"Тут почалася Содома і Гомора. Спочатку було тихо. В моєї товаришки тато був лікар у Січових Стрільцях ще у Першій Світовій війні, мама була аристократка - називалася Лариса Герасимівна, в Німеччині була, не знаю чи ще вона жива, чи вже вона затихла. Я була один раз у неї в Німеччині і вона до мене два рази сюди приїжджала, ми знайшлися через 55 років. Її дідусь був посадник міста. Коли почалися ті акції проти євреїв, він помагав усім - десь виписував свідоцтва, десь він щось… - він був як голова міста. При німцях він був, але був ще й до того. Я забула прізвище, але він був тато Герасимівих дочок обидвох - Ірини і Ярослави. Його забрали до Станіславова і все - зник по нинішній день. Навіть не знають, коли його розстріляли."
"Потім вже коли німці відходили, в нас річка Сукіль іде через місто - з тієї сторони були рускіє, а тут були німці. Де нам подітися? В нашій хаті зробили німецький штаб, на городі все перекопали. Нам в балці викопали бункер і ми, всі діти з двох вулиць, там помістились. Дорослі десь собі знаходили пристанище, а ми були в тому бункері. Пам’ятаю як вода підійшла, дошки плавали, а ми на таких причах (“лавицях” - прим. транскриб.) сиділи там майже два тижні. Мама мусила йти додому й дати корові їсти, деколи й подоїти. Може літру нам приносила, а решту тим німцям лишала. Одного разу йшла, з таким високим німцем розмовляла і раптом - він падає. Голова прошита наскрізь. Другий приїхав, каже, я тебе застрелю, що ти з ним зробила? Мама каже: “Як я можу так до нього дотягнутись? Можеш мене обшукати”. Його застрелив снайпер з тієї сторони. Вони кажуть, якщо ти ще раз сунешся до своєї хати, ми тебе вб’ємо. Три дні там все кричало і пищало, мама туди вже не ходила. Коли вже німці відходили з тими котушками і дротами, навпроти того бункера ще з одного будинку, по лінії фронту в них було багато таких пунктів - і німець йде наперевіс з автоматом - і до мами, а вона стала перед входом в той бункер, каже йому по-німецьки: “Там діти. Ти маєш діти? Якщо хочеш стріляти - стріляй в мене!” Він лишив нас в спокої. Тут вони відійшли, а ми з того бункера вийшли і йдемо. Пам’ятаю, йду через чийсь город, не знаю де мама ділася, а я йду. Раптом - вжик! Дірка у листку фасолі. Чую ззаду хтось мене на землю повалив. Німці стріляли з автоматів, а ми були діти - такі голодні й холодні, що ледве йшли. Таким мені запам’ятався початок тієї всієї трагедії."
"Коли з’явилися партизани вже, то почалося страшне - було складно зрозуміти хто в кого стріляв, хто кого вбивав: то поляка вбили, то українця знайшли - то була катастрофа. Кожна вулиця поставила собі дзвін і чергували вночі, бо могли прийти вас зарубати і казали, що то бандерівці. Все на бандерівців звалювали. Вони практично нацьковували одних людей на інших - українців на поляків, поляків на українців. Почалася страшна катавасія. Скільки разів я сиділа в куточку між піччю і меблями - то було моє місце аби там не досягли, якщо будуть через вікно стріляти. Решта братів йшли з татом чергувати і кожен з вулиці по черзі чергував. Якщо задзвонили, то ціле місто дзвонить. То був жах."
"Ми мали будинок, другий будинок - господарський і величезний город. Город упирався в сусідський. Були дві жінки - одна в суді працювала, друга - адвокатеса і вони, виявляється, тримали єврейську родину. Хтось доніс. Не дарма Франко нас трохи негарно називав, знаєте? Але ми того заслуговуємо. Не було їх вдома, але дим вони собі дозволили, просто порушили такі правила. І хтось (заложив?) їх той бункер в хаті - під підлогою в пивниці. Там були тато, мама, син і ще хтось був, не пам’ятаю вже. Жінок звали, здається, Сидлякові, не знаю, десь час стер.
Мами не було вдома, десь пішла на поле. Брат був на другому городі недалеко від нашої хати, пас корову з телятами - всі мали господарство, бо інакше в час війни можна було вмерти з голоду, не було грошей. Я була сама вдома і мама коли йшла з хати, каже, бачиш, я тут привезла буряки, треба їх почистити, сідай собі на лавку і працюй. Навпроти тієї лавки біля криниці був парканчик і там висіла посудина, з якої їдять на війні, колись називали “менашка”. Я сиділа так, що вона була навпроти моєї голови і раптом чую - якась стрілянина страшна почалась. Я трохи настрашилася, хату закрила, ключик - в кишеньку і побігла до сусідки. Ми разом до школи ходили неподалік, 100 метрів від нас. Сидимо і раптом чуємо: стрілянина, собаки гавкають - робилося пекло. Гестапівці всі мали собак. Якраз мама тоді ще не вернулася, а то застало брата там. В тій купці каменю, за якою він ліг, каміння було зовсім посічене, а він лишився цілий. Але після того дістав хворобу - лунатизм. Розумієте, мусили закривати двері з того переляку. Батько був на роботі, мама з старшим братом приїхала і побачила їх мертвих - одна єврейка втікала, на такому вигоні її догнала куля. Старший зачепився за паркан і його розстріляли. Там ще, здається, був син його трохи віддалік розстріляний."
Ростислава Федак (дівоче прізвище Телега) народилася 4 червня 1933 року у містечку Болехові Івано-Франківської області.
Пані Ростислава чітко пригадує події 1 вересня 1939 року – початок Другої світової війни. Пані Ростислава згадує, що спочатку громада була досить прихильною до радянської влади. Проте, за короткий час, стали помітними культурні та ментальні відмінності представників та представниць нового режиму й місцевих мешканців та мешканок.
У 1941 році вона пішла до місцевої школи.
Пані Федак добре пам’ятає нацистську окупацію. Міський голова Болехова намагався рятувати місцевих євреїв, надаючи їм фіктивні довідки про національне походження. В 1944 році, із наступом Червоної армії, нацисти організували штаб у хаті родини Телегів. У той час сім’я перебувала у бункері.
Після війни, жінці довелось вступити до комсомолу через погрози та маніпуляції.
Після закінчення інституту, Ростислава Федак поїхала працювати у воєнторг в місто Самбір. Опісля, вона почала викладати в торговому училищі, теж, у Самборі. Із кінця 1980-х років вона вже активно долучається до громадської-політичної діяльності у Самборі. Зокрема, стає членкою Товариства імені Володимира Кобільника, Союзу українок, Народного Руху України.
Невдовзі Ростислава Федак стає головою Союзу українок у Самборі.
