The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Амет Бекір Amet Bekir (* 1973)

• народився 4 серпня 1973 року в місті Наманган, Узбецька РСР, у родині депортованих кримських татар

• у 1984 році вперше побував у Криму в дитячому таборі «Артек»

• навчався в Наманганському державному університеті на факультеті російської мови та літератури, але перекваліфікувався на вчителя англійської мови

• у 2001 році відвідав США разом з учителями з інших пострадянських країн

• після повернення з Америки разом з родиною переїхав до Криму

• працював екскурсоводом у Бахчисарайському палаці та вчителем англійської мови

• 1 вересня 2014 року виїхав з окупованого Криму разом з донькою Камілою, дружина Діляра і син Мустафа згодом приєдналися до них; родина оселилась у Дрогобичі на Львівщині

• за підтримки благодійної організації «Карітас», що допомагала кримським татарам у Дрогобичі, реалізовував просвітницькі та культурні проєкти

• у грудні 2015 року заснував громадську організацію «Арекет»

• наприкінці 2017 року родина Бекірових переїхала до Львова

• з 2020 року працює керівником гуртка «Англійська для малечі» для учнів початкових класів ліцею «Галицького» та школи №87; організовує просвітницькі заходи, присвячені історії та культурі кримських татар

See below for the English version

Амет Бекір — кримський татарин, переселенець, громадський активіст. У 2014 році, після того як росіяни окупували Кримський півострів, він переїхав з Бахчисарая до Дрогобича. Через 70 років після депортації кримських татар з історичної батьківщини до віддалених регіонів Радянського Союзу його родина знову втратила можливість жити на рідній землі. Нині, у 2023 році, у Львові він займається громадською діяльністю, метою якої є відкривати історію та культуру кримських татар для українців і всього світу.

«З п’яти років я вже чекав на повернення до рідного Криму»

Амет Бекір народився 4 серпня 1973 року в місті Наманган, Узбецька РСР, де його родина опинилася після депортації. 18 травня 1944 року кримських татар примусово виселили з рідних домівок та у вантажних вагонах відправили у віддалені регіони Радянського Союзу. Як це обґрунтовувала радянська влада, депортація нібито була покаранням за «зраду» радянського народу й масову співпрацю кримських татар з нацистами, що не відповідало дійсності. На той момент батьку пана Амета — Діляверу Бекіру — було п’ять років. Разом з мамою та молодшим братом вони опинилися на Уралі, звідки потім перебрались до Узбекистану. Там в 1950-х роках родину знайшов батько — коли відбулась депортація, він воював у радянській армії. Матір пана Амета, Гульнара, народилася в Узбекистані. «Про 18 травня ми згадуємо постійно. І кожного року це нова інформація, новий біль. І він не проходить, адже у 2014 році це знову сталося». 

У школі пан Амет був серед шкільних активістів — спочатку в жовтенятах, потім в піонерах: «Пропаганда працювала на повну. Як і зараз вона працює. Просто тоді це була гра. Реально, я це сприймав як гру, а от зараз, коли це все відбувається в рідному Криму — так само ж відбувається, — але я вже розумію, що це. Яка це страшна пропаганда». Коли через бійку Амета Бекіра не прийняли в піонери з першого разу, він дуже засмутився. Тоді батько розповів сину, що коли його самого приймали в піонери, червоні піонерські краватки, які пов’язали дітям, вони обміняли в узбеків на шматок хліба. Це був чи не єдиний раз, коли батько розказав про своє складне дитинство у засланні.

Вперше на рідній землі — відвідини піонерського табору «Артек» 

У 1984 році класна керівниця Амета Бекіра запропонувала йому поїхати в «Артек» — найпрестижніший піонерський табір Радянського Союзу, розташований на південному узбережжі Криму. Батько до останнього не вірив, що його сину, кримському татарину, дозволять потрапити до Криму, однак гроші на коштовну путівку знайшли. У табір до хлопця приїхав його дядько, молодший брат батька, якому на момент депортації було всього три роки: «Я навіть не пам’ятаю, про що ми говорили. Я пам’ятаю тільки наші сльози. Сльози мого тата, коли він дізнався, що я поїду [в «Артек»], і сльози мого дядька, з яким ми зустрілися. <…> Коли ми ходили на Аюдаг, Ведмідь-гора називається... Це ж всі наші назви — Караденіз, Аюдаг, Бахчисарай, — тільки Бахчисарай там залишили [після депортації кримських татар багато назв було русифіковано]…». Це був перший візит пана Амета на історичну батьківщину. 

Життя після розпаду СРСР та поїздка в США

Після школи Амет Бекір вступив до Наманганського державного університету на факультет російської мови та літератури. На четвертому курсі перекваліфікувався на вчителя англійської мови. 

Він листувався з подругою дитинства Ельзарою та кузиною Еміне, які разом з родинами вже повернулися на Кримський півострів: «Вони писали дуже тяжкі листи, тому що вони писали, як їх не приймали там, в Криму». 

З дружиною Ділярою, теж кримською татаркою, пан Амет познайомився по телефону, номер дала його мама. «Нас, кримських татар, дуже мало. В засланні мій народ намагався одружуватися з кримськими татарами». У 1999 році в них народився первісток Мустафа. 

У 2001 році Амет Бекір виграв конкурс серед учителів Узбекистану. Разом з іншими переможцями з усіх 15 «колишніх радянських республік» він поїхав до США. Там вперше почув українську мову — вона нагадувала йому спів. Вчителі відкривали для себе Америку та презентували культури власних країн. Тоді Амет Бекір представляв культуру узбецького народу, а не власну, кримськотатарську, переслідувану радянською владою. Американці дивувалися, як дружньо спілкувалися між собою представники різних пострадянських країн, підхоплювали одне за одним відомі радянські пісні. Однак пан Амет розумів, що це було не що інше, як відтворення радянського міфу про дружбу народів, нав’язаного йому ще з дитинства.

Повернення до Криму

Після повернення пана Амета з Америки родина нарешті наважилась переїхати до Криму. Умови були сприятливими: багато кримськотатарських родин уже влаштувалися, відкривалися національні школи. Родина Бекірів оселилася в Бахчисараї. Амет Бекір став екскурсоводом у Бахчисарайському палаці: «Літо, зі всього світу приїжджали люди, — з ними спілкуєшся, — з Австралії, з Америки. <…> Відкривався інший світ». Одного разу до палацу приїхали, як здалося панові Амету, американські скаути. Однак коли він почув українську мову, милозвучну — «Вони знову співають! Ви з України?», — зрозумів, що насправді перед ним українські пластуни. 

У 2009 році в сім’ї народилася донька Каміла. Усі разом багато подорожували Кримом на велосипедах.

В анексованому Криму: мітинги під снайперськими прицілами і прощання з домівкою 

У серпні 2008 року російська армія вдерлася в Грузію — тоді в Амета Бекіра з’явилося погане передчуття: «У Криму в мене залишився той “Український тиждень”, і там прямо [було написано] “Наступною буде Україна”». Проросійські настрої у Криму лише посилювалися. «Кінець 2013 року — ми не відходили від новин. Коли розстріли почалися [18–21 лютого 2014 року — найкривавіші дні Революції гідності], ми відчували, що насувається щось незворотнє». Пан Амет дивувався, як легко відбувається окупація півострова російськими військами. 26 березня кримські татари та проукраїнські кримчани загалом ще збирались на мітинг за територіальну цілісність України під Верховною Радою Криму, а вже наступного дня російські спецпризначенці — як їх називали, «зелені чоловічки», — заблокували цю будівлю.

Атмосфера на півострові стрімко змінювалася. 18 травня 2014 року кримським татарам заборонили проводити жалобний мітинг на головній площі Сімферополя. Помолитися за жертв депортації можна було на околицях міста, та навіть там акції перешкоджали: «В Бахчисараї кружляли гелікоптери, коли був мітинг, і так само в Сімферополі. Гул! Спеціально робили гул, щоб не чутно було молитви!». На День кримськотатарського прапора 26 червня 2014 року святкування відбувалось на околицях, ще й за огорожею: «Дуже багато військових було, а потім ми помітили на будинку <…> снайпери також стояли». 

У цей період Амет Бекір з дружиною працювали вчителями. Вони помічали, як учні в школі транслювали те, про що вдома говорили батьки. Якось під час уроку учениця запитала пана Амета, навіщо він повісив у класі прапор та герб України, адже тепер Крим став російським. Він відповів, що й не знімав їх. Вже у травні 2014 року в кримських школах з’явилися нові підручники, проводилися тренінги для вчителів щодо зміни програми. Подружжя розуміло, що вони не зможуть працювати в умовах тиску окупаційної влади. Рішення про виїзд було прийнято. Родина поїхала на мис Тарханкут: «Три дні біля моря ми прощалися з Кримом».

«Коли згадую Дрогобич — в першу чергу це любов, яку ми отримали там»

1 вересня 2014 року сім’я вирушила з півострова потягом Сімферополь – Львів. При перевірці документів окупаційна влада не пропускала далі старшого сина Мустафу — у нього не було українських документів, адже хлопець народився ще в Узбекистані. Родина розділилася: Мустафа з мамою зійшли з потяга, а пан Амет разом із молодшою донькою Камілою рушили далі. Спершу вони прибули до Львова, де їх зустріли координатори та допомогли дістатися Дрогобича: «Там вже була наша громада, релігійна громада. Вони перші, хто в березні 2014 року виїхали з Криму, тому що вони вже знали, що саме через релігійні [переконання] їх будуть пресувати». Оселилися в гуртожитку, наданому благодійною організацією «Карітас» греко-католицької церкви. Коли проблему з документами було вирішено, пані Діляра та Мустафа теж приїхали до Дрогобича — родина возз’єдналася. 

Мустафа пішов до місцевої школи, а Каміла, якій на момент переїзду було п’ять років, — на підготовчі курси, вивчала українську мову. Пан Амет учив дітей не забувати про своє походження: «Нас дуже мало. У кожного кримського татарина в голові це є. Кожен кримський татарин повинен так [добре] себе показувати, адже по ньому судять про весь народ». За підтримки «Карітасу» та Європейського Союзу переселенці-активісти, серед яких і Амет Бекір, почали розповідати про кримських татар та справжню історію Криму, проводили лекції та реалізовували культурні проєкти. У грудні 2015 року було створено громадську організацію «Арекет» для захисту прав та інтересів переселенців і сприяння міжкультурному порозумінню. Після трьох років у Дрогобичі родина перебралася до Львова. 

Життя у Львові та надія на повернення

У 2020 році Амет Бекір став керівником гуртка англійської мови для учнів початкових класів ліцею «Галицького» та школи №87 у Львові. На кожному занятті обов’язково згадує Крим: наприклад, тему «Family» вивчають через національний кримськотатарський орнамент Орьнек, де кожний елемент позначає члена родини: «Це дуже сильний досвід. Там [у Криму] я працював з тими дітьми. Тут вже я бачу, як народжується нація, народжується світогляд. І ті діти, яких я зараз бачу, — це ж малеча, початкова школа, — вони вже ніколи не будуть рабами. І я ж одразу бачив і тих, які залишилися в Криму, — це зовсім інший світ». Тривала й участь у громадських ініціативах, зокрема просвітницьких заходах, на яких пан Амет розповідає про історію, культуру, традиції кримських татар. З 2022 року він багато говорить про Орьнек, який у грудні 2021 року було включено до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, проводить майстер-класи. 

Після початку повномасштабного вторгнення Амет Бекір з родиною вирішили не виїжджати з України. У Львові він продовжує розповідати українцям, в тому числі вимушеним переселенцям, про Крим, адже це його спосіб тримати зв’язок із рідною землею. «Якщо ми виїжджаємо з України туди [за кордон], ми вже не зможемо повернутись. Залишаючись в Україні, у нас ще є надія повернутися до Криму».

________________________________________
 

Amet Bekir is a Crimean Tatar. He is an internally displaced person and a public activist. In 2014, when the Russians occupied the Crimean peninsula, he moved from Bakhchysarai to Drohobych. Seventy years after the Crimean Tatars were exiled from their homeland to distant Soviet regions, his family lost the chance to return to their ancestral land. Now, in 2023, in Lviv, he is working in the public sphere to promote the history and culture of the Crimean Tatars to Ukrainians and the world.

“I have been waiting to return to my native Crimea since I was five years old”

Amet Bekir was born on 4 August, 1973, in Namangan, Soviet Uzbekistan, where his family ended up after having been deported. On May 18, 1944, the Crimean Tatars were forcibly evicted from their homes and sent in freight trains to far-flung regions of the Soviet Union. The Soviet government claimed that this deportation was a consequence of the “treason against the homeland” committed by the Crimean Tatar people, accusing them of the mass collaboration with the Nazis, which was not true. Amet’s father, Diliaver Bekir, was only five years old at the time. He, his mother, and younger brother ended up in the Urals and later moved to Uzbekistan. In the 1950s, his father, who had served in the Soviet army during their exile, reunited with the family. Amet’s mother, Gulnara, was born in Uzbekistan. “The 18th of May is always on our minds. And each year brings more information and more pain. It’s never gone, especially since it happened again in 2014.”

At school, Amet was an active member of the Little Octobrists and later the Pioneers. “Propaganda was in full swing, it still is. Back then, I treated it like a game. Today, with all that’s going on in our beloved Crimea, I realise it’s the same, but I see it for what it really is: terrible propaganda.”

When Amet Bekir failed to join the Pioneers at his first attempt because of a fight, he was upset. That’s when his father told him that when he himself was accepted into the Pioneers, they exchanged the red Pioneer neckties given to the children for a piece of bread from the Uzbeks. It was perhaps one of the few times his father talked about his difficult childhood in exile.

For the first time on his native land — a visit to the Artek pioneer camp

In 1984, Amet Bekir’s teacher recommended that he visit Artek, the most prestigious pioneer camp in the Soviet Union, located on the southern coast of Crimea. His father didn’t believe until the last moment that his Crimean Tatar son could go to Crimea, but they managed to find money for the expensive ticket. Amet’s uncle, his father’s younger brother, who was only three years old at the time of the deportation, came to the camp to visit him: “I don’t even remember what we talked about. I only remember our tears. My father’s tears when he found out that I was going [to Artek], and my uncle’s tears when we met. When we went to Ayu-Dag, it was called Bear Mountain... These are all our names: Karadeniz, Ayu-Dag, Bakhchysarai; only Bakhchysarai was left [after the deportation of the Crimean Tatars, many names were Russianised]...” This was Amet’s first visit to his historic homeland.

Life after the collapse of the Soviet Union and a trip to the USA

After graduating from high school, Amet Bekir enrolled in the Department of Russian Language and Literature at Namangan State University. During his fourth year, he retrained to become an English teacher.

He corresponded with his childhood friend Elzara and his cousin Emine, who had already returned to the Crimean peninsula with their families: “They wrote very painful letters about how they were not accepted there, in Crimea.”

Amet met his wife, Diliara, also a Crimean Tatar, by phone. Her number was given to him by his mother. “There are very few of us, Crimean Tatars. During the exile, my people tried to marry other Crimean Tatars”. They had their first child, Mustafa, in 1999.

In 2001, Amet Bekir won a competition for teachers in Uzbekistan. He travelled to the USA with other winners from all 15 former Soviet republics. It was there that he first heard the Ukrainian language, which reminded him of singing. Teachers discovered America and presented the cultures of their home countries. At the time, Amet Bekir was representing the culture of the Uzbek people, not his own Crimean Tatar, which had been persecuted by the Soviet authorities. The Americans were surprised at how friendly the people from different post-Soviet countries communicated with each other and sang famous Soviet songs together. Amet, however, understood that this was nothing more than the reproduction of the Soviet myth of friendship between nations that had been imposed on him since childhood.

Return to Crimea

After Amet’s return, his family finally decided to move to Crimea. The conditions were favourable, as many Crimean Tatar families had already settled there and national schools were opening. The Bekir family settled in Bakhchysarai. Amet Bekir became a tour guide at the Bakhchysarai Palace: “In the summer, people came from all over the world — you talked to them — from Australia, from America... Another world opened up.” Once, what Amet thought were American scouts came to the palace. But when he heard the melodious Ukrainian language, he realised that they were actually Ukrainian Plast scouts. In 2009, the family welcomed the birth of their daughter, Kamila. They often travelled around Crimea on their bikes.

In annexed Crimea: rallies under sniper sights and farewell to their homeland

In August 2008, the Russian army invaded Georgia, and it was then that Amet Bekir had a bad premonition: “In Crimea, I still had the ‘Ukrainian Week’, and it was directly written [that] ‘Ukraine will be next’.” Pro-Russian sentiment in Crimea was only growing. “The end of 2013 — we couldn’t get away from the news. When the shooting started [from February 18 to 21, 2014 — the bloodiest days of the Revolution of Dignity], we felt that something irreversible was approaching.” Amet wondered how easy it was for Russian forces to occupy the peninsula. On March 26, Crimean Tatars and pro-Ukrainian Crimeans were still gathering for a rally for Ukraine’s territorial integrity in front of the Crimean parliament, and the very next day, Russian special forces, also known as “little green men”, blocked the building.

The atmosphere on the peninsula was changing rapidly. On May 18, 2014, Crimean Tatars were banned from holding a memorial rally in Simferopol’s main square. They were only allowed to pray for the victims of the deportation on the outskirts of the city, and even there, their actions were disrupted: “Helicopters were circling in Bakhchysarai when there was a rally, and the same happened in Simferopol. Noise! They deliberately made noise so that the prayers couldn’t be heard!” On June 26, 2014, the Day of the Crimean Tatar Flag, celebrations took place on the outskirts of the city and even behind a fence: “There were a lot of military people, and then we noticed snipers on the building...”

During this time, Amet Bekir and his wife were working as teachers. They noticed that the students at school were repeating what their parents were talking about at home. Once, during a lesson, a pupil asked Amet why he had hung the Ukrainian flag and emblem in the classroom, as Crimea was now Russian. He replied that he hadn’t even taken them down. By May 2014, new textbooks were appearing in Crimean schools and teachers were being trained on the curriculum change. The couple realised that they wouldn’t be able to work under the pressure of the occupying authorities. The decision was made to leave, and the family set off for Cape Tarkhankut: “We said goodbye to Crimea at the seaside for three days.”

“When I think of Drohobych, it’s above all about the love we received there”

 On September 1, 2014, the family left the peninsula by train from Simferopol to Lviv. During the document check, the occupation authorities didn’t allow the eldest son, Mustafa, to travel because he had no Ukrainian documents, as he was born in Uzbekistan. The family was separated: Mustafa and his mother got off the train, while Amet continued the journey with their younger daughter Kamila. They first arrived in Lviv, where coordinators met them and helped them get to Drohobych. “Our community, a religious one, was already established there. They were the first to leave Crimea in March 2014, because they knew they would be persecuted for their religious beliefs.” They settled in a hostel provided by Caritas, the charitable organisation of the Greek Catholic Church. After the document issue was resolved, Diliara and Mustafa also came to Drohobych, and the family was reunited.

Mustafa attended a local school, and Kamila, who was five at the time of the move, attended preparatory courses to learn the Ukrainian language. Amet taught his children never to forget their origins. “There are very few of us. Every Crimean Tatar has this in mind. Every Crimean Tatar should present himself well because they will be judged by the actions of one person.” With the support of Caritas and the European Union, resettled activists, including Amet Bekir, began telling stories about Crimean Tatars and the true history of Crimea, giving lectures, and implementing cultural projects. In December 2015, the public organisation Areket was established to protect the rights and interests of IDPs and promote intercultural understanding. After three years in Drohobych, the family moved to Lviv.

Life in Lviv and hope for the return

In 2020, Amet Bekir became the leader of an English language club for elementary school students at the Halytskyi Lyceum and School No. 87 in Lviv. He always mentions Crimea during each session. For example, the topic “Family” is taught through the lens of Örnek, the Crimean Tatar national ornament, where each element represents a family member. He says, “This is a very meaningful experience. I worked with the children there [in Crimea]. I’m witnessing the birth of a nation and the formation of a worldview. The children I see now are beginning their journey in primary school, but they won’t become slaves. I quickly observed how different they were from those who stayed in Crimea. It’s a totally distinct world.” He actively participates in civic initiatives, especially educational events, where he shares the history, culture, and traditions of the Crimean Tatars. Since 2022, he has been focusing on Örnek, which was included in UNESCO’s intangible cultural heritage list in December 2021, and conducting masterclasses.

After the full-scale invasion began, Amet Bekir and his family decided not to leave Ukraine. In Lviv, he continues to tell Ukrainians, including forced migrants, about Crimea, as it is his way of maintaining a connection with his homeland. He says, “If we leave Ukraine to go abroad, we won’t be able to return. By staying in Ukraine, we still have hope of returning to Crimea.”