The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Павло Козленко Pavlo Kozlenko (* 1976)

• народився 17 червня 1970 року в Одесі

• 1987 року вступив в Українську державну академію зв’язку

• 1988 року почав військову строкову службу в Молдавській РСР

• 1996 року закінчив Українську державну академію зв’язку, здобувши фах інженера електрозв’язку

• 2009 року захистив кандидатську дисертацію

• у 2010–2023 роках очолював Музей Голокосту в Одесі

• 2010 року здобув освіту юриста цивільного права та підприємництва в Одеській національній юридичній академії

• 2011 року видав книжку про Балтське гетто «Довга дорога літа…»

• у 2011–2022 роках обіймав посаду віце-президента Благодійного фонду «Пам’яті жертв нацизму»

• 2022 року видав книгу про життя балтських євреїв «Балта — місто з мого дитинства»

• 2023 року очолив ГО «Одеський центр дослідження Голокосту»

• зараз працює над відкриттям одеського музею геноцидів «Територія пам’яті»

Павло Козленко — нащадок євреїв, які вижили в Балтському гетто. Усвідомив себе євреєм у вже дорослому віці, коли почав досліджувати родинну історію. Здобув освіту інженера зв’язку, але зрештою вирішив присвятити життя дослідженню Голокосту і збереженню пам’яті про цю трагедію. Після повномасштабного вторгнення зрозумів, що формула «ніколи знову» не працює, і зараз вчиться розповідати про геноциди тоталітарних держав так, щоби справді їм запобігти. 

З родини балтських євреїв і радянської інтелігенції 

Павло Юхимович Козленко народився 17 червня 1970 року в Одесі, у родині сантехніка та медичної працівниці. Радянський Союз тоді саме входив у період «застою» — кризи, що торкнулася всіх сфер радянського життя. Трагедія Голокосту в цій державі лишалася цензурованою темою.

У дитинстві пан Павло проводив багато часу в дідуся з бабусею в Балті (Одеська область). Це місто колись було штетлом (єврейським поселенням), тому на початку ХХ століття в ньому жили переважно євреї. У пізньорадянський період, кількадесят років після Голокосту, що забрав життя багатьох балтських євреїв, про колишній штетл нагадував єврейський район міста — Червоний Яр. Саме там і жили батьки матері Павла Козленка. Вони були євреями й переважно розмовляли їдишем. Їхній побут зберігав риси традиційного для євреїв ладу. «Со стороны мамы моей это все были ремесленники, такие вот местечковые евреи-ремесленники, которых мы с вами видим в фильмах <...> как мы видим в кино про еврейскую жизнь до войны, до Второй мировой войны, хотя это было уже после войны, то, что я рассказываю, но какие-то нити сохранились». Згодом, дідусь емігрував і помер 86-річним у Нью-Йорку.

У шкільні роки Павло Козленко став проводити більше часу з дідусем із боку батька — Олександром Яковичем. Батькові предки були радянськими інтелігентами: Олександр Козленко пропрацював усе життя у сфері освіти — викладав історію, був директором школи, неодноразово ставав депутатом Центральної районної ради Одеси. Його дружина очолювала кафедру практики  в медичному училищі. За часів перебудови пан Павло радо слухав людей, які збиралися вдома в бабусі з дідусем і обговорювали актуальні книжки.

Родинний досвід Другої світової війни

Павлові Козленку пощастило знати не тільки своїх дідусів та бабусь, а й прародичів із боку матері. Під час нацистської та румунської окупації вони були в Балтському гетто. Там загинули всі брати одного з прадідів, але він та його дружина вижили й урятували своїх п’ятьох дітей. Інший прадід після визволення з гетто вирушив на фронт, але ніколи про це не розповідав. Про цей його досвід Павло Козленко вперше дізнався в десятирічному віці. «Років там в десять в містечке Балта ремонтували хату й знесли печь, яка там стояла, стара, і в цій печі знайшли таку пачку “благодарностей” від Сталіна за війну, й тоді я впізнав, що він робив на фронті, й потім я уже знайшов його документ на медаль “За боевые заслуги”, и там было описано, як він на подводе, підвозив снаряди, десь в Маньчжурії».

Прабатьки з боку батька теж були євреями. Вони евакуювалися з Одеси до Ростовської області, де їх розстріляли під час нацистської окупації.

Обидва дідусі пана Павла — учасники війни. Материн батько долучився до радянського війська після звільнення Балти і в’язнів місцевого гетто, а бáтьків пішов на фронт раніше, в січні 1943-го, брав участь у низці радянських наступальних операцій і дійшов до Берліна.

Згодом досвід родини відобразиться на діяльності пана Павла. « Я просто на каком-то этапе сказал, что ну кто-то должен быть адвокатом тех, кто за себя не может постоять, их убили, расстреляли. Моя семья потеряла 50 человек. 50 человек расстреляли, сожгли, убили. Мой прадед, отец моей бабушки, был сожжен тут, в Одессе, на пороховых складах. То есть я просто понимал, что я должен на каком-то этапе сделать, как говорят евреи, “мицву”, доброе дело, в данном случае в память об этих людях, и я считаю, что я это сделал».

Усвідомлення єврейськості

Завдяки родині, в якій відзначали релігійні свята, готували деякі традиційні для єврейської кухні страви та розмовляли їдишем, пан Павло розумів, що належить до іншої національності, але на розвиток відчуття причетності до єврейської спільноти пішов час. «Когда мы отмечали какие-то праздники, я считал, что они все евреи, а я нет, вот я просто с ними отмечаю праздники». 

Перші думки про свою національну приналежність з’явилися в Павла Козленка під час виїзду родичів із Радянського Союзу в 1976–1978 роках через суспільний антисемітизм і проблеми з працевлаштуванням. «Когда моя тетя приходит [на співбесіду] и ей там говорят: “Да, нам нужен человек, приходите, принесите документы”. Она приходит, приносит документы, смотрят, что она еврейка, говорят: “Извините, уже вакансия занята” <…> Но, опять же, я считал, что это не я, это все они, это как бы не я».

Дискримінацію на собі пан Павло відчув дещо пізніше, 1987-го, вступаючи до Одеського електротехнічного інституту зв’язку. На письмовому іспиті з математики, яку він знав на відмінно, урізали оцінку, а на усному екзаменатори були особливо прискіпливими. «Вдруг я получаю 4 по математике письменно, представляете, для меня это был шок. <...> Экзамен по физике, устный. И, чтоб вы понимали, наверное, минут 40 меня там просто расстреливали и не смогли расстрелять». Схожа ситуація сталася з однокласницею Інгою Шпольберг, яка не змогла вступити в університет, попри шкільну золоту медаль.

Особливе ставлення було й в армії, куди Павла Козленка забрали після року навчання в університеті. «Там, в армии, как раз знали, что я еврей, больше, чем я, знали, что я еврей по моей внешности, но там была такая позиция: все, кто с Одессы, — все были евреи». 

Після закінчення служби Павло Козленко повернувся до навчання й 1996 року здобув освіту інженера зв’язку. Навчальний шлях не був безхмарним: його двічі виганяли за поведінку, а потім поновили на заочне відділення, де він і довчився. 

Утім, за спеціальністю пан Павло не працював: пішов у сферу бізнесу. Через розуміння потреби правового самозахисту в цій галузі вступив у юридичну академію, яку закінчив 2010 року. Паралельно став займатися просвітницькими  проєктами про Голокост. Ця робота стала поштовхом для вступу в аспірантуру з філософії. «В перспективе, учитывая чем я занимаюсь сегодня, то, конечно, ученая степень даёт статусность. <…> Что даёт тебе аспирантура? Она даёт тебе умение мыслить».

Одеський музей Голокосту

У серпні 2009 року пан Павло прийшов у новостворений асоціаціацією євреїв —колишніх в’язнів гетто і концтаборів музей Голокосту в Одесі, щоб подарувати написану разом з одним із членів асоціації книжку про Балтське гетто. Тогочасний музей займав невелике приміщення, де експонували  вирізки зі старих газет та ксерокопії документів. «Я посмотрел музей и вышел оттуда расстроенный и больной, потому что я думаю: неужели в Одессе, в которой погибли 200 000 евреев, нельзя создать нормальный какой-то музей более-менее?». Пан Павло запропонував асоціації співпрацю на волонтерських засадах. Спершу він склав концепцію музею, а 2010 року його очолив і переформатував, аби привабити молоду й закордонну аудиторію.

Через дослідження єврейської спадщини в релігію

До юдейства Павло Козленко прийшов поступово, вже 35-річним.

Працюючи в музеї Голокосту, він приєднався до асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та концтаборів і ще більше інтегрувався в єврейську спільноту. Тому заглиблення в релігію відбувалося разом із культурно-соціальною діяльністю. «Издавая какие-то книги про Холокост, начинаешь выяснять какие-то тонкости религии. Пишешь книги про еврейское наследие — начинаешь заниматься тонкостями религии, это всё выясняешь, изучаешь». Утім, Павло Козленко не вважає, що йому вдалося освоїти всі тонкощі єврейського релігійного життя. «Я украинский еврей, одним словом», — каже він.

Важливим довколарелігійним проєктом був судовий процес за будівлю колишньої Савранської синагоги у Балті. Павло Козленко і єврейська громада Балти судилися з телекомунікаційною компанією «Укртелеком». Будівлю вдалося викупити, зараз її відновлюють.

Зараз Павло Козленко — радник рабина Вольфа з питань культури та пам’яті про Голокост. Вони займаються культурними проєктами, яким сприяє рабин.

«Ніколи знову» більше не працює 

За два тижні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну пан Павло почав готуватися до великої війни. Розчистив підвал у своєму будинку, зробив запаси питної води, палива, підготував генератор. Сусіди не вірили в реальність загрози й іронічно підсміювались, а він згадував прадідуся. «Я всегда вспоминал моего прадедушку, который, когда началась война, Вторая мировая, когда все евреи эвакуировались, он сказал: “Мы никуда не поедем, я был с немцами в плену в Первую мировую войну, они нас, евреев, не тронут”. И когда оккупанты зашли — его убили первым».

Після початку повномасштабного вторгнення Павло Козленко і його колеги почали займатися закупівлями для українських військових.

«В 23-м году я для себя понял, что вот то, что мы говорили “никогда больше”, не работает и мы должны поменять парадигму нашей мысли». З цим розумінням пан Павло залишив музей Голокосту й очолив нову громадську організацію —  “Одеський центр дослідження Голокосту”, в якій почав працювати над Музеєм геноцидів. Його основна ідея —  продемонструвати, до чого призводить зло в тоталітарних державах, і захопити ширшу аудиторію за рахунок репрезентації геноцидів різних народів, що проживають на території України, — Голокосту, Голодомору, геноцидів ромів, кримських татар і вірмен, а також геноциду, який вчиняє Росія в Україні сьогодні. Заплановано створити молодіжний простір з двома майданчиками: один для експозицій та обговорень, інший — бібліотека з тематичною літературою. 

Зараз Павло Козленко живе в Одесі з родиною й готується до відкриття музею геноцидів.