The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ігор Гавришкевич Ihor Havryshkevych (* 1955)

• народився 13 березня 1955 року в с. Липовець Яворівського району Львівської області

• у 1973 році закінчив з відзнакою художнє професійно-технічне училище № 14 в смт Івано-Франкове Львівської області (відділення художньої різьби по дереву)

• у 1975–1977 роках — технік-художник у головному спеціалізованому конструкторському бюро заводу «Автонавантажувач»

• у 1977–1993 роках — художник-конструктор у спеціальному конструкторсько-технічному бюро (СКТБ) підприємства «Ювелірпром»

• з 1987 року був активним членом Товариства Лева

• в кінці 1980-х приєднався до Народного Руху України за перебудову, у 1989-му став головою осередку в СКТБ «Ювелірпрому»

• 1990 року був обраний депутатом Львівської міської ради народних депутатів першого демократичного скликання

• у 1993–1994 роках був референтом Львівської обласної організації Спілки художників України

• у 1994–1996 роках — директор художньо-виробничого комбінату Львівської організації Спілки художників України

• у 1997–2012 роках працював директором музею-заповідника «Личаківський цвинтар»

• співавтор відбудови Меморіалу воїнів Української галицької армії та Поля почесних поховань

• у 2002 році був удруге обраний депутатом Львівської міської ради

• у 2006–2010 роках — депутат Львівської міської ради за списками Української народної партії, секретар постійної депутатської комісії житлової політики

• з вересня 2005 року — доцент кафедри академічного живопису Львівської національної академії мистецтв (за сумісництвом)

• заслужений діяч мистецтв України, народний художник України

Ігор Гавришкевич зміг поєднати у своєму житті шлях митця і політика. Його погляди втілилися як у розвитку української культури та шані до історії, так і в побудові нового громадянського суспільства на демократичних засадах. Один із засновників Товариства Лева і учасник Народного Руху, пан Ігор зіграв важливу роль у становленні України як незалежної держави. 

«Художність і національні переконання взяв від матері»

Ігор Степанович Гавришкевич народився 13 березня 1955 року в с. Липовець Яворівського району Львівської області. Він сьома дитина в родині, а всього у Степана Гнатовича Гавришкевича (1902–1987) та Ксенії Михайлівни з родини Мельників (1919–1996) було дев’ять дітей. 

Ксенія Михайлівна родом із села Воробляче, з родини паламаря. Вона працювала у товаристві «Просвіта», грала Наталку Полтавку в сільському театрі, згодом керувала хором, була вишивальницею фелонів для священників у підпіллі (через це за нею стежив КДБ і навіть допитував). Мати багато розповідала про історію родини, не замовчувала і про переслідування з боку спецслужб: у родині були репресовані. Розповіді про українців, єдина провина яких полягала в тому, що вони розмовляли українською мовою і не відмовлялись від своєї культури, пан Ігор чув з дитинства. Запам’ятав він і долученість до релігійних традицій: читання Святого Письма, вишивання образів, зв’язки з місцевим священництвом — це все були повсякденні практики в родині. Мама знайомила з українською історією і культурою, навіть сина назвала на честь князя Ігоря.

Батько Степан Гнатович Гавришкевич походив із заможної родини, був освіченою, комунікабельною людиною, цікавився народною медициною та фольклором: «Батько казки і оповіді розповідав, і за ним приїжджали записувати студенти рідкісне». 

Вибір життєвої справи

Пан Ігор уже в школі проявив художні здібності: «Необхідно було намалювати натюрморт, простесенький, із драперою. Але ця драпера — це був рушник. І всі намалювали так примітивно — <…> як щось прямокутне таке, а він був поскладений. І єдиний я намалював так, як то реально було. І вчителька підійшла і каже: “О, так ти ж можеш бути і художником!”. А я в цей час і не дуже усвідомлював, що то значить — бути художником». У другому класі пан Ігор перемальовував з підручників портрети — Шевченка, інших поетів. Коли настав час визначатися з професійним напрямом, без вагань обрав творчість. Під час навчання багато читав, бо відчував потребу поглибити свої знання, активно опановував українську історію. Закінчив художнє училище — відділення художньої різьби по дереву.

Після училища працював у Сколівському райпромкомбінаті, звідки пішов в армію. Служив пан Ігор в Азербайджані в силах ППО. Згодом його призначили керувати оформленням художньої частини: малював усе, що традиційно було в таких приміщеннях (наприклад, портрети Леніна). Там, де служив пан Ігор, більшість командирів були українцями — їх вважали розумними і мужніми.

Після армії Ігор Гавришкевич став художником-оформлювачем у конструкторському бюро заводу «Автонавантажувач», а в 1977 році вступив до Львівського державного Інституту  прикладного і декоративного мистецтва, який закінчив 1983 року. Документація на роботі в той час велася російською мовою, і розмовляти доводилося більше російською, ніж українською: «Тільки тоді, коли утворилося Товариство української мови імені Тараса Шевченка [1989 рік], то ми самостійно почали складати словники українські на технічні терміни, і вже тоді почався швидкий перехід на українську мову». 

Один із засновників Товариства Лева

1987 року Ігор Гавришкевич став одним із засновників Товариства Лева: «Це такий молодіжний рух, схожий на той, що був у Києві в Університеті [імені Тараса Шевченка; Український культурологічний клуб, УКК]». Товариство Лева розпочало свою діяльність з відродження народних традицій, які вважалися вже «відійшовшими» або «націоналістичними».

Колядування, вертепи, меланки, гаївки — українські народні традиції довгий час були заборонені, КДБ пильнував за тим, щоб молодь на свята не ходила до церкви, ставила біля церков учителів, які мали нікого не пускати, тим паче не дозволяли костюмовані заходи (а всі ці традиції передбачали носіння певних елементів національного вбрання). Товариство Лева розпочало відродження таких символічних заходів, і це підіймало «народний дух». «Зрадянщені вертепи», як їх тоді називали, поверталися до народно-релігійних українських традицій. («Зрадянщення» полягало в тому, що замість «Сина Божого» у колядах рождався «Новий рік».)

Товариство Лева було зареєстроване при Комсомолі: «В Комсомолі були люди такого прогресивного мислення, які цей Комсомол вже не хотіли, вони його бачили таким “нелюдським”, бо бачили, бо знали ці історії, причетність до репресій». З часом діяльність товариства розширилася: впорядковували могили видатних українських діячів, в тому числі репресованих. Переважно робили це на Личаківському музеї-кладовищі, «бо це не кидалося до очей кадебістів».

Від вечора Симоненка до ідеї Руху

Активісти тогочасного національного руху мали між собою тісні зв’язки, намагалися підтримувати одне одного. Так, перший контакт Гельсінської групи з ширшою громадськістю відбувся завдяки Товариству Лева, яке провело вечір, присвячений Василю Симоненку, в залі будинку культури Лісотехнічного інституту. З цього заходу розпочалася низка вечорів, які сприяли спілкуванню однодумців і руху за національні свободи. Товариство Лева дало поштовх і розвитку майбутніх спільнот і організацій національної боротьби українців. 

Ідея створити масову суспільно-політичну організацію республіканського масштабу була вже 1988 року. За прикладом естонського народного руху і латиського та литовського народних фронтів, що постали 1988 року, почали розбудову Українського народного фронту як організованої народної опозиції. Найпотужніше ідею «демократичного фронту» підтримали у Львові, але були й інші регіональні осередки. Пізніше ідею підхопила Спілка письменників, і поет Іван Драч запропонував створити Народний Рух України за перебудову.

Народний Рух

У травні 1989 року у Львові було створено крайову організацію Народного Руху, а восени 1989-го в Києві відбувся установчий з’їзд всеукраїнської організації «Народний Рух України за перебудову» (НРУ, Народний Рух). Ігор Гавришкевич став одним із засновників осередку у Львові й головою відділу Народного Руху спеціального конструкторсько-технічного бюро підприємства «Ювелірпром», де в цей час працював художником-конструктором.

Пан Ігор згадує, що попри можливість консолідації національного руху, утиски з боку влади не припинялися і після 1989 року. «За українську пісню нас переслідували. Як таке може бути? Це таке приховане звірство, [бо] це не є злочином — розмовляти рідною мовою», — каже він, згадуючи, як активісти заспівали пісню «Наливайте, браття, кришталеві чаші».

Політична кар’єра і громадська активність

Подальша діяльність Ігоря Гавришкевича також була тісно пов’язана з політикою і національним рухом: у 1990 році він став депутатом Львівської міської ради першого демократичного скликання: «Я був і від Народного Руху, і від Товариства Лева. Якби рекомендований Товариством Лева, а потім ще додатково узгоджений Народним Рухом України… В той час Товариство Лева в межах Львова, в межах області було настільки популярним, настільки велику вагу мало, значення для людей, бо ці народні традиції, цей національний дух настільки шанувався в народі, що в моїй рекламці примітивній було написано: “активіст Товариства Лева” — все, це вже поза конкуренцією!»

Серпневий путч 1991 року пан Ігор зустрів депутатом Львівської міської ради. Був тоді у своїй художній майстерні — одночасно з політичною діяльністю і роботою він завжди займався творчістю, насамперед живописом. 

На період невизначеності депутати Львівської міської ради відреагували стійко: оперативно утворили «групу опору», де спільно розробляли превентивний план протидії військовому режиму, створили план оборони міста Львова від збройних сил.

З приходом Незалежності піднесення національної свідомості у Львові посилилось і почалася розбудова нової національної демократичної держави. Депутати міської ради, серед яких був і пан Ігор, «почали переглядати в політичному розрізі, що відбувається у Львові»: змінювати назви вулиць, приймати громадян і вирішувати їхні нагальні проблеми, почали реабілітувати постраждалих від радянського режиму. Депутатом міської ради пан Гавришкевич був до 1994 року. Після того працював керівником Львівського художнього виробничого комбінату Спілки художників України, потім — керівником львівської інженерної компанії. 

Штаб Помаранчевої революції

Наступна депутатська каденція Ігоря Гавришкевича була в 2002–2006 роках. 

У той час він був директором музею-заповідника «Личаківський цвинтар» і став менше займатися політикою, але весь час залишався в Народному Русі: «Коли розділився Народний Рух і стала Народна партія, то я пішов до Костенка, а повернувся до Руху, і його назад об’єднали». 

Подальша політична і громадська діяльність пана Ігоря розгорнулася під час Помаранчевої революції. На президентських виборах 2004 року він керував районним штабом, який переріс потім у штаб Помаранчевої революції. «Рік такої дуже напруженої роботи, де треба було організовувати, приймати людей, відправляти людей на Майдан, давати відповідні інструкції, проводити навчання, як вони будуть там поводитися, щоби вони нормальними, здоровими, живими поверталися. Бо був такий момент, що і дощ падав, і сніг, і водою поливали, а то мороз потім, і люди хворіли, і ноги промокали. А треба було цілу ніч стояти. І в цій інструкції був момент рекомендації, що кожен собі целофановий кульок надягав на теплі шкарпетки і всував в то, хто в чому був, — черевики чи шо… І цим багато хто користувався, бо я роздруковував ці інструкції і подавав у Київ (як себе поводити, номера телефонів, де зупинитися — все це було розписане в цій інструкції). Всі дивувалися — в Києві багато людей на Майдані, десь [чи] не мільйон зібралося, а всі себе так дуже чемно поводять, знають, що робити. Ці інструкції дуже швидко розходилися», — згадує пан Ігор.

Меморіали Личаківського цвинтаря

Як директор Личаківського музею-кладовища багато уваги пан Ігор приділив розбудові меморіальних комплексів учасників українських національно-визвольних рухів різних часів: визначав місце, працював над тим, щоб його узгодити, затвердити на виконкомі у Львові або на сесії міської ради, співпрацював з громадським товариством, яке зверталося зі своїми пропозиціями, відстоював свою позицію, коли стикався з протидією. 

«Ці меморіали створені були фактично за моєї ініціативи. Не всі, звичайно. Наприклад, Меморіал воїнам Української галицької армії, Поле почесних поховань, де поховані і Небесна сотня, і політв’язні і репресовані, а також воїни АТО — це були номер 66 і 67 (це при вході в музей). Звичайно, що це було за моєї активної участі. Я зробив свій макет, бо я є співавтором, була авторська група, і я свій зробив… Так само я зробив інший макет, іншого поховання, де Небесна сотня в музеї “Личаківський цвинтар”, і так само Меморіал УПА, де невідомий воїн УПА похований, поруч там [могили] воїнів, які зараз в цій війні [російсько-українська війна, що триває з 2014 року] загинули і там поховані, на так званому Марсовому полі».

Живопис і творчість: «Головне — це я художник»

Пан Ігор — заслужений діяч мистецтв України, народний художник. Батьки привели його в мистецтво ще в дитинстві, і воно лишалося важливим для пана Ігоря все життя: «Було таке, що коли вже я був депутатом і пізніше, що раптом у мене проривалася неймовірна тяга малювати, я все кидав, просто все кидав, бо це було нестерпно, коли мене проривало оце бажання творити». Початкова мета бути скульптором поступово перейшла у потяг до живопису. 

У 2022 році він продовжує працювати у власній майстерні, а також з 2005 року викладає на кафедрі академічного живопису Львівської національної академії мистецтв України. Його творчість базується на стилізованих образах та відкритих кольорових рішеннях, що поєднують традиції українського народного мистецтва та сучасні тенденції у малярстві. Творчий доробок налічує понад 50 художніх виставок в Україні та за кордоном. У 2014–2015 роках він віддав на аукціони низку своїх творів, а отримані кошти було передано на допомогу воїнам АТО, а також на будівництво у Львові пам’ятників митрополиту Андрею Шептицькому та автору музики державного гімну України Михайлу Вербицькому.