The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ярослава Коба Yaroslava Koba (* 1989)

• народилась 16 жовтня 1989 року в місті Переяслав Київської області

• у 2007 році вступила на факультет іноземних мов до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, де навчалася за спеціальністю «вчитель іспанської мови та літератури»

• з 2010 року працювала координаторкою проєктів та журналісткою у журналі «Власть денег»

• у 2012 році почала працювати журналісткою на каналі «1+1» у програмі розслідувань «Гроші»

• у 2014 році як журналістка їздила до Костянтинівки і Бахмута (тоді Артемівськ), де тривали бої з російськими терористами

• 2018 року заснувала громадську організацію із захисту прав тварин URSA

• влітку 2021 року за ініціативою URSA було прийнято новий закон про захист прав тварин

• з 24 лютого 2022 року займалась евакуацією тварин з прифронтових та деокупованих територій, допомагала притулкам

• у 2023 році пише книжку про війну й далі займається зоозахисною діяльністю

Ярослава Коба — відома київська журналістка, яка успішно провела десятки розслідувань: від висвітлення корупційних схем до викриття сект і сутенерів. Жага до справедливості та любов до тварин стали поштовхом, аби заснувати зоозахисну організацію. Боротьба за права тварин для пані Ярослави — її внесок у формування більш гуманного суспільства.

Дитинство в суворі 90-ті

Ярослава Станіславівна Коба народилася 16 жовтня 1989 року в Переяславі на Київщині.

Мати, Надія Олексіївна Коба, працювала вчителькою математики. Батько, Станіслав Петрович Коба, у минулому військовий розвідник, служив у Афганістані. Після розпаду Радянського Союзу на нього було скоєно кілька замахів, оскільки радянська влада ліквідовувала своїх агентів. Але чоловік вижив. Після виходу на пенсію він працював начальником пожежної інспекції, а потім викладав історію у школі.  

Маленька Ярослава не ходила в дитячий садок, тому коли в шість років пішла до школи, це стало для неї великою і радісною подією. Життя вчительської родини у 1990-ті роки, за президентства Леоніда Кучми, було важким: вчителям не виплачували зарплатню місяцями, тому в родині рахували кожну копійку. Друзі батьків віддавали Ярославі одяг своїх дітей: «Мені було так соромно. Бо мене зараз побачить ця дівчинка, яка носила цю кофту. Справжня власниця цієї кофти. І буде думати, що ми бідні. А мені не хотілося бути бідною взагалі». 

Смерть улюбленого собаки

Друзів у маленької Ярослави не було, бо «вчительських дітей не особливо люблять». Вона любила тварин, і в той час справжнім другом дівчинки став дворовий пес, якого вони з татом назвали Цезарь. Він проводжав її до школи й назад, а одного разу навіть допоміг, коли дівчинка впала. Але в 1990-х роках до бездомних собак часто ставилися жорстоко: били, топили і труїли. Одного разу вночі Цезаря застрелили невідомі. Ярослава Коба, лежачи у ліжку, чула ці постріли, собаче скавуління — і досі не може забути той момент. За її словами, саме ця історія стала поштовхом до створення у майбутньому зоозахисної організації. 

Педагогіка

Батьки пані Ярослави наполягали, щоби після закінчення школи вона йшла вчитися на педагога. «Ти завжди будеш мати копійку, і тебе люди будуть поважати. Ти собі пів дня попрацювала, потім будеш присвячувати час сім’ї», — казали вони, сподіваючись, що донька працюватиме в рідній школі. Сама ж дівчина мріяла бути актрисою, письменницею чи журналісткою. Але через хабарництво в багатьох творчих вишах, до яких юна Ярослава намагалась вступити, і вмовляння батьків вона врешті-решт обрала факультет іноземних мов Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, спеціальність — «вчитель іспанської мови та літератури». 

На другому курсі працювала в рідній школі вчителькою зарубіжної літератури. Їй сподобалось працювати з дітьми, але вона не бачила для себе розвитку в цій професії, та й зарплатня вчительки її не влаштовувала. 

«Журналістика мене знайшла сама»

У 2010 році, на четвертому курсі інституту, пані Ярослава почувалась розгубленою, бо втратила надію на журналістську кар’єру і не бажала працювати за спеціальністю. Але тоді на її резюме відгукнулось видання «Власть денег». У цьому журналі вона стала координаторкою проєктів і журналісткою, готувала інтерв’ю з політиками, рада нарешті опинитися в омріяній сфері. 

У 2012 році почала працювати на каналі «1+1» у програмі розслідувань «Гроші». Саме тут для пані Ярослави настала творча свобода: вона проводила успішні розслідування на корупційні теми, висвітлювала випадки жорстокого поводження з тваринами, викривала секти та сутенерів. У цій програмі пані Ярослава завжди мала цікаві проєкти: від фейкового влаштування на роботу в стриптиз-бар до арешту в Ізраїлі сутенера, який продавав українок у сексуальне рабство. Після чергового сюжету про одну з сект отримала інформаційну та консультативну підтримку від Служби безпеки України, яка високо оцінила її матеріали.

Однак за президентства Віктора Януковича більшість ЗМІ піддавалися цензурі, в тому числі й телеканал «1+1». Поступово цензура і контроль за роботою журналістів посилювалися. Це стало поштовхом до звільнення: «Довго там робота моя не продовжилась. Після розуміння, що ти не можеш казати те, що хочеш». 

Захищаючи права тварин

У 2018 році Ярослава Коба заснувала громадську організацію URSA, яка має на меті захищати права тварин. Організація об’єднує людей, які хочуть формувати гуманне суспільство. Пані Ярослава прагне, щоб люди брали відповідальність за своїх улюбленців, щоби безпритульні собаки та коти знаходили дім і права тварин були захищені. 

Влітку 2021-го за ініціативою URSA було ухвалено новий закон про захист прав тварин, який вступив у дію в листопаді того ж року. За вбивство тварини на очах дитини закон передбачає п’ять років ув’язнення, але фактично злочинцям дають лише два роки умовно. На думку пані Ярослави, це не можна вважати покаранням, і вона продовжує боротися. 

Повномасштабне вторгнення і гуманітарна місія

Ярослава Коба відчувала, що повномасштабна війна з Росією буде: «Для мене війна — це завжди були розповіді бабусі й іноді папи. Особливо запам’ятались розповіді бабусі, як вона з сестрою втікала від німців через річку, а німці їх догнали і забрали остарбайтерами. І остарбайтерами вони поїхали в Германію фашистську. <…> Не було чого їсти, чого пить… І ти думаєш, що зараз сюди в село прийдуть кацапи і будуть гнати мене через річку, якої немає. Чорний гумор. Потім ти згадуєш книжку, яку ти читав, що люди під час війни пили ерзац на каву, це типу замочували жолуді. І ти думаєш, ну ладно, ну прийдуть кацапи, будуть гнати, тут ми відстріляємся, зараз я готова сама їх вбивати, стрілять умію, у мене чоловік військовий. А кава?! Зараз почнеться дефіцит кави! Де я буду каву брать? Що, мені прийдеться пить жолуді? Оце такі думки були». 

Пані Ярослава жила біля аеродрому і нафтобази, тому було особливо страшно. Її чоловік вступив до тероборони, і жінка була вдома сама. Вибухи в перші дні повномасштабної війни були такі сильні, що вона прощалася з життям. 4 березня по її селу вдарила ворожа ракета, яка вбила родину односельців і чергового на блокпосту. Тому родичі забрали пані Ярославу до себе в безпечніше місце. Із собою зоозахисниця взяла своїх та сусідських котів і собак — всього дев’ять тварин.

Уже в перші дні після повномасштабного вторгнення Ярославі Кобі надходило багато запитів щодо допомоги притулкам та евакуації тварин. Вона написала польському письменнику Янушу Вишневському про потребу в кормі для тварин, і він познайомив її з польськими активістами з фонду захисту тварин «Viva!». Той надав першу партію допомоги — тисячу кілограмів корму. Пані Ярослава з трьома напарницями і волонтерами забезпечували притулки кормом, допомагали евакуйовувати тварин з деокупованих територій і лінії фронту. Вивезли понад 35 тварин з Харківської, Миколаївської областей і Бахмута (Донецька область). Команда пані Ярослави навіть евакуювала з деокупованого Гостомеля (Київська область) покинутого лева: «Клітка метр на метр, і в цій клітці лев Руру. Лев Руру худий, лев Руру виснажений. Ще б трошки — і не було б того лева… Левчику зробили укол, вибили двері цієї клітки і витягнули його прямо у рядні».

«Потрібно виховувати наше покоління»

У 2023 році організація URSA повернулася до своєї початкової місії — захисту прав тварин. У команді з’явилась юристка, яка щодня обробляє багато запитів. «Ці всі запити пов’язані з жорстоким поводженням. Звертаються люди, які кажуть, що, наприклад, стали свідками, як сусід убив собаку, чи повісив кота, чи ще щось. Я навіть не хочу вам це озвучувати, бо не хочу вас засмучувати і шокувати. Кількість цих випадків з початком війни зросла», — каже пані Ярослава. Організація розглядає звернення щодо жорстокого поводження з тваринами, ініціює зміни в законодавстві та подеколи допомагає з кормом тим притулкам, які вичерпали свої ресурси. 

Серед недавніх здобутків URSA — 50 годівничок з кормом для безпритульних собак у Харківській області, які встановили спільно з фондом «Хатіко UA». Окрім того, заснували власний центр врятованих тварин URSA на Київщині. Зараз там живе 20 собак — саме на таку кількість тварин розрахована допомога центру. З ними працює кінолог, вони вільно гуляють територією центру, їх можуть узяти до нової родини. Переважно це собаки, евакуйовані з Харківської області.

За словами пані Ярослави, від рук окупантів під час війни в Україні вже загинуло шість мільйонів тварин. 

«Чи доживу я до гуманного суспільства європейського? Я не знаю. Чи вистачить сил на боротьбу, на те, щоб не зійти з розуму? Я не знаю. <…> Але потрібно виховувати покоління наше. Кожен має добре робити свою роботу, щоб створити таку державу, з якої не хочеться втекти за кордон», — вважає пані Ярослава.