The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Василь Ґабор Vasyl Gabor (* 1959)

• народився 10 грудня 1959 року в с. Олександрівка на Хустщині, Закарпатської області

• в 1977 році закінчив Хустську школу-інтернат

• в 1986 закінчив факультет журналістики Львівського державного (нині — національного) університету ім. Івана Франка

• 1993 року почав працювати в Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника НАН України (нині — Львівська національна наукова бібліотека України ім. Василя Стефаника), де працює досі

• записав близько ста інтерв’ю про підпілля Української греко-католицької церкви

• 1997 р. захистив дисертацію на тему «Закарпатська україномовна преса 20–30-х років XX століття у контексті національного відродження краю» і отримав ступінь кандидата філологічних наук

• автор прозових книг «Книги екзотичних снів та реальних подій» (1999), «Про що думає людина» (2012), «Жінка, закохана у вітер» (2019), «Чи ви любите?» (2020), принагідних записів 1977–2015 рр. і 2016–2020 рр. «Мовчи, мовчи: тонкий слід» (2020) і «Сльози дощу» (2021)

• ініціатор перевидання самвидавного журналу «Скриня» (1971) і його редактор

• 2002 року видав першу антологію «Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття», започатковуючи однойменний видавничий проєкт

• повернув із забуття творчу спадщину Івана Колоса, Дарії Віконської, Софії Яблонської, Степана Левинського, Богдана Нижанківського

• видав тематичне десятикнижжя лауреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк

• за 20 років існування видавничого проєкту «Приватна колекція» видав понад 225 видань високої полиці

Василь Ґабор — письменник, науковець й автор видавничого проєкту «Приватна колекція», в якому вийшло понад 225 видань високої полиці за двадцять років. Пан Василь повернув із забуття, зокрема, спадщину Дарії Віконської, Софії Яблонської, Степана Левинського, Богдана Нижанківського й інших українських інтелектуалів, якими ми по праву можемо тепер пишатися.

«А ще була казка…»

Василь Ґабор народився 10 грудня 1959 року в селі Олександрівка (раніше — Шандрово), що на Хустщині у Закарпатській області, у сім’ї Василя і Марії Ґаборів. Для пана Василя рідне село — це місце сили, бо зростав серед краси, любові, «а ще була казка». Сусіди збиралися разом вечорами і розповідали різні історії, казки, легенди, і «це було відчуття, що ти живеш серед казкових людей. <…> Пізніше ці всі розповіді лягли в основу багатьох моїх оповідань».

«Без інтернату не вдалося б далі рухатися»

Василь Ґабор до чотирьох класів учився в сільській школі Олександрівки. Далі — у Хустській школі-інтернаті, де жили і навчалися не тільки сироти, але й ті діти з навколишніх сіл, які хотіли здобути освіту. Саме тут, під час навчання, він робить свої перші літературні спроби, отримує важливі життєві уроки і формулює власні принципи.

Василь Ґабор ходив у літературну студію при районній газеті разом з майбутніми лауреатами Шевченківської премії Петром Мідянкою і Мирославом Дочинцем. У студії досвідчені письменники й поети допомагали школярам старших класів порадами, щоб ті надрукували в газеті перші твори. Свої перші вірші й етюди там публікує і Василь Ґабор. Почув, як про нього казав один письменник: «Оце слабенький поет». «І я після цього перестав писати, але подумав, що буду писати щось інше <…> чітко пам’ятаю, що сказав собі: “Ні, я тому чоловікові мушу доказати, що я таки чогось вартую”». Пан Василь зазначає, що для нього це була наука ніколи не принижувати інших: «Оце відчуття, що не можна нікого принижувати, живе зі мною все життя». 

Сильно на нього вплинуло й те, що класна керівничка після уроків приносила і показувала їм альбоми закарпатських художників. Сьогодні пану Василеві видається, що, можливо, їхня вчителька приносила ці альбоми лише для нього одного: так був ними захоплений. Це стало для Василь Ґабора ще одним життєвим уроком, а саме, як сильно на тебе може вплинути одна людина, і висновок з цього: «Якщо робиш щось важливе, то знайдеться хоч одна людина, якій це буде потрібно». Цього принципу він дотримується і досі. 

«І тут, власне, починається вже життя літературне»

Після армії Василь Ґабор вступив на підготовче відділення Львівського державного (нині — національного) університету імені Івана Франка, де провчився рік. А далі вступив на факультет журналістики, який закінчив 1986 року. 

При університеті діяла літературна студія «Франкова кузня», учасником якої став і Василь Ґабор. Його студентське життя було насиченим; ті студенти, які намагалися щось писати, трималися купи. Прагнули скласти сесію так, щоб була стипендія, а далі – присвятити себе читанню, бесідам, дискусіям. «Варіння у цьому соку, у цьому середовищі молодих людей, які хочуть про себе заявити, — це дуже важливо для становлення літератора». 

Багато означало для Василя Ґабора і знайомство в цей час з Миколою Рябчуком, який був своєрідним гуру молодих літераторів Львова. Завдяки його порадам відкрив для себе багатьох авторів, полюбив Джойса, Гессе.

У студентські роки пан Василь написав свою першу новелу «Телеграма» (опублікована 1987 року у «Вітрилах»). «І я вважаю, що саме з цієї новели і починалося вже моє літературне життя. <…> Серйозне літературне життя».

Під час навчання в університеті 1983 року Василь Ґабор одружився з однокурсницею Наталею Бандрівською. У 1984 році в них народилася донька Мар’яна. 

Під патронатом Стефаника

Після закінчення університету працював у львівських багатотиражних газетах та історико-краєзнавчому журналі «Літопис Червоної Калини». 

З 1993 року як науковий працівник почав роботу у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника НАН України (нині — Львівська національна наукова бібліотека України ім. Василя Стефаника); з 2000 року був заввідділом досліджень іншомовної періодики, а з січня 2014 року і досі — старший науковий співробітник Науково-дослідного інститут пресознавства. «Без цієї бібліотеки… я б багато в цьому житті не зробив». Пан Василь жартував, що його патрон — улюблений письменник — ніби опікувався ним усі ці тридцять років...

Як науковець Василь Ґабор досліджував закарпатську пресу, написавши на цю тему ґрунтовні монографії. У 1997 р. захистив дисертацію на тему «Закарпатська україномовна преса 20–30-х років XX століття у контексті національного відродження краю» й отримав ступінь кандидата філологічних наук.

У житті Василя Ґабора органічно переплелися і взаємодоповнилися різні грані його діяльності: письменництво, наукова і видавнича робота; «…одне на одне впливає. І … дозволяло більше зробити, ніж би я займався тільки одним». 

Благодатне середовище Львова

Однак пан Василь не став би тим, ким він є сьогодні, якби не Львів: «Я думаю, що письменником став ще й тому, що потрапив в оце благодатне середовище Львова». Важливим було те, що «жив в середовищі письменників, які були до мене прихильні, — і старшої, і молодшої генерації». Серед старшої — Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Андрій Содомора; однолітків — Віктор Неборак, Галина Пагутяк, Ярослав Павлюк. 

Перша художня книга «Книга екзотичних снів та реальних подій» у жанрі класичної новели вийшла 1999 року. Її Василь Ґабор писав аж двадцять років. Він не хотів повторюватися, тому наступні твори були вже у зовсім іншій стилістиці. Друга прозова книга «Про що думає людина» (2012) написана у стилі дзуйхіцу — асоціативного письма. Третю книгу «Чи ви любите?» (2020) Василь Ґабор видав напередодні шістдесятиріччя, і знову задумав написати її не такою, як дві попередні. Чому ця зміна в підході до письма важлива? Бо «це теж внутрішній спротив стандартам, одноманітності <…> ніби ти себе випробовуєш, яким … можеш бути». І для третьої книги придумав жанр — подихи. «Це коли в одному абзаці чи у двох абзацах, який вимовляється на одному подиху, є образ, думка, настрій». «Чи можливо написати, будучи тільки письменником, ці книги? Неможливо. Чому? Бо ти мусиш жити ще чимось. І те, чим ти живеш, іншими, воно на тебе дуже позитивно впливає, як письменника». Художні твори Василя Ґабора перекладені багатьма іноземними мовами. 

«Приватна колекція»

Під час перерви між виходом власних книг Василь Ґабор не марнував часу, а розповідав і писав про інших письменників, зокрема, про письменників свого покоління. У газеті «Просвіта», а потім у «Кур’єрі Кривбасу», почав друкувати статті про покоління вісімдесятників. Завдяки цьому досвіду та напрацюванням і народився згодом видавничий проєкт «Приватна колекція». У 2002 році  пан Василь видав та упорядкував книгу «Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття», і оця багаторічна розповідь про інших дозволила йому «сформувати таку нестандартну антологію, якої раніше в Україні і не виходило». Антологія «Приватна колекція» була визнана найкращою книгою 2002 року на «Форумі видавців» у Львові. З цього видання і розпочався однойменний видавничий проєкт. 

«Приватна колекція» Василя Ґабора є його приватним поглядом на літературу. Вона «була задумана не нав’язувати нікому свого бачення, своєї точки зору». Він пропонував читачеві самому обирати серед якісних творів те, що йому сподобається. Така концепція «Приватної колекції» стала можливою ще й тому, що Василь Ґабор вкладав у неї власні кошти. «Приватна колекція» також стала впізнаваною і за дизайном книг; в оформленні обкладинок часто використовували картини українських художників. 

«Повернути забуте ім’я — це не комерція»

Працюючи з фондами бібліотеки, Василь Ґабор починає поступово повертати із забуття спадок західноукраїнських письменників. Одним з перших повертає спадщину власного родича — рідного вуйка мами — поета празької школи Івана Колоса (справжнє прізвище Іван Кошан).  

Далі найбільшою мрією в житті стає видати всю творчу спадщину Дарії Віконської. Пана Василя вразила її студія про Джойса. «В цьому житті все дуже пов’язано з любов’ю. Тобто, вона полюбила Джойса, я полюбив Джойса». А «те, що любиш, ти намагаєшся повернути». 

Але Василь Ґабор зазначає, що не зміг би цього зробити якби не було друзів, які теж захопилися Дарією Віконською і захотіли допомогти. Зокрема, фінансова підтримка доктора Ігоря Бирки з Канади уможливила нове дихання «Приватної колекції» і дозволила їй після десятирічного існування продовжитися. І завдяки цьому вдалося повернути також спадщину Софії Яблонської, Степана Левинського, Богдана Нижанківського, Константина Чеховича.

Василь Ґабор відзначає, що для того, щоб повернути із забуття твори цих авторів, потрібні були роки наполегливої і систематичної праці. Це культурологічні, а не комерційні проєкти. «Бо повернути забуте ім’я — це не комерція».

«Приватна колекція» видала цілу серію книг та антологій, присвячену львівським авторам, літературним угрупованням і школам, щоб показати тяглість поколінь. Для декого це було такою несподіванкою. «…Коли вийшла антологія “Дванадцятка” — урбаністична проза Львова 20–30-х років, то молоді науковці казали: “А це, певно, містифікація. Не може бути, щоб ми не знали, що таке було”».

Пан Василь часто дивувався своїй працездатності, яку успадкував від родини та яка переходить в «азарт, який дозволяє людині щось зробити більше, аніж у звичайних умовах». І «нині, коли я переглядаю таку антологію, як “Українські літературні групи і школи 60–90-х років ХХ ст., то не вірю, що це сам зробив. Бо подібне видання міг би підготувати якийсь інститут, науково-дослідний чи літературознавчий».

Завдяки бажанню Василя Ґабора як приватної особи зробити щось добре маємо понад 225 видань під брендом «Приватної колекції», які вийшли за час її двадцятирічного існування. І пан Василь пообіцяв, що далі буде!

Для нього знаковим став факт, що сусідка-бабуся, коли лікарі відправили його немовлям додому помирати, врятувала йому життя, і це спонукало його замислитися, для чого його життя було врятоване і як він має його прожити. «Ота бабуся, яка врятувала мене, напевне, готувала мене на якусь місію, і мені видається, що цією місією було повернути забуті імена, показати те, що найкраще є <…> у доробку друзів…».