The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Донеччанка Olha Donechchanka (* 1960)

• народилася 16 грудня 1960 року в місті Краматорськ Донецької області

• у старшій школі вчилася у фізико-математичному класі

• навчалася на фізико-математичному факультеті Донецького університету

• закінчила факультет журналістики Донецького університету

• працювала у Краматорську в дитячому садочку та школі (вчителькою фізики)

• була вчителькою фізики та заступницею директора школи №37 м. Донецька

• у 2014 році виїхала з родиною спочатку до Краматорська, а згодом до Львова

• авторка понад 70 пісень

• авторка книги «Я так люблю життя», яка була написана на основі спілкування із військовими-добровольцями

• активно займається волонтерством

See below for the English version 

Ольга Донеччанка — вчителька та підприємиця родом з Донеччини. Через агресію Росії у 2014 році вимушена була покинути рідне місто, квартиру та бізнес. Приїхавши з родиною до Львова на тимчасове проживання, знайшла тут новий дім. Активно займається волонтерством, пише пісні, вірші та прозу. Перший її роман — «Я так люблю життя» — про українських добровольців.

Напівсирітське дитинство. «Я мала три плаття…»

Ольга Миколаївна народилася 16 грудня 1960 року в м. Краматорськ Донецької області. Її мама (1935 р. н.) — із села Білосвитівка Кремінського району Луганської області. Після заміжжя переїхала до Краматорська, де влаштувалася на роботу до банку. Спочатку працювала касиркою, а згодом стала завідувачкою. 

Батько народився також 1935 року, в тій частині Воронезької області, яка належала до української етнічної території і де компактно проживали ще не русифіковані українці. «Прізвище його було спочатку Казбани, потім, їм коли видавали паспорти, приписали -ов — всі відразу стали Казбановими». Дитиною пані Ольга дивувалася, звідки тато так добре знає українську мову, адже народився на території Росії, мав російське прізвище і в паспорті був записаний як росіянин. Уже після смерті тата від бабусі вона дізналася, що він родом із села, де мешкали українці.

Батько помер молодим, у віці 35 років, що дуже вплинуло на психологічний стан дитини. До трагедії вона гарно і легко вчилася, а після — боялася навіть виходити до дошки: «Тепер-то я знаю, що це був перший посттравматичний синдром, який дуже важко відбився».

Після смерті батька родина жила доволі бідно. Мама на роботі отримувала 90 рублів, ще 23 рублі пенсії на двох дітей давала держава. «Я мала три плаття… У мене була шкільна форма, святкове і звичайне, і ще мала спідничку з блузочкою». Але в дитинстві пані Ольга не надто звертала на таке увагу. Проте дуже ранило, коли бачила дітей із батьками. Яскравим є спогад, коли вперше в десятирічному віці зрозуміла, що означає слово «заздрість», бо побачила щасливих батька й доньку, які йшли до кінотеатру: «Мені настільки стало боляче, я навіть дивилася на ту дівчинку, наче вона в мене когось забрала».

«Студентське життя — чудове життя, які б то не були роки»

У дитинстві пані Ольга мріяла стати вчителькою, але вже у підлітковому віці додалися нові вподобання: «Весь час я думала [стати] або вчителем, або журналістом, або письменником». Тому після закінчення восьмирічної школи пішла в десятирічну, де викладала найкраща в місті на той час вчителька російської мови та літератури. Щоправда, там навчалася у фізико-математичному класі. 

Після закінчення школи хотіла вступати на факультет журналістики, але твори, подані на творчий конкурс, загубилися. Тому, маючи хорошу підготовку, вступила на фізико-математичний факультет Донецького університету, «вважаючи, що це на один рік, а далі я буду вчитися в якомусь іншому місці».

Згодом подала документи і на факультет журналістики, тому паралельно здобувала дві освіти. Активно дописувала в студентську газету, підписуючи статті псевдонімом «Олесь». Навчаючись, працювала на пів ставки в бібліотеці, а крім того щоліта — то в дитячих таборах, то у складі студентського будівельного загону: «Бо я в 17 років вирішила стати самостійною і ані копійки не брала у мами».

У студентські роки пані Ольга познайомилася із самвидавом. Це не зробило з неї дисидентку, але дало розуміння репресивного характеру Радянського Союзу, тому коли «розпався Союз, я вже за ним не жалкувала».

«Кар’єрний ріст у мене пішов швидко»: вчителювання та бізнес у 90-х

На четвертому курсі пані Ольга почала зустрічатися з однокурсником, з яким товаришували з початку навчання, і ці відносини переросли в сім’ю. Вже на п’ятому курсі переїхали в сімейний гуртожиток, де народилася донька Олеся. 

Чоловік, склавши іспити в аспірантуру, пішов до армії, і пані Ольга залишилася з маленькою донькою сама. Оскільки вже через пів року потрібно було виходити на роботу, а в дитячих садочках не було місць, вона пішла працювати саме в садочок, аби прилаштувати дитину.

Згодом почала викладати фізику в школі в Краматорську, а після повернення чоловіка з армії родина знову переїхала до Донецька. Там пані Ольга працювала у школі №37, «яка з часом стала, і завдяки мені, експериментальним майданчиком Академії наук». За кілька років уже поєднувала посади вчителя фізики та заступника директора, створила авторську методику й викладала на курсах для вчителів з СНД.

У час змін, розпаду СРСР, на початку 1990-х, коли містяни чули, що «знову в центрі міста була стрілянина, розстріляли в кафе» та подібні новини, саме школа для пані Ольги — це «такий був острівець, який рятував від того».

Через фінансову нестабільність у 1990-х, коли чоловікові пані Ольги не виплачували зарплату в науковому інституті, вона вмовила його відкрити власну справу. Вранці чоловік розвозив товар, вдень — дописував докторську дисертацію. Щоб не виникло проблем із податковою, пані Ольга почала займатися бухгалтерією, а згодом долучилася до сімейного бізнесу. 

Від революції до революції

Вже Помаранчева революція показала, наскільки різними були настрої та сприйняття людей у різних куточках країни. Пані Ольга з чоловіком тоді на вибори не ходили, але ті, хто ходив, запевняли, що порушень не було. На Донеччині тоді переважно підтримували Віктора Януковича. Політики вміло маніпулювали, штучно ділячи країну. Внаслідок цього «між сходом і заходом [України] утворювалася все більша і більша прірва». 

Це, на думку пані Ольги, і стало головною причиною, чому багато жителів Донеччини спочатку не зрозуміли і не сприйняли цінностей Революції гідності. Сама вона змінила свою точку зору, відвідавши в січні 2014 року Майдан у Києві й познайомившись із людьми, які там стояли. Змінив думку і чоловік, який, хоча й мав російське та білоруське коріння, «виявився набагато більшим українцем, ніж дуже багато з тих, кого ми знали в нашому оточенні».

У той час у Донецьк автобусами із російськими номерами вже почали завозити молодиків спортивної зовнішності, організовували мітинги на підтримку Росії, а правоохоронні органи бездіяльно за цим спостерігали. Попри це, багато людей продовжували демонструвати свою проукраїнську позицію.

Свою роль у поширенні проросійських настроїв на Донеччині зіграли й місцеве телебачення, і російська пропаганда. Перші проросійські мітинги були не дуже численні, до того ж значна частина мітингарів була росіянами, яких привезли саме «для картинки». Проте місцеве телебачення демонструвало мітинги саме так, щоби створити видимість багатолюдності. У той же час зовсім інакше — як нечисленні — показували проукраїнські мітинги, перші з яких пані Ольга не відвідувала. Вона приєдналася тільки до останнього, наприкінці квітня 2014 року: «Я не знала, що то буде останній мітинг, я думала, будуть ще мітинги, коли розгортали біля Будинку піонерів великий український прапор».

«І почали чекати, поки звільнять Донецьк»

Коли проросійські терористи захопили владу в Донецьку, пані Ольга з чоловіком спочатку вивезли сина, який тоді закінчував школу, а згодом і самі теж змушені були виїхати. Розуміючи, що являє собою «нова влада», пані Ольга переконувала чоловіка релокувати бізнес та виїжджати. Як виявилося згодом — недарма. Завдяки попередженню невідомої людини виїхали на два дні раніше, ніж планували, і, ймовірно, це врятувало життя чоловікові пані Ольги. Як з’ясувалося згодом, терористи внесли його до розстрільних списків як «бандерівця». Тож після окупації він довгий час не міг відвідувати своїх батьків, які залишилися в Донецьку. Тому доглядати літніх свекрів і дивитися за квартирою час від часу приїжджала пані Ольга. 

Вона стала свідком того, як під впливом пропаганди змінювалися думки місцевих мешканців, як вони відмовлялися аналізувати, з якої сторони прилетів снаряд і чи взагалі можливо, щоб українська артилерія діставала так далеко. Водночас у Донецьку, попри майже десятиліття пропаганди, досі залишаються люди, які підтримують Україну і чекають на деокупацію свого міста.

Після вимушеного виїзду родина спочатку жила кілька тижнів у Бердянську, а згодом — у Краматорську. «І почали чекати, поки звільнять Донецьк».

Новий переїзд відбувся, коли син закінчив школу. Обираючи виш, розглядали три варіанти: Харків, Київ та Львів. І хоча син більше схилявся до Харкова, вдалося його переконати, що Львів — кращий варіант, адже до Харкова від російського кордону «півтори години на [російських] танках».

Спочатку планували пожити у Львові пів року, аби приглядати за сином, але закохалися в місто і залишилися. Перед смертю чоловіка придбали житло в с. Зимна Вода у передмісті Львова. Для пані Ольги й сьогодні це місце «де я маю не тільки могили, не тільки свій новий дім, але <…> місце, де я знайшла і своє натхнення, свою силу».

Творчість як терапія

Після смерті чоловіка пані Ольга знайшла розраду в написанні пісень. Перша з них називалася «Туга» й відображала внутрішній стан жінки. З того часу написала понад 70 пісень. Згодом почала писати і прозу. Поштовхом до написання книги стала розмова із таксистом, який був в АТО і поскаржився на нерозуміння з боку односельців. «А в мене така образа була, я їздила [у Донецьк] весь час <…> і весь час, коли зустрічались на зворотньому шляху, то, як правило, з добровольцями». До того ж почула в маршрутці добре відомий коментар на адресу військових — «я тебе туди не посилав» — і зрозуміла, що люди у Львові так не відчували війну, а пані Ольга її бачила постійно. Тому вирішила, що мусить написати про бійців добровольчих батальйонів. У 2021 році вийшла її книжка «Я так люблю життя». Пані Ольга стверджує: «Я написала книгу і зцілилася».

________________________________________

Olha Donechchanka is a teacher and entrepreneur from the Donetsk region. Due to the Russian aggression in 2014, she was forced to leave her hometown, her home, and her business. She came to Lviv with her family for temporary residence and found her new home here. She is an active volunteer and writes songs, poems, and prose. Her first novel, “I Love Life So Much”, is about Ukrainian volunteer soldiers.

Half-orphaned childhood. “I had three dresses...”

Olha Mykolayivna was born on December 16, 1960, in Kramatorsk, Donetsk region. Her mother (born in 1935) came from the village of Bilosvytkivka, Kreminna district, Luhansk region. After marrying, she moved to Kramatorsk to work in a bank. She started as a cashier and was later promoted to manager.

Olha’s father was also born in 1935, in the part of Voronezh oblast that belonged to Ukrainian ethnic territory and was densely populated by Ukrainians who had not yet been Russified. “At first, his surname sounded like Kazbany, but later, when passports were issued, they added [a Russian ending] “-ov”, so the whole family became Kazbanov. As a child, Olha wondered why her father spoke Ukrainian so well, since he was born on Russian territory, had a Russian surname and was described as a Russian in his passport. It was only after her father’s death that her grandmother told her that he had been born in a village where Ukrainians lived.

Her father died as a young man at the age of 35, and this had a serious impact on the child’s psychological state. Before the tragedy, she had studied well and easily, but after it, she was even afraid to approach the blackboard: “Now I know that it was my first post-traumatic syndrome that took its toll on me.”

After her father’s death, the family lived rather poorly. The mother earned 90 roubles at work and another 23 roubles of pension for two children was provided by the state. “I had three dresses. I had a school uniform, my holiday and everyday clothes, and also a skirt and a blouse.” But as a child, Olha did not pay much attention to this. Instead, it hurt her to see other children with their fathers. She has a vivid memory of the first time she understood the meaning of the word “jealousy”, at the age of 10, when she saw a happy father going to the cinema with his daughter: “It hurt so much that I even stared at the girl as if she had stolen someone from me.”

“Student years are great ones, regardless of the times”

In her childhood, Olha dreamed of becoming a teacher, but in her teenage years, new preferences emerged: “I was always thinking about becoming a teacher, a journalist, or a writer.”  So, after graduating from an eight-year school, she entered a ten-year school, where the best teacher of Russian language and literature in the city at the time was working. However, she studied in a physics and mathematics oriented class.

When she finished school, she wanted to enter the journalism faculty, but the essays she had sent for a competition got lost.  So, with a good education under her belt, she enrolled at Donetsk University’s Faculty of Physics and Mathematics, “thinking that it would only be for one year, and after that [she] would move somewhere else.”

She soon applied to the Faculty of Journalism and studied at both faculties at the same time. She actively wrote material for a student newspaper, using the nickname “Oles”. During her studies, she worked part-time in a library, and every summer she worked either at children’s camps or as a member of the student construction team: “At the age of 17, I decided to become independent and did not take a penny from my mother.”

It was during her student years that Olha became acquainted with samizdat. It did not make her a dissident, but it helped her to realise the repressive nature of the Soviet Union, so when “the Union collapsed, [she] did not shed any tears.”

“My career soared quickly”: teaching and running a business in the 1990s

In her fourth year, Olha started a relationship with her groupmate, with whom she had been friends since the beginning of her studies, and this relationship led to them starting a family. In the 5th year, they moved into a family dormitory, where their daughter Olesia was born.

Her husband passed his postgraduate exams and joined the army, leaving Olha alone with their little daughter. Considering that she had to return to work in six months and that there were no vacancies in kindergartens, Olha got a job as a kindergarten teacher so that she could take care of her baby.

She soon began teaching physics at a school in Kramatorsk, and when her husband returned from the army, the family moved back to Donetsk. Olha worked at school No. 37, “which in time, and thanks to me, became a testing ground for the Academy of Sciences.” In a few years, she combined the work of a physics teacher with that of a deputy headmistress, created her methodology, and taught specialisation courses for teachers from the CIS countries.

When everything changed at the beginning of the 1990s when the Soviet Union collapsed and the city dwellers heard about another “shooting in the city centre, someone was shot in a cafe,” etc., the school was for Olha like “an island that saved me from all that.”

Due to financial instability in the 1990s, when Olha’s husband did not receive his salary from his scientific institute, she persuaded him to start their own business. Her husband delivered goods in the morning and finished his doctoral thesis during the day. To avoid tax problems, Olha started to do the books, and after a while, she joined the family business.

From one revolution to another

The Orange Revolution showed how different people’s moods and perceptions were in different parts of the country. Neither Olha nor her husband went to the polls at that time, but those who did claim that there were no violations. Most people in the Donetsk region supported Viktor Yanukovych at the time. Politicians skillfully manipulated and artificially divided the country. As a result, “the gap between the east and the west of Ukraine grew wider and wider.”

For Olha, this became the main reason why many citizens of the Donetsk region neither understood nor accepted the values of the Revolution of Dignity. She changed her mind in January 2014, when she visited the Maidan in Kyiv and met the people who were standing there. So did her husband, who changed his mind even though he had Russian and Belarusian roots but “turned out to be more Ukrainian than many of those we knew.”

At the time, buses full of young, athletic-looking men were appearing in Donetsk, pro-Russian rallies were being organised, and the law-enforcement authorities were standing by and doing nothing. Despite this, many people continued to demonstrate their pro-Ukrainian position.

Local television and Russian propaganda also played their part in spreading pro-Russian sentiment in the Donetsk region. The first pro-Russian rallies were not very numerous, and many of the participants were Russians who had been brought there “for a picture.” However, local television showed the rallies in such a way that they appeared crowded. At the same time, pro-Ukrainian rallies were shown in exactly the opposite way — as if there were few people there. Olha did not attend the first one. She only joined the last one at the end of April 2014: “I didn’t know it was the last rally; I thought there would be more when they spread a big Ukrainian flag at the House of Pioneers.”

“And we started to wait for the liberation of Donetsk”

When pro-Russian terrorists seized power in Donetsk, Olha and her husband first evacuated their son, who was finishing school, and then had to leave themselves.  Understanding what the “new authority” was, Olha persuaded her husband to move their business and leave. As it soon turned out, with good reason. Thanks to a warning from an unknown person, the family left two days earlier than planned, which probably saved Olha’s husband’s life. As it turned out, the terrorists had put him on the death list as a “banderite.”  As a result, he was unable to visit his parents in Donetsk for a long time after the occupation. As a result, it was Olha who occasionally came to look after her elderly in-laws and keep an eye on the flat.

She witnessed the gradual change in the local population’s opinion as a result of the propaganda, as they refused to analyse where the shell had come from and how Ukrainian artillery could reach so far. At the same time, despite almost a decade of active propaganda, there are still people in Donetsk who support Ukraine and are waiting for their city to be liberated.

After their forced relocation, the family lived in Berdiansk for a few weeks, then moved to Kramatorsk. “And we began to wait for the liberation of Donetsk.”

Olha’s family moved again when their son finished school. Looking for a university, they considered three options: Kharkiv, Kyiv, and Lviv. Although Olha’s son was more inclined to choose Kharkiv, parents managed to persuade him that Lviv was a better option, as Kharkiv was only “an hour and a half by [Russian] tanks” from the Russian border.

Initially, they only planned to stay in Lviv for six months to look after their son, but they fell in love with the city and stayed. Before Olha’s husband died, they bought a house in the village of Zymna Voda on the outskirts of Lviv. For Olha, this place is now “not only where I have family graves or my new home, but also <...> a place where I have found my inspiration and energy.”

Creativity as a therapy

After the death of her husband, Olha found solace in songwriting. The first of her songs was called “Longing” and reflected her inner state. Since then she has written more than 70 songs. Soon she started writing prose as well. Her inspiration to write a book came from a conversation with a taxi driver who had served in the ATO zone and complained about the lack of understanding of his fellow countrymen. “I was so offended that I went [to Donetsk] all the time <...> and every time I met someone on my way back, it was mostly volunteer soldiers.” Besides, she once heard a familiar comment in a local taxi — “I didn’t send you there” — and she understood that people in Lviv didn’t feel the war as much, while Olha saw it all the time. So she decided to write about the soldiers of volunteer battalions. In 2021, her book “I Love Life so Much” was published. Olha claims, “I wrote this book and got healed.”