Володимир Довбах Volodymyr Dovbakh

«За ці два роки [після аварії на Чорнобильській АЕС], звичайно, багато чого змінилося. Але головне — змінився я. І дякуючи цим змінам, повертаючись, я для себе вирішував дилему, чим зайнятися. Якою громадською діяльністю, повернувшись у Київ. Повертались теж не зовсім самохіть. Почався бандитизм в горах, бо Карачаєво-Черкесія. Це був кінець Союзу. Питання було, чим зайнятись. Перше, що мене цікавило, звичайно, — це політична діяльність. Особливо питання мови, українства як такого. Бо були ж ми на Кубані. Ми були в селі, яке засновано було 112 на той час років тому, якраз під час переселення з Полтавської та Чернігівської губерній, столипінське переселення. До козачків, які не хотіли пускати нових українських переселенців, хоча самі були кубанськими козаками, як вони себе самі називають. Бо вони вже були зрусифіковані дуже серйозно. Один з напрямів, яким хотілось займатись як громадській людині — це було питання мови, питання розвитку України. Щось таке. І друге питання. Звичайно, післячорнобильське — екологічне. Переважив екологічний напрямок. Я долучився до екологічного руху. І це питання продовжується і до сих пір».

«Працював після закінчення ВУЗу на кафедрі. Не на самій кафедрі. Була створена лабораторія, яка мала завершити науково-дослідну роботу, гостема так названа, гроші на яку з’їли викладачі, не зробивши її. Тому зробили таким чином, що була створена науково-дослідна лабораторія, яка могла це зробити, з випускників. Ми таки це зробили, ми таки звітували про ту незроблену роботу, зробивши її на “відмінно”. Не знаючи, що це так. Це вже пізніше з’ясувалось, що такі обставини створення самої лабораторії».

«В сімʼї не було і не могло бути якихось надто проукраїнських чи надто антирадянських проявів. Слухали, звичайно, “вражі голоси” тихенько. Мене до того не залучали, я сам по собі слухав. Але батько — комуніст, фронтовик, інвалід. І він пережив те, чого я не знав до його смерті. А саме те, що описано у Дудінцева в “Белых одеждах”. Там про огірки, а в нього це про пшеницю. Гоніння на вчених, які займались перетворенням природи. Мічуріни наїхали на генетиків. Знаменитий академік Лисенко. Це камінь спотикання. Батько захистив докторську, але йому так і не зарахували її, незважаючи на захист. ВАК [Вища атестаційна комісія] в Москві не пропустив. Він довгі десятиліття до смерті боровся, щоб йому цю дисертацію зарахували як докторську. Москва не пустила. Саме тому, що він не міг у дисертації не згадати Лисенка, не привести його цитати. Інакше дисертації тоді не писалися. А коли він захистився, якраз змінилося — Лисенко став ворогом народу. Оці слова йому не пробачили, хоча дисертація була теж на грані лисенківщини, бо вона розглядала вплив зовнішніх умов на сортові якості насіннєвого матеріалу пшениці. Очевидно, такий вплив має бути. Як вирощуєш — те й отримуєш. Якість такого матеріалу звичайна. Це не питання передачі спадковості, на чому ці проблеми генетики і були. Що важливо — виховання чи походження? Ідеологія була весь час в цій сім’ї дуже складною».

«Найбільшим своїм досягненням професійного і, мабуть, громадського життя вважаю акт перевірки (і акт, і саму перевірку) дотримання екологічного законодавства в агропромисловому комплексі. Точніше, в самому Міністерстві агропромислової політики на той час. <...> Міжвідомча комісія була створена, мені довелося координувати її діяльність, хоча я вже не працював, на громадських засадах із “Зеленого світу” [довелося координувати]. Акт був підписаний у визначну дату, яку я вважаю початком кінця того світу. Тому що такий акт підписати в тому світі, в тому пострадянському, точніше, тоді ще радянському… [хоча] вже Україна була самостійна… було неможливо. Акт — 44 сторінки, де описані всі шалені небезпеки, які становить розвиток агропромислового комплексу в тому напрямі, в якому тоді і зараз розвивався, так звану меліорацію включаючи, хімізацію — для ґрунтів, для майбутніх поколінь, для природи в цілому. Це підписали всі представники всіх відомств. Акт був направлений керівникам держави. На той час це був прем’єр-міністр Ющенко, а у Верховній Раді тоді хороводили “зелені”. І голова Комітету з екологічної політики і Чорнобильської аварії Юрій Іванович Самойленко навіть віддав цей акт до СБУ, щоб вони перевірили на відсутність в ньому підробок, брехні, якихось фейків. На що йому відповіли, що все там вірно, так і є. Але віз і досі там. Більше того, меліорацію розвивають. Навіть створили спеціальне відомство, об’єднавши його з рибою, де мені теж довелося, будучи в міністерстві, курувати і бути з перевіркою на Азовському морі, де зараз точаться бої. Чи вже не точаться. Мають точитися… З перевіркою стану рибоохорони. Окрема, як то кажуть, повість, окремий роман. Пригоди з вилученням знарядь варварського лову — з крючками на осетра — на траулері, який належав цій рибоохороні. Дуже цікавий факт. Спускаємося обідати з палуби, і я питаю головного рибного інспектора України (це був Клємєнтьєв): “А що це там поблискує?”. Там між палубою і надбудовою така, висотою сантиметрів 50, не більше, щілина, велика така, проміжок. І там щось блищить. “Що там виблискує? Ану, капітана сюди”. Приходить капітан. “Ану витягай”. Витягає. А там така рідка сіть з крючками насипаними. На березі капітана списали з системи рибоохорони. Отакі були цікаві випадки».