Ірина Білик Iryna Bilyk

«Ви знаєте, я була ще маленькою і про ті події, в яких я вродилася, фактично, ну як зналося — жилося, знаєте. Я бачила батьків. Я бачила, чим вони займалися. Я бачила їхнє оточення, я бачила тих людей… І для мене особисто якогось такого драматизму у тому зовсім юному віці, дитячому, не відчувалося. Жили так, як жили. Головне, що любили один-одного — це було дуже важливо. Поважали один одного — я це бачила: як любити, як поважати, як якусь елементарну допомогу, услугу комусь зробити. Але то були мої батьки такі, розумієте, і їхнє оточення фактично складалося з таких самих, як вони, в більшім кількості інтеліґентів, і то високо… таких високоосвічених людей, які мусили з моїм батьком, який мав сім класів, розумієте, ті дерева пилити. Так склалося життя їхнє, і так склалася… історія того суспільства, в якому вони жили. Знаєте, завше є добре, коли ти малий, маєш батьків коло себе, молодий і сильний, і красивий, а потім уже, із висоти отої житейської дзвіниці дивишся на то, як на щось добре, тому що порівнювати, звичайно, матеріальні блага сьогоднішнього суспільства і того, що було навіть двадцять років назад — це є велика різниця. Але... розуміти треба і цінувати те, що ми мали таке покоління... дійсно людей цікавих, людей одержимих. Тепер мене більше вражає байдужість людей, по відношенню один до одного і до того, що навколо нас відбувається. Я десь маю велику надію на молодих людей, на покоління ваше… що мусить наступити той критичний момент, коли ви зрозумієте, що вам треба піднятися і зробити для себе те, що треба, розумієте».

«Я мала вже двох братчиків. Василько був найменшим. І ті двоє дітей були на моїх руках, бо мама мусила зварити, попрати, заробити… Заробити копійку — в який спосіб лиш можна було. Уявіть собі, лютий місяць, тато приніс двадцять два рублі. Навіть якщо хліб коштував в той момент шістнадцять копійок, то для того, щоби місяць прожила сім’я з п’яти людей, то треба було не двадцять два рублі. Це є стільки йому заплатили за роботу. Або в хрущовський період, [19]62 — [19]63 рік, коли ми вставали рано, в шостій годині, йшли займати чергу в хлібний магазин, десь під одинадцяту-дванадцяту привозили машину хліба... І давали по хлібові в руки, по хлібові в руки, а потому така була велика ляда і шпара в ній, і великий такий ніж. Різали — "чах", на половинку того хліба, який ліпився, а прийшло до нас на четвертинку, і дали на трьох одну! четвертинку! хліба, розумієте. І середина була така, що текла, а зверху шкірочка. Василь-малий, таке во рахітне, мале, і він ту "такс", щипає ту шкірочку. Роман від нього підскубує. І доки дійшли додому лишилося отого трошки жмишку. Знаєте, того, що тече. То курці навіть не хотілося дати, а не то, що самому їсти, ну але тато мусив іти на роботу, і мама... Я не знаю, як вона виживала, розумієте. Я собі не уявляю. Приїзд до Косова і те, що ми опинилися в жахливому такому становищі, — то для мами був шок. Мама не один раз казала: “Іване, чо ми поїхали з Сибіру? Там хоть рибу в Бірюсі зловили, там ще якогось лося забили чи ще щось отаке, хоч щось можна було. Там уже було своя бараболя, а тут поки іде отой переднівок, коли все кінчається, і щось там уже на городі, в саді. Ми як приїхали, я років три їла сиру картоплю. Були яблука, але я їла, по звичці, сиру картоплю гризла так, як в Сибірі. І ото, що нема роботи, і ото, що нема, що їсти, і та школа, і йти в перший клас, і форми нема за що купити».

«Я не один раз задавала собі питання: “Чому от в таких незвичайних умовах тато вижив?”. Бо він розказував стільки всяких пригод із того життя, що, здавалося би, шансу на життя нема. Ну, факт. Пішли... сімдесять п'ять кілометрів пішки із Борзова у Хандальськ зареєструвати свій шлюб, і мене, як таку, народжену. Оце ж сімдесять п'ять кілометрів мама з татом мене несли по черзі, але йшли туди пішки! А назад, мама каже, зовсім знесиліла... Як дістатися додому? І серед тої тайги не хотілося бути, і все. Тато збив пліт і пустив на воду, і каже: "Ми собі за течією пливемо". Попадають на вир. І вир такий, тато каже... Я не знаю, в який спосіб... Тичку таку довгу велику мав, бо ріка є глибока, ніби попри край, попри край, але каже: "Ми попали в такий вир, що я лиш встиг зорієнтуватися, що я щось мушу робити. І одна думка стрілила: Боже, збережи нас!". Розумієте? "Збережи нас!" А каже: “Мали загинути ми всі. І ти, і мама, і я”. Але лишилися живі».