The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Василь Горняк Vasyl Gorniak (* 1977)

• народився 26 серпня 1977 року в Бориславі (Львівська область)

• походить із родини ромів-музикантів

• 1992 року закінчив 8 класів школи-інтернату в Самборі

• з 15 років працював на різних важких роботах: від будівельника до прибиральника

• 2016 року став членом церкви євангельських християн «Нове життя»

• того ж року вивчився на капелана, почав проповідувати у в’язницях та реабілітаційних центрах

• 2017 року разом зі старшою сестрою створив громадську організацію «Бориславські рома»

• з 2022 року допомагає родинам, що втратили рідних у повномасштабній війні, працює з військовими та засудженими, людьми з вразливих верств населення

• 2025 року живе і працює в Бориславі

Василь Горняк, представник ромської громади в місті Бориславі, власним прикладом руйнує стереотипи щодо ромів і демонструє, як віра, наполегливість та любов до інших здатні змінювати не лише власну долю, а й життя багатьох людей.

Родина музикантів 

Василь Казимирович Горняк народився 26 серпня 1977 року в місті Бориславі на Львівщині в ромській родині, яка славилася своїми музичними талантами. Його дідусь Іван, який походив із польських ромів, служив у австро-угорському війську за часів Першої світової війни й нерідко розповідав улюбленому онукові історії зі свого життя. Родина жила в селі Лановичі Львівської області й була дуже шанованою серед односельців — не лише завдяки музичним виступам у сільських клубах, а й завдяки майстерності дідуся-годинникаря. 

Пан Василь тепло згадує музичні таланти рідних: дідусь грав на багатьох інструментах, дядьки розважали громаду грою на скрипках, а мама Кароліна вважалася найкращою бубністкою: «Якщо чесно взяти — так не міг ніхто вдарити так, як мама». І хоча сам пан Василь не мав сильного потягу до музики, він теж охоче співав і танцював. На великі християнські свята, як-от Різдво чи Великдень, родина збиралася разом. Мама брала бубон, дядьки грали на скрипках: «У перший день завжди вуйко запрошував нашу родину до себе. А на другий день вже мама кликала родину вуйка до себе. Так триває до сих пір».

«Дідо ходив як циган: костюм, капелюх, файка», а от мама вже не дуже дотримувалась традицій. У селі родину поважали не лише за музикальність, а й за підхід до життя: «Ми є музиканти. Ми не попрошайки, ми не навчені до того. Дідо говорив, що треба заробляти кошти своїми руками».

У пошуках кращого життя родичі пана Василя спочатку переїхали до Самбора, а невдовзі опинились у місті Бориславі, де на той час уже жили інші рідні й формувалася ромська громада. На жаль, про походження своїх предків Василь Горняк майже нічого не знає: «Батьки казали, що всі з різних сіл до Борислава приїжджали».

Мрія про справедливість

Дитинство, попри труднощі, було сповнене тепла. Щоб забезпечити сім’ю, мати працювала на двох роботах — прибиральницею в поліклініці та двірничкою. У вільний час ходила до греко-католицької церкви, а ще займалася ворожінням, щоб заробити копійчину. 

Батько Казимир мав лише два класи освіти, працював вантажником, удома майже не бував через проблеми з алкоголем, мав іще одну родину на стороні. Мати віддала сина на навчання до Самбірської школи-інтернату, де він фактично жив, приїжджаючи додому лише на вихідні. Увесь свій час пан Василь приділяв навчанню, оскільки мріяв здобути освіту і працювати поліцейським, щоб боротися за справедливість, зокрема допомагати ромській громаді: «Я сильно любив справедливість, щоб допомагати нашим циганам». У школі-інтернаті Василь Горняк мав репутацію активного та розумного учня, займав призові місця на змаганнях, допомагав іншим з уроками, був піонером і правою рукою старшої піонервожатої. Хлопець захоплювався футболом, відвідував гурток з ремонту літаків, мав багато друзів серед українців і ромів. 

Дорослішання через труднощі

Молодість пана Василя була непростою. Після закінчення восьми класів школи-інтернату він почав учитися в одній із загальноосвітніх шкіл Борислава, але потрапив під поганий вплив однолітків, кинув школу, почав зловживати алкоголем і зіпсував стосунки з мамою та старшою сестрою. Прагнув іти до армії, але мама дуже переживала — просила сина лишитися вдома. 

У радянські часи, за спогадами Василя Горняка, відчувався дефіцит основних товарів, але особливо важко не було, адже батьки працювали, а роми підтримували одне одного. Старші переважно розмовляли в побуті ромською, а от серед молодших став помітним вплив української. Попри позірну радянську рівність, роми почувалися забутими. Здобуття Україною незалежності зустріли позитивно, хоча родина пана Василя політикою не дуже цікавилася. Але загалом становище ромської громади покращилось: «При вільній Україні нашій державі нам ідуть назустріч. Можна і там виступити, і там дозволять, якщо ми зберемося, якщо сотворити якийсь виступ чи шо, то більше перспективи».

Маючи 19 років, пан Василь влаштувався на свою першу роботу — цегельний завод у Бориславі. Працювати було важко, але начальник цінував його за працьовитість і не звертав уваги на ромське походження: «Начальник не дивився на націю, начальник дивився, як ти працюєш». Траплялися роботодавці, які відмовляли в роботі через його коріння. Пізніше він працював прибиральником, як колись мама, виїжджав за кордон на заробітки й неодноразово поставав перед труднощами, які супроводжують усіх ромів під час пошуку роботи.

У 23 роки Василь Горняк одружився з мешканкою Закарпаття Вікторією Галас, яка має румунське коріння. Займаючись важкою фізичною працею, він усвідомив важливість змін у своєму житті. Поворотним моментом став 2000 рік, коли народився їхній первісток і чоловік зрозумів, що мусить забезпечити дітям краще майбутнє. 

Шлях служіння

Після того, як Василь Горняк став парафіянином церкви євангельських християн «Нове життя», він докорінно змінився. 2016 року він покаявся, за порадою пастиря здобув освіту капелана й присвятив себе служінню людям. Почав багато працювати з ромами в місцях позбавлення волі й реабілітаційних центрах. Разом із командою він відвідує тюрми, жіночі колонії та колонії строгого режиму Львівської, Тернопільської, Закарпатської областей. Підготовка до цих поїздок завжди ретельна: готуються проповіді, збираються смаколики й необхідні ув’язненим речі. Люди там завжди чекають їхнього приїзду. Хтось просто хоче поговорити, хтось знаходить силу покаятися, а дехто приходить до віри: «[Ця робота] навчила мене помагати і любити. Бо одного разу у мене таке страшне життя було… І я знаю, як важко людині стати і отримати нове життя, звільнене від зла. І я радію тим, коли я людині помагаю, і людина дістає свободу, бо я пережив це, я знаю це». 

«Багато зараз є роботи для церкви»: після 2022 року

Коли у 2014 році розпочалася війна Росії проти України, Василь Горняк підтримував Революцію Гідності, хоча сам поїхати на Майдан не зміг. Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року його шокувало: він не очікував такого масштабу збройної агресії.

З 2022 року його капеланська робота значно активізувалася. Він часто відвідує військові госпіталі, допомагає родинам загиблих, молиться за військових і підтримує їх духовно. Крім того, він активно працює у в’язницях і реабілітаційних центрах, пропонуючи засудженим змінити своє життя. 

За словами Василя Горняка, сьогодні у Збройних Силах України служить багато ромів і жодного розділення за національною ознакою на фронті немає. Дехто з його племінників обрав військову службу, уклавши контракти із ЗСУ після звільнення. Пан Василь стверджує, що роми Борислава, на відміну від деяких інших ромських громад, не ухиляються від військової служби. Підкреслює, що серед бориславських ромів служба у війську вважається обов’язком справжнього чоловіка: «У нас такого нема. У нас наоборот: якщо ти хлопець, якщо ти, скажу так по-людському, — якщо ти є мужик, ти йдеш в армію. А тим паче, якщо йти захищати нашу державу».

«Це проблема нас, старших»: як ромська мова зникала з побуту

2017 року разом зі старшою сестрою Марією Харітоновою пан Василь заснував організацію «Бориславські рома», яка підтримує ромів, зберігаючи традиційну культуру й водночас інтегруючи їх у сучасне суспільство. Офіційно пані Марію обрали головою за підтримки міської ради. Фактично вона має титул баронеси в громаді бориславських ромів, тому до неї часто звертаються по підтримку і пораду. Сьогодні пані Марія відійшла від головування через проблеми зі здоров’ям, а пан Василь більшість часу приділяє роботі та поїздкам. 

Нинішня ромська молодь майже не спілкується своєю мовою. Василь Горняк зазначає, що причини цього коріняться в старшому поколінні, яке не використовує ромську в побуті. Менше стало зборів і служінь, адже багато родин виїхало за кордон під час повномасштабної війни. До того ж ромській громаді Борислава бракує символів єдності — наприклад, власного циганського прапора. Активнішими треба бути не лише організаціям, а й старшим членам громади, які з плином часу втратили інтерес до культурного та суспільного життя ромів.

Ще одна важлива проблема ромської громади — негативне, часто упереджене ставлення до ромів, яке дуже ускладнює пошук роботи. До соціальних викликів додаються бідність, залежності, неграмотність та інші проблеми. Але молоде покоління прагне знань: діти з ромських сімей навчаються в школах, вступають у виші й здобувають освіту. Водночас вони цікавляться своїми традиціями та мовою, адже хочуть зберегти свою культурну ідентичність. Скажімо, ромські танці залишаються живою частиною культури, яку діти активно вивчають і передають далі. 

Василь Горняк разом із дружиною Вікторією має шістьох дітей. Разом із церквою організовує богослужіння для ромської громади, роздає їжу нужденним і допомагає дітям-сиротам. Він мріє відновити ромську мову й ромські традиції, створивши школу для ромів. У своїй родині теж намагається передавати дітям традиції, розповідати про цінності й любов до Бога. Щиро переживає за майбутнє України й вірить, що перемога у війні сприятиме більшій єдності та взаєморозумінню між ромами й українцями. «Це моя країна, тому я хочу тут жити», — каже пан Василь.