The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Євген Чистоклетов Jevgen Chystokletov (* 1961)

• народився 31 березня 1961 року в Петровському районі м. Сталіно (тепер Донецьк), у селищі Шахти ім. Челюскінців

• у 1978–1982 роках навчався у Воронезькому державному інституті мистецтв на спеціальності «Актор театру і кіно»

• після навчання служив у військах протиповітряної оборони СРСР

• працював у театрах Ростова-на-Дону, Смоленська, Ленінграда; після повернення в Україну 1987 року — у Донецькому обласному українському музично-драматичному театрі ім. Артема

• у 1989 році заснував камерний театр-студію «Жуки»

• у 2004–2006 роках навчався на факультеті театрального мистецтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, (спеціальність — «Режисура театру і кіно»)

• 2005 року організував у Донецьку фестиваль-лабораторію альтернативних театрів «Арт-Альтернатива», який став щорічним

• навесні 2014-го, під час проросійських виступів на сході України та початку російсько-української війни, зіграв п’ять спектаклів-інсталяцій «Від Шевченка до Стуса» у Донецькому обласному російському театрі юного глядача в Макіївці

• 5 червня 2014 року виїхав з Донецька та оселився у Львові

• після переїзду до Львова працював актором у Театрі ім. Лесі Українки, режисером у Першому українському театрі для дітей та юнацтва і керівником дитячих театральних студій

See below for the English version

Сформований у російських театрах, актор Євген Чистоклетов уперше приїхав до Львова в 2001 році. Це заохотило його долати нав’язане в радянські часи протиставлення заходу та сходу України, об’єднувати український театр, розвивати його на сході та відкривати Донецьк для вітчизняних колективів з інших регіонів. Цей процес перервала російсько-українська війна та вимушений переїзд. 

«Бітлз», «Зеніт» і фокуси

Євген Чистоклетов народився 31 березня 1961 року в Петровському районі міста Сталіно (тепер Донецьк), біля підніжжя терикона Шахти ім. Челюскінців, колишньої «Проходки». Мати — Катерина Степанівна — була за фахом медсестрою, працювала в дитячих та психіатричних лікарнях, рентгенкабінетах, у школі. Батько — Іван Ілліч — був районним адвокатом, «справа його була непроста, важка і неоднозначна»; вдома він ніколи не ділився подробицями своєї роботи. У підлітковому віці та молодості пан Євген хотів «поговорити на чистоту» з батьком про те, що відбувається навколо: «В мене кипіло почуття, хотів справедливості добитися». Батько таких розмов уникав, не підтримував, мовчав. 

Дитинство майбутнього актора проходило в атмосфері хрущовської відлиги, коли в повітрі відчувався «мікроб свободи». У той час пан Євген любив ходити в парк, грати у футбол та відвідувати виступи «екстрасенсів», які приїжджали до місцевого Будинку культури. Вони пробудили у хлопця зацікавлення фокусами: глядачами були бабуся і дідусь, а матеріалом для підготовки слугував популярний серед підлітків журнал «Наука и жизнь». Серед інтересів була також музика. Після того як батько приніс додому радіолу, хлопець захопився західною музикою: слухав «The Beatles», «Queen», «Black Sabbath», «Uriah Heep», Пола Маккартні. Зазвичай платівки переписували й передавали між друзями та знайомими, коли хтось привозив їх з-за кордону: «Була якась така пошта. Я зараз пригадую, що це було не дуже просто, тому що їх не було взагалі [в Радянському Союзі]». Ще одним хобі підлітка була фотографія. У Петровському районі Донецька не було фотогуртка, тому він сам вчився фотографувати та проявляти знімки. «Фотоапарати почали з’являтися на полицях, але почали з’являтися фотоапарати дешеві і прості, [такі] як “Этюд”, “Смена”». Але хлопець не був задоволений якістю знімків, тому поставив собі за мету купити “Зеніт”. Зробити це було доволі непросто, адже в Донецьку його не було на полицях магазинів: «Шукав-шукав, їздив-їздив; вкінці сусідка через сусідку, вона була завмагом універмагу, вона колись там сказала на складі залишити фотоапарат “Зеніт”, і так вдалось викупити його». 

«Чиста імпровізація»: початок акторської кар’єри

Іншим захопленням, яке переросло в професію та стиль життя, став театр. Першим глядачем Євгена Чистоклетова був друг із садочка: «Я імпровізував, смішив, оскільки йому це подобалось, знаєте, вдячний глядач, а для мене це було необхідно». Пізніше він розвивав акторський талант у місцевій школі №101. Там почав виходити на сцену разом з другом: «Ми в більшості придумували, це називається “чиста імпровізація”, те, що я в театрі вітаю завжди». Хлопці грали, імпровізували, пародіювали та наслідували відомих на той час молодих акторів Олександра Фільченка та Костянтина Райкіна. 

У старших класах пан Євген почав відвідувати гурток театрального мистецтва в Будинку культури ім. Леніна в центрі Донецька. Режисером гуртка був Микола Володимирович Кабачок (Кабачек) — син репресованого засновника Полтавської капели бандуристів, який 1969 року через політичні переслідування у Львові змушений був виїхати в Донецьк. У гуртку «був композитор, він писав музику, гралися підліткові вистави; єдине, що я запам’ятав, — роль, яку всі відмічали тоді, роль козла я грав, цікава така казка, де я був героєм номер один».

Після закінчення школи, у 1978 році «з наміром не повертатися» Євген Чистоклетов поїхав з Донецька. Спочатку він спробував вступити в Ярославське театральне училище, де познайомився з режисером Фірсом Шишигіним: «Дуже відомий режисер, учень [Костянтина] Станіславського. <...> Він не хотів слухати студентів, питався: “Чого ви всі хочете в театр?”. Питав всіх: “Кого ти грав?”, “Кого ти грав?”. Я йому кажу: “Козла грав”. І тут він зацікавився». 

У вересні пан Євген розпочав навчання у Воронезькому інституті мистецтв, на спеціальності «Актор театру і кіно». Художнім керівником курсу була Віолетта Тополага: «Вона пропагувала в театрі саме те, що я потім теж став професійно нести, — думати на сцені, імпровізувати, думати». Для професорки провідною була тема війни: «Тоді з’являлися такі письменники, які про війну писали не з точки зору героїв та побєдобєсія, а з точки зору внутрішнього становлення героя». Серед авторів, яких вивчали та ставили, були засуджений офіційною критикою сатирик Михайло Зощенко та автор забороненої за часів сталінізму п’єси «Дракон» Євген Шварц. Дипломною роботою курсу Євгена Чистоклетова стала антивоєнна комедія Бертольда Брехта «Людина — це людина»: «Це про те, як стає з простої людини солдат, а потім вбивця, як оця машина, — Брехт це чітко показував. Її [художню керівницю] це цікавило і цікавило нас. Вона це ставила в [19]80-ті роки і це відчувала». У період застою цензура не звертала особливої уваги на театр, тому антирадянські сенси можна було заховати поміж рядків п’єс, за допомогою художніх засобів, особливо якщо це була імпровізація.

Розпад СРСР та Помаранчева революція — визначальні події життя

У 1982 році Євген Чистоклетов закінчив інститут і розпочав свою кар’єру — в Театрі юного глядача в Ростові-на-Дону. Після цього працював у театрах Смоленська та Ленінграда (тепер Санкт-Петербург). Згодом повернувся в Донецьк та влаштувався в Донецький театр ім. Артема. 

Одна з історичних подій, яка визначила творчий шлях пана Євгена, — це розпад Радянського Союзу. У сприятливій для недержавних театрів-студій атмосфері 1989 року він разом з дружиною Ольгою заснував власний камерний альтернативний театр «Жуки». До нього доєднувались як локальні професійні актори з досвідом, так і студенти. Пан Євген почав організовувати з ними вистави й пішов з Театру ім. Артема. Спочатку серед репертуару переважали російські твори — сучасні та класика (Данило Хармс, Віктор Пелевін). Проте згодом у театрі запрацювала своя студія — таким чином з’явилися вистави за творчістю Сергія Жадана у фокус потрапили проблеми регіону, зокрема кримінал.

У 1992 році актор уперше поїхав до Львова на театральний фестиваль «Золотий лев». Тут він познайомився з колективами місцевих театрів: ім. Леся Курбаса, ім. Лесі Українки та ім. Марії Заньковецької, відбулось його «входження у місто». Нове середовище змотивувало провести фестиваль і на Донеччині: «В нульових до мене почало доходити, що треба з цим регіоном щось робити». У 2005 році театр «Жуки» провів перший фестиваль-лабораторію для альтернативних театрів «Арт-Альтернатива». Тоді в Донецьк почали з’їжджатися не тільки колективи зі Львова, Києва, Харкова чи Луганська, але і з Білорусі та Італії. Під час цих зустрічей були не лише виступи, але й майстер-класи та робітні. Це сприяло зближенню та обміну думками між театральними діячами з різних частин України: «У нас держава велика така, розтягнута... Єдине, що далеко з одного кінця до іншого добиратися».

Другою визначальною подією у житті Євгена Чистоклетова стала Помаранчева революція. Він тоді перебував у Києві, де навчався на спеціальності «Режисура театру і кіно» Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Події на Майдані 2004 року вразили пана Євгена своїм особливим характером: «Я не знаю інших таких революцій. Вона була безкровна». 

Незалежні театри, Київ 2004 року, часті подорожі до Львова та обмін думками з колегами з різних частин України спонукали до переосмислення діяльності в Донецьку. Напередодні вторгнення Росії на Донеччину в 2014-му подружжя Чистоклетових організувало серію спектаклів на основі творів Тараса Шевченка, Василя Стуса, Миколи Хвильового та Василя Рубана до 200-річчя Шевченка. Ставили «Від Шевченка до Стуса» в Донецькому театрі юного глядача в Макіївці. Для російськомовного театру це були перші вистави українською. Щоразу перед початком пан Євген мав вступне слово режисера. Він користувався цим, щоб «агітувати місцеву молодь» — розповідати про історію України, ділитись власними спостереженнями: «А тут ми їм кажемо, що Україна — наша земля». Для багатьох слухачів це було щось нове, те, про що їм не говорили вдома чи в школі. 

«Ні, не повернусь»: переїзд з Донецька до Львова

Коли бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним зайшли в Донецьку область та захопили Слов’янськ, «Жуки» грали свій п’ятий спектакль. Пізніше робити це стало небезпечно. 5 червня пан Євген «зрозумів, що це надовго», зібрав речі й поїхав з Донецька, сказавши дружині, що чекає на неї у Львові. Там колезі допоміг Євген Худзик — режисер Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, з яким той познайомився під час перших приїздів до Львова та пізнішого спільного навчання. Пан Євген зміг знайти помешкання, почав працювати у Львівському драматичному театрі ім. Лесі Українки та Першому академічному українському театрі для дітей та юнацтва. Переповнений емоціями та думками щодо ситуації, почав роботу над моновиставою «Personal Jesus». У постановці було використано твори Сергія Жадана, адже той, як і режисер, глибоко розуміє і відчуває український схід з його кримінальним світом. «Христа кримінального світу», як називає цю виставу, презентував спочатку на Форумі видавців, а пізніше — на сцені Першого театру восени 2014 року. Це була можливість заявити про себе у Львові. Загалом місцеві сцени не були новими, адже ще під час свого донецького періоду пан Євген приїжджав до Львова на репетиції та вистави Театру ім. Заньковецької. 

5 серпня до міста приїхала дружина пана Євгена — Ольга Чистоклетова. Тут вона знайшла роботу в дитячих театральних гуртках. Пізніше, коли чоловікові не продовжили контракт у театрі, він теж спробував працювати з дітьми. 

Адаптація до міста не була легкою, навіть при тому, що він раніше часто бував у Львові. Під час відвідин міста відчувалась гостинність, бажання львів’ян поділитися власними традиціями та історією; а переїзд на постійне місце проживання зробив помітним поділ «на свій-чужий»: «Як чужак я залишаюся і досі». 

«То буде Львів»: життя після 2014-го

Вибір міста для Євгена Чистоклетова був очевидним: «Навіть коли тобі буде дуже незручно, погано і страшно, то буде Львів, все одно, дихати повітрям, яке мені потрібно». Тут він активно працює в театральній сфері. Попри вимушений виїзд із рідного міста, яке перебуває в окупації, подружжя Чистоклетових купило квартиру у Львові та планує майбутнє тут: «Спальні райони [Львова] мені не подобаються, але решту я люблю. Я гуляю тут, як вдома».

________________________________________
 

The actor Yevhen Chystokletov was trained in Russian theaters. He first came to Lviv in 2001. This motivated him to overcome the division between the western and eastern parts of Ukraine imposed during Soviet times, to unite Ukrainian theater, to develop it in the east, and to make Donetsk accessible to local theater groups from other regions. This process was interrupted by the Russo-Ukrainian war and Yevhen’s forced resettlement.

The Beatles, Zenit, and magic tricks

Yevhen Chystokletov was born on March 31, 1961, in the Petrovskyi district of the city of Stalino (now Donetsk), near the foot of the Chelyuskintsev mine, formerly known as “Prokhodka.” His mother, Kateryna, was a nurse by profession and worked in children’s and psychiatric hospitals, X-ray rooms, and a school. His father, Ivan, was a district lawyer whose work was described as difficult and ambiguous. He never discussed the details of his work at home. Throughout his adolescence and youth, Yevhen wanted to have an open conversation with his father about what was happening around them: “I felt a burning desire for justice.” But his father avoided such discussions and kept silent.

The future actor’s childhood unfolded in the atmosphere of the Khrushchev Thaw when a “microbe of freedom” was in the air. At that time, Yevhen loved going to the park, playing football, and attending the performances of “clairvoyants” who came to the local House of Culture. These performances sparked his interest in magic tricks, with his audience usually consisting of old people and his preparation material being the popular teenage magazine “Science and Life.” He was also interested in music. After his father brought home a transistor radio, he became fascinated with Western music, listening to the Beatles, Queen, Black Sabbath, Uriah Heep, and Paul McCartney. Typically, records were copied and passed among friends and acquaintances when someone brought them from abroad: “There was a sort of postal service. I remember now that it wasn’t easy because it simply didn’t exist in the Soviet Union. Another of the teenager’s hobbies was photography. There was no photography club in the Petrovskyi district of Donetsk, so he taught himself how to take pictures and process them.” Cameras began to appear in shops, but they were cheap and simple, like ‘Etiud’ and ‘Smiena.’ But he was not satisfied with the quality of the photos, so he set himself the goal of buying a ‘Zenit.’ It wasn’t easy to get hold of such a camera, as it wasn’t available in Donetsk shops. “I kept looking, went to different places, and finally a neighbor who worked in a department store managed to arrange for a Zenit camera to be left in the warehouse, and I was able to buy it.”

“Pure improvisation”: the beginning of an acting career

Another hobby that turned into a profession and a way of life was theater. Yevhen Chystokletov’s first spectator was a friend from kindergarten: “I improvised, made him laugh because he liked it, you know, a grateful spectator, and that was necessary for me.” Later on, he developed his acting talent at the local school No. 101. It was there that he began performing on stage with a friend: “Most of the time we would make things up; it’s called ‘pure improvisation’, which I always welcome in the theater.” The boys acted, improvised, parodied, and imitated well-known young actors of the time, such as Oleksandr Filchenko and Kostiantyn Raikin.

In his teens, Yevhen Chystokletov began attending a theater arts club at the Lenin Cultural Center in the center of Donetsk. The club’s director was Mykola Volodymyrovych Kabachok (Kabachek), the son of a repressed founder of the Poltava Bandura Capella who had to move from Lviv to Donetsk in 1969 because of political persecution. In the club, “there was a composer; he wrote music, and young people played in productions. The only thing I remember is the role that everyone praised at the time — the role of a goat. It was an interesting fairy tale where I was hero number one.”

After finishing school in 1978, Yevhen Chystokletov left Donetsk with the intention of never returning. First, he tried to enroll at the Yaroslavl Theatre School, where he met director Firs Shyshyhin: “A very famous director, a student of [Kostiantyn] Stanislavsky... He didn’t want to listen to the students; he asked, ‘Why do you all want to join the theater? He asked everyone, ‘Who did you play? I told him, ‘I played a goat’. And that’s when he got interested.”

In September, Yevhen began his studies at the Voronezh Institute of Arts, majoring in “Actor for Theater and Cinema.” The artistic director of the course was Violetta Topolaha: “She promoted in the theater exactly what I later was professionally promoting as well, thinking on stage and improvisation.” For the professor, the predominant theme was war: “At that time, there were writers who wrote about the war, not from the perspective of heroes and victories but from the perspective of the inner development of the hero.” The authors they researched and put on stage included the satirist Mykhailo Zoshchenko, disapproved of by critics, and Yevhen Schwartz, the writer of the banned drama “The Dragon” in Stalin’s time. Yevhen Chystokletov’s final project for the university was a comedy opposing war by Bertolt Brecht called “Man Equals Man.” “It’s about how a regular person becomes a soldier and then a murderer, and how the system, as Brecht demonstrated, transforms them into that. She [the director] was intrigued, and so were we. It was performed in the 80s, and she was convinced.” During the stagnant era, theater censorship was not particularly observant, so anti-Soviet attitudes could be concealed within plays using artistic techniques, especially improvisation.

The fall of the Soviet Union and the Orange Revolution — influential moments in life

Yevhen Chystokletov graduated from university in 1982 and started working at the Young Audience Theatre in Rostov-on-Don. He then worked at theaters in Smolensk and Leningrad (now St. Petersburg). After some time, Yevhen returned to Donetsk and joined the Donetsk Artem Theatre.

The fall of the Soviet Union was one of the historical events that determined Yevhen’s creative path. During a favorable time for non-government theaters in 1989, he and his wife Olha founded their own alternative chamber theater called “Zhuky” (Beetles). The theater welcomed experienced local actors and students alike, who joined the team. Yevhen started arranging performances and eventually left the Artem Theater. At first, the theater featured mainly Russian plays, both contemporary and classic (from Danylo Kharms to Viktor Pelevin). Later on, the theater created a studio and started putting on shows featuring Serhii Zhadan’s works that dealt with regional problems like crime.

The actor went to Lviv for the Golden Lion Theatre Festival for the first time in 1992. The groups from nearby Les Kurbas Theatre, Lesya Ukrainka Theatre, and Maria Zankovetska Theatre marked his introduction to the city. The change in surroundings encouraged him to arrange a festival in Donetsk too: “During the 2000s, I understood that this area required attention.” The Zhuky theater organized “Art-Alternative,” the first alternative theater festival-laboratory, in 2005. Donetsk witnessed not only theater companies from Lviv, Kyiv, Kharkiv, and Luhansk at that time but also groups from Belarus and Italy. Throughout the meetings, theater practitioners from various regions in Ukraine engaged in performances, workshops, and collaborative exercises, which fostered a sense of closeness and the exchange of ideas: “Our country is vast and stretched... The only drawback is the distance between the opposite ends.”

The second defining event in Yevhen Chystokletov’s life was the Orange Revolution. He was in Kyiv at that time, where he was studying theater and cinema direction at the Kyiv National I. K. Karpenko-Karyi Theatre, Cinema, and Television University. The events on the Maidan in 2004 impressed Yevhen with their unique character: “I don’t know of any other revolutions like it. It was bloodless.”

Independent theaters, his frequent travels to Lviv, and the exchange of ideas with colleagues from different parts of Ukraine encouraged a reevaluation of activities in Donetsk. Right before Russia’s invasion of Donetsk in 2014, the Chystokletovs couple organized a series of plays based on the works of Taras Shevchenko, Vasyl Stus, Mykola Khvyliovyi, and Vasyl Ruban for the 200th anniversary of Shevchenko’s birth. They staged “From Shevchenko to Stus” at the Donetsk Youth Theatre in Makiivka. These performances in Ukrainian were the first for a Russian-speaking theater. Each time before the start of the play, Yevhen Chystokletov would give an introductory speech as the director. He used this opportunity to “agitate local youth,” to tell them about Ukraine’s history, and to share his own observations: “And here we tell them that Ukraine is our land.” For many in the audience, this was something new — something they hadn’t heard at home or in school.

 “No, I won’t return”: relocation from Donetsk to Lviv

When the militants led by Ihor Hirkin entered Donetsk and captured Sloviansk, “Zhuky” had just finished their fifth play. Later, it became dangerous to continue performing in Donetsk. On June 5th, Yevhen realized that this situation was going to last a long time, so he packed his things and left Donetsk, telling his wife that he would be waiting for her in Lviv. In Lviv, his colleague Yevhen Khudzyk, the director of the Les Kurbas Lviv Academic Theater, helped him. Yevhen had met Khudzyk during his earlier visits to Lviv and during their shared education. In Lviv, Yevhen was able to find accommodation and began working at the Lesya Ukrainka Lviv Drama Theater and the First Academic Ukrainian Theater for Children and Youth.

Filled with emotions and thoughts about the situation, he started working on a solo performance titled “Personal Jesus.” This production incorporated works by Serhii Zhadan because, like the director, Zhadan deeply understands and feels the Ukrainian east with its criminal world. He referred to it as the “Jesus of the criminal world.” Yevhen Chystokletov first presented this performance at the Publishers’ Forum and later on the stage of the First Theater in the fall of 2014. It was an opportunity for him to make a name for himself in Lviv. In general, local stages were not new to him, as during his Donetsk period, he used to travel to Lviv for rehearsals and performances at the Zankovetska Theater.

On August 5th, Yevhen Chystokletov’s wife, Olha Chystokletova, also arrived in the city. She found work in children’s theater workshops. Later, when her husband’s contract was not renewed at the theater, he also tried working with children.

The adaptation to the city was not easy, even though he had visited Lviv frequently before. During those visits, he felt the hospitality of the locals and their willingness to share their traditions and history. However, moving to the city permanently made the division between “own” and “foreign” more noticeable: “I still feel like an outsider.”

“It will be Lviv”: life after 2014

The choice of Lviv was obvious for Yevhen Chystokletov: “Even when it’s very inconvenient, difficult, and scary, it will be Lviv. I will still be breathing the air that I need.” He is actively working in the theater sphere in Lviv. Despite the forced departure from his hometown, which is under occupation, the Chystokletovs have bought an apartment in Lviv and plan their future there: “I don’t like the residential areas of Lviv, but I love the rest. I walk around here as if I’m at home.”