The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Zpět na stránku pamětníka

Богуслава Чорна-Брила (* 1922)

They destroyed people physically and morally... Three occupations so much influenced on people

  • was born on September 22, 1922 in Lviv

  • since 1935-th she has been studying at the Gymnasium by Queen Yadvyga

  • on the 14-th of April 1940 she was deported to Kazakhstan with her family

  • in 1944 she had been released after that she moved to Kherson

  • had moved to Ivano-Frankivsk where she was working in laboratory of Medical University

  • in 1954 she moved to Lviv, where she is living now.

 

“Знищили фізично і морально людей... Так шо багато на людей вплинули всі три окупації”.

 

 

Народилась Богуслава Чорна-Брила 22 вересня 1922 р. у Львові

З 1935 р. навчалась у гімназії ім. Королеви Ядвіги

14 квітня 1940 р. разом з родиною депортована до Казахстану

У 1944 р. звільнена, після чого виїхала до м. Херсон

переїхала до м. Івано-Франківськ, де працювала лаборантом медінституту

У 1954 р. переїхала до Львова, де мешкає дотепер

 

 

 

Народилася Богуслава Чорна-Брила 22 вересня 1922 р. у Львові. Навчалась у приватній школі, з 1935 р. – у гімназії ім. Королеви Ядвіги.

З приходом у 1939 р., більшовики заарештували батька Богуслави.

«Мама мені розповідала: землю з горшків викидували і квіти в горшках. То вони викидували з вазонів землю. Що вони шукали – я не знаю. Форма батькова висіла в коридорі у шафі… забрали батька. Моя мама плакала, може, з два тижні, очі не пересихали. Мама знала, шо таке більшовики; знала, шо батько переніс у 18-ім, 19-ім році, в 20-ім ше… ».

Щоб фінансово забезпечувати себе й матір, пані Богуслава була змушена влаштуватися на роботу. Спершу працювала у трамвайному депо, пізніше – отримала пропозицію роботи секретаря у профспілці. Працюючи в депо, п. Богуслава тяжко захворіла. А коли повернулась з лікарняної відпустки – через арешт батька їй відмовили у запропонованій роботі.

«Я коли перехворіла і прийшла до нього за два тижня, він на мене вже не так дивиться. Каже: «Ну, то шо ти вже більше не будеш працювати?» Я кажу: «Та нє, ви ж мені обіцяли… ». Він каже: «Ти знаєш, я не можу. Ти ж від мене скрила, шо в тебе батько в тюрмі сидить. Я тебе не можу взяти секретаркой на роботу в таку організацію як профспілкова… ».

Трохи згодом у 1940 р. прийшли совіти вночі до оселі Богуслави й  наказали швидко збиратися, взявши із собою необхідні речі. Богуславу з матір’ю депортували.

«Їх прийшло троє. Один був у штацькому, один був в енкаведістському, а третій був наш, львівський міліціонер. Я не знаю, чи він був українець, чи він був поляк. Говорив по-українськи. Я з ним так само говорила. Наскільки я могла тоді говорити, бо я тоді була майже без сознанія уже. Так страшно перелякалася, перелякали так мене. Вночі стукіт: відкривайте – міліція! Багато не шукали. Правда, землю з вазонів не витряхували, але теж шукали… ».

Депортували  Богуславу Чорну-Брилу до Казахстану (село Барадуліха, Семипалатинська область).

«…нам ше повезло, шо то була друга висилка, а не перша. Бо з першої може половина доїхала, а може половина не доїхала. Там брали… мороз такий страшний, вагони не отоплювали. Вагони-«бидлянци». В них бидло возили. Я вже вам казала,там біля одной двері була вирізана діра. І в ту діру ми змушені були ходити, до той дири. Але хлопці якось приспособилися і привісили хоч з одної чи двух сторін таке… Ми навіть дали з мамою старе простирадло, хтось дав коца і так то загородили. Бо ми все ж  таки не бидло – не корови, і не коні… ».

Після приїзду Богуслава і її мати влаштувались на роботу.

«Я працювала. Возила молоко на маслозавод, запрягала коня. Працювала в парекмахерськой, працювала в пінокатной, де валянки  катають… А там такий сморід… Тому шо шерсть овеча, а її обробляють соляною кислотою. І то такий сморід був страшний. Я там довго не пропрацювала, пішла. Напротів тої пінокатної була столова. Там одна офіціантка пішла в декрет. Я пішла працювати офіціанткою. Я там теж довго не напрацювала. Потім я працювала на маслозаводі. Молоко возила, коня запрягала… ».

Жили вони на квартирі в однієї казашки, чоловік якої воював у війську під час війни. Пані Богуславі з матір’ю довелось жити в жахливих побутових умовах і дотримуватись місцевих звичаїв.

«…казах з женой на одной краватє, ми з мамой – на другой краватє. Дітей у ніх, слава Богу, нє била. На палу кашма, на каторой ми сєдєлі. Оні ж єдять сідя, как ногі калачіком. І столік на такіх ножках. І ані так єлі за сталом, сідя на той кашмє. Ну, ми позже, там пару стульєв било і стол бальшой тоже бил. Ми з мамой, канєшна, нє сідєлі на  палу, а єлі за сталом ілі на табурєткє сєбє ставілі. Єлі, както абхаділісь. У ніх і мух била всєгда пално. І потом нє раз клапи паявлялісь. Ой, та то іщьо хуже… ».

У 1944 р. п. Богуславу звільнили. Разом з чоловіком вони переїхали до м. Херсон, згодом повернулися до Львова. Оскільки в їхню квартиру заселили інших людей, вони були змушені переїхати до Станіславова (тепер Івано-Франківськ).

«Я приїхала до Станіславова. Батькової цьотки вже не було. Я там переночувала. Там, де батька мого цьоця жила, жили уже рускі. І казали, шо як в вони сюди в 45-му році приїхали, то квартира уже була свобідна. А пізніше сусіди мені розказували, шо цьотка ця померла в 43-му році, при німцях. Я пішла десь на роботу устраїватись... Пізніше я переїхала з того села в Станіслав. Працювала лаборантом в медінституті. Я там пропрацювала майже 5 років».

У 1954 році Богуслава Чорна-Брила повернулася до Львова.

«А тоді я познайомилась з моїм другим чоловіком і переїхала до Львова. То був 54-й рік… ».

 

 

Автор: Ірина Марків