The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ігор Калинець Ihor Kalynets (* 1939)

• народився 9 липня 1939 року в місті Ходорові на Львівщині

• у 1956-1961 роках здобував вищу освіту на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка

• у 1961—1972 роках працював архіваріусом, а згодом науковцем у Львівському обласному державному архіві

• у середині 1960-х одружився з поеткою та філологинею Іриною Стасів; подружжя виховало доньку Звениславу

• 1965 року в Києві офіційно вийшла перша поетична збірка Ігоря Калинця «Вогонь Купала»

• 1972 року в межах так званої «Операції Блок» спочатку Ірину, а невдовзі й Ігоря Калинців засудили до 6 років ув’язнення у виправно-трудових колоніях суворого режиму та трьох років заслання

• у 1972-1978 роках Ігор Калинець ув’язнений у Пермських таборах (на Уралі)

• у 1978-1981 роках разом із дружиною відбував заслання на Забайкаллі, у селі Ундино-Посєльє (Балейського району Читинської области Російської РФСР)

• повернувся до Львова 1981 року; відтоді припинив писати поезію, ставши до праці бібліотекаря

• від 1987 року був співтворцем самвидавного журналу “Євшан-зілля”, згодом став його редактором

• у період «перебудови» був учасником акцій за віднову Незалежності України та відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ)

• 1990 року став депутатом Львівської обласної ради, а його дружина – депутаткою Верховної Ради України

• 1991 року за межами України вийшли повні два томи поезії Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» та «Невольнича муза»; в Україні ж офіційно побачила світ збірка поезій Ігоря Калинця «Тринадцять алогій»

• у 1992 р. Ігоря Калинця удостоїли Шевченківської премії – найпрестижнішої в Україні нагороди у царині мистецтва

• від 1993 року – на роботі в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК)

• від початку 1990-х років до сьогодні видає власні твори для дітей

• 2011 року написав і видав біографію поета Богдана Ігоря Антонича

• по смерті дружини (2012) упорядкував і видав повне зібрання її творів – вісім томів у дванадцятьох книгах

• 2015 року Ігоря Калинця висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури

• 2017 року літератор підготував і видав повне зібрання своїх творів та перекладів (поетичних, прозових, публіцистичних, наукових тощо) у п’ятьох книгах

• удостоєний низки нагород, зокрема Міжнародної літературної премії імени Івана Франка та Міжнародної літературної премії імени Григорія Сковороди

• кавалер Ордену Свободи та Ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня

• мешкає у Львові та є учасником низки культурницьких товариств, зокрема «Клубу української греко-католицької інтелігенції», «Святий Юр»

Як поет Ігор Калинець – визнаний у світі естет, майстер метафори та гармонійного поєднання модерного й традиційного. Його твори перекладено десятками мов. Він – перший лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка часів Незалежності України (1992). А ще його висували на Нобелівську премію з літератури.

Як громадянин Ігор Калинець – борець за незалежність України, політв’язень радянського комуністичного режиму. Останнє відіграло визначальну роль у письмі репресованого. Так, його творчість ділиться на дві частини: до та під час ув’язнення за «антирадянську пропаганду» й український «буржуазний націоналізм». Відповідно й два томи поезій Калинця називаються «Невольнича муза» та «Пробуджена муза».  

Ці дві іпостасі – поета й громадянина, можна сказати, випливають одна з одної. У художній творчості Калинець жодного разу не переступив своїх світоглядних переконань і через це був «узятий на олівець» каральних служб радянської машини. 

Батьки, дитинство

Народився майбутній літератор 9 липня 1939 року в місті Ходорові, що на Львівщині (тоді – під окупацією Другої Речі Посполитої – воно належало до Жидачівського повіту Станіславівського воєводства). Мати – Єфрозина Калинець (із дому Гулей) походила зі села Городища Королівського неподалік Ходорова. Вона, хоч і здобула педагогічну освіту у Львові, працювати за фахом у період радянської окупації не могла, тому була домогосподаркою. Батько – Мирон Калинець, походив із Ходорова. Був професійним агрономом. Обоє батьків вирізнялися релігійністю – були прихожанами Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Подружжя виховувало двох синів – Ігоря та Бориса. Малеча зростала в тривожний час Другої світової війни і подальшої боротьби українського підпілля – Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА), супроти московських загарбників. 

“То була тяжка ситуація – дуже непевний період в житті українців, особливо на Західній Україні. Батьків брат був взятий в [19]43-ому році чи в 44-ому до Червоної армії і загинув. Батько остерігався, щоб не піти за ним до армії, і переховувався. Але тоді переховуватися – це означало бути… ну, не то, що нелегальним, але з кимось зв’язатися, бо сам ти не переховаєшся. Він був зв’язаний з нашими партизанами. З бандерівцями”.

Коли почалася війна, батьки Ігоря Калинця з Ходорова переїхали до Городища, бо батько думав, що в Городищі радянські спецслужбовці скоріше загублять його сліди. “Він був зв’язаний з хлопцями [українським націоналістичним підпіллям]. Я навіть пригадую, мені вже було кілька років, як вони під вечір, коли вже не було облавників, приходили до баби… хлопці ті, з лісу… Ну, щось там давали їм їсти, і вони, так би мовити, бавилися зі мною, малим. То садили мене на коня… не знаю, звідки там кінь був, бо ховатися самим, а ще потім з конями – то є занадто тяжко… ну, але так було… я був зверха на коні, тримав зброю в руках якусь”.

Що особливо знаково, з упівцем, якому в дитинстві носив їсти, Ігор Калинець побачився знову – вже в таборі на Уралі, де був ув’язнений з політичних мотивів. 

“На село як приїжджав (то було щось два роки так) до бабусі на канікули, пам’ятаю ті випадки, коли в неї в стодолі ховалися хлопці [вояки УПА]. Ну, то вже десь був [19]50-й, 51-й, 52-й рік – вже пізні роки були. Їх [вояків УПА] було три-чотири. І вона [бабуся] мені довіряла, я носив їм їсти. То пройти треба було такий кусочок через подвір’я. Вони мали дуже багато різних брошур, книжечок таких самвидавних. Тобто там працювали на них ці… друкарні – такі партизанські. І там було багато листівок різних на ті теми, і багато історій з тогочасного життя – як себе поводили «кагебісти» чи «большéвики», як [у народі] казали… Ну, «совєти» і так далі. Так що я був у довір’ї старших наших – бабусі там, скажімо, чи тих, що мені доручали такі речі, які були дуже небезпечними. От, наприклад, такий випадок був у таборі [на Уралі, де Ігор Калинець як політичний в’язень відбував покарання у 1972-1978 роках]. Я зустрів одного такого молодого чоловіка… ну, звичайно, старшого на років десять від мене, а може й на п’ятнадцять. І [той чоловік] каже: «Я Вас добре пам’ятаю, бо Ви тоді в Городищі приносили їсти»”. 

Покоління з «маскою»

Отож уже з малих років Ігор Калинець мусив навчитись «маскуватися». Відданість українським національним і релігійним традиціям відкрито виявляти в радянському «інтернаціоналістичному» та «атеїстичному» суспільстві означало наражатися на неминучі переслідування. Але водночас удавана лояльність режимові спричинювала психологічну роздвоєність. Не втратити себе в такій ситуації було завданням не з простих.      

“Ясно, що я знав, хто я є. Ну, що може знати шестирічний чи семирічний хлопець, який пішов до школи? А там вже була зовсім інша програма, так би мовити. Там вже були Павка Морозов, Зоя Космодем’янська та інші «герої». Тоді коли я пам’ятав тих героїв, яких я бачив живих ще, і які гинули у тих схронах. Звичайно, що таке виховання двома світами – не знаю, чи то є добре… Але слава Богу, що я в тій двоєдушності не втратив свого істинного лиця…  хоч почав я читати дійсно про Павліка Морозова, але знаходилися книжки, які вчили мене дечому іншому”.

Університет, магнетизм «літературно-критичного гуртка» 

Вищу освіту Ігор Калинець здобув на філологічному факультеті Львівського університету імени Івана Франка. Тут навчався в 1956-1961 роках. Важливе значення мало спілкування в товаристві однодумців – тих, хто «про людське око» здавалися звичайнісінькими гульвісами (гралися в «польський уряд», улаштовували посиденьки з пивом і вином), а потай – читали заборонені твори українських письменників і політичних діячів (зокрема, львівське видання «Вісник», яке в міжвоєнні редагував теоретик українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов), поширювали самвидав. Декотрі зі студентів були старшими за віком ніж більшість однокурсників, адже поновилися в університеті після того, як «відсиділи» за ґратами свої політично вмотивовані терміни («загребли» їх головно через убивство радянського письменника-пропагандиста Ярослава Галана, відповідальність за яке комуністи поклали на українську «бандерівську» молодь – це був дуже зручний привід репресувати багатьох юнаків).

У виборі філфаку ключову роль відіграв друг Богдан Горинь – невдовзі чільний представник шістдесятницького руху опору, а відтак політв’язень. Він зацікавив Калинця розповідями про «літературно-критичний гурток», який неформально діяв серед філологічного студентства. На одному з пізніших засідань «гуртка», до речі, Ігор Калинець познайомився з майбутньою дружиною – поеткою Іриною Стасів.  

Робота в архіві та серйозна поезія 

По завершенні вишу у 1961-1972 роках Ігор Калинець працював архіваріусом, а згодом науковцем у Львівському обласному державному архіві. Літератор тепло згадує директорку архіву Галину Сизоненко. Вона, за словами поета, хоч і була ідейною комуністкою, оберігала його від регулярних прискіпувань працівників «обкому» та КГБ, ходячи з ним на допити. Згодом, зі зміною керівництва архіву, ситуація погіршилася.  

Варто згадати, що вагоме значення в поетичному становленні Калинця мав також візит київських шістдесятників до Львова у 1962 році (зокрема до Львівського університету). Іван Дзюба, Іван Драч та Микола Вінграновський потрясли «оспалий» Львів свіжими, новаторськими на той час текстами, надихнувши й Ігоря Калинця писати по-новому і ставитися до літературної праці серйозніше.  

Перша Калинцева збірка «Вогонь Купала» вийшла друком 1965 року у Києві. Це, вважає поет, урятувало його від тодішньої масової хвилі репресій супроти представників української інтелігенції. Хоча за зміст окремих текстів тієї збірки Калинця таки неодноразово викликали на допити, вимагаючи пояснити, приміром, що таке «бандери дністрових лодій» (з італійської «бандера» – прапор, але в суспільстві це слово передусім асоціювалося з прізвищем очільника ОУН-Б Степана Бандери).

Утім, увесь наклад «Вогню Купала» невдовзі було вилучено – за український «буржуазний націоналізм» та «антирадянщину». Самого Ігоря Калинця з політичних мотивів не прийняли до Спілки письменників. Урешті, наступну Калинцеву збірку – «Відчинення вертепу», комуністи з друку зняли. Потому всі інші книжки Ігоря Калинця виходили підпільно в 1960-70 роках – у самвидаві або за кордоном (зусиллями української діаспори).

Репресії, арешт 

Попри це у 1960-і роки подружжя Калинців провадило жваве мистецьке життя, гуртуючи навколо себе творчу молодь Львова та інших країв – художників, поетів, акторів, режисерів. Брали участь Калинці й у створенні та поширенні самвидаву, акціях на підтримку репресованих. Усе це кагебісти використали проти Ігоря та Ірини в 1972 році – у межах так званої «Операції Блок». То була друга велика хвиля арештів, під яку потрапили і ті, хто вже відбув перший термін ув’язнення (з-поміж решти, близькі Калинцям брати Горині, Михайло Осадчий, Мирослава Зваричевська, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл), і нові політрепресовані (Василь Стус, Стефанія Шабатура, Тарас Мельничук та інші). Спершу арештували дружину Ірину, а за майже пів року й Ігоря Калинця. На той час подружжя вже виховувало доньку Звениславу, яка ходила до школи.  Отже, спочатку Ірину, а невдовзі й Ігоря Калинців засудили до 6 років ув’язнення у виправно-трудових колоніях суворого режиму та трьох років заслання. Перше вони відбували порізно, а на засланні були вдвох. Дитина зосталася на вихованні в рідних дідусів з бабусями.  

Пермські табори

Ігор Калинець сидів у Пермських таборах разом із багатьма однодумцями: Іваном Світличним, Степаном Сапеляком, Миколою Горбалем та іншими. Заслання разом із дружиною відбув на Забайкаллі, у селі Ундино-Посєльє (Балейського району Читинської области Російської РФСР). 

“Я опинився на Північному Уралі. На тому Уралі тільки починалися політичні табори. Нові… Але то не було, так би мовити, продовження Мордовії… Через те, що в Мордовії не було в тих таборах такої дисципліни, щоб можна було присікти ті всі політичні писання, які були в таборах, або передачі на волю. Вони [радянська влада] вирішили зробити строгішими ті табори – такі щоб у них взагалі всі були перестрашені. І то перевезли кілька таборів з Мордовії на Урал. Тих людей, які там обслуговували ті табори, налякали, що їм привезли страшних головорізів, фашистів – ну, щоби ті були дуже пильні з нами і строгі. І так воно до якогось часу було. Але коли ти живеш у таборі, потрапляєш до того товариства, тобі знаного (товариства політичних уже людей), то, звичайно, не будеш сидіти тихо, як мишка, а починаються між людьми контакти, якісь розмови, а потім пішла і дія…”

Необхідно було поширювати інформацію про те, що відбувається в таборі назовні. За писаря, щоб доставляти інформацію з табору «на волю», у таборі якраз і обрали Ігоря Калинця. Тоді написане скручували в маленькі кульки, обмотували й передавали особі, яка мала виходити з в’язниці, або близьким, які навідувалися до в’язнів. Цю кульку ковтали і вже на волі «виймали» шляхом фізіологічного випорожнення. Процес не з приємних і вельми трудо- та часо- затратний.

Поезія за ґратами 

У контексті ж художньої творчості, поетові, за його словами, не хотілося описувати табірний побут і будні. Тож однією із центральних тем Калинцевої поезії, створеної за ґратами, стала ностальгія. Парадоксально, та, на думку Ігоря Калинця, у таборах було морально легше, ніж «на волі» – «дихалося вільніше». А це тому, що в ув’язненні було товариство опозиційно налаштованих людей, борців із московською комуністичною окупацією – натомість «на волі» постійно треба було озиратися, маскуватися, щось недоговорювати. 

«Муза Мовчання» та «Громадянська муза»

Та по поверненні з каторги дещо змінилося. Ігор Калинець припинив писати поезію. Після двох творчих періодів «Пробудженої Музи» (1965-1972) та «Невольничої Музи» (1972-1981), пов’язаних із перебуванням спершу у «великій зоні» (у стані духовного опору окупаційній системі), а потім, від 1972 року (коли поет був ув’язненим) у «малій», у 1981 році настав час своєрідної «Музи Мовчання». Варто зазначити, обидва томи Калинцевої поезії вийшли друком аж 1991 року за межами України – перший («Пробуджена муза») у Варшаві, другий («Невольнича муза») у Балтиморі / Торонті. Того самого року вперше після 1965-го в Україні офіційно побачила світ збірка поезій Ігоря Калинця – «Тринадцять алогій» (її поет створив у в’язниці). За неї у 1992 р. поета, як відомо, удостоїли Шевченківської премії.

«На Ваших віршах виросли наші діти, і виросли українцями» 

Поет і надалі мешкає у Львові. Ось уже десять літ відколи він став удівцем – дружина померла після важкої недуги. Багато років Ігор Калинець віддав роботі в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), який заснувала його дружина – тут досліджував культуру української діаспори. Раніше працював також у Науковій бібліотеці імени Василя Стефаника.   

А днями Ігор Калинець розплакався, згадуючи, як мати Артемія Димида, українського солдата-добровольця, який загинув на східному фронті, – іконописиця Іванна Димид-Крип’якевич, сказала на похороні сина: «Пане Ігоре, не журіться! Ви зробили велику справу! На ваших віршах виросли наші діти, і виросли українцями».

Ще в першій збірці Ігоря Калинця є красномовний образ залізних стовпів, що підпирають небо Вітчизни. Взято його з біографії Тараса Шевченка. Той дитиною уявляв їх і шукав у полях. Калинець натомість називає такими залізними стовпами, що тримають українське небо, велетів духа, які віддали своє життя за Батьківщину. Первинно в тому Калинцевому вірші йшлося про Шевченка, але зрозуміло, що серед героїв, які «підпирають небо Вітчизни», і сам Ігор Калинець та його поезія. Свій фронт української культури він міцно тримає досі.