Роман Кривдик Roman Kryvdyk

«<…> Ми приїхали на Донеччину. Це був початок серпня цього року. До того ми готувалися, тобто це був процес підготовки, злагодження, бо ми як би всі нові люди. Треба розуміти, що мій підрозділ був розбитий в районі Світлодарської дуги, Рубіжного, Сєвєродонєцка, вони захищали Сєвєродонецьк. З роти вийшло 23 людей. Частина в полоні, частина небоєздатні, поранені, частина в психіатричній лікарні, частина загинула. Тобто роту розбили. Такими, як я, нас доукомплектували. І нам на полігоні сказали: “Ну мужики, ну ви смєртніки <…> чесно, ми не займаємося тим, що просто сидимо в тилу… ми працюємо. Ні в кого ні до кого ніяких образ взагалі не буде, хто вважає за потрібне, може вийти зі строю і піти”. І були люди, які вийшли зі строю і пішли. Тобто на етапі відбору нам ніхто вермишеля не сипав, нам сказали точно, що буде. Я себе конкретно запитав: “Рома, тобі як з цією інформацією? Окей?” Я чую окей. Ну що я буду придурюватися? Окей. Чи я в розвідку пішов? Нє, я розвідникам нашої бригади сказав: “Та нє, я сцюся, я нє…”. Отой рівень, який я роблю, — я ше маю там куди рости. Розвідка — це овер мого рівня. Я дуже поважаю цих людей, ну я цього не можу зробити, мені дуже страшно. Хоча хто його знає, як воно далі буде. Ми підготувалися, приїхали в серпні на Донеччину, дислокувалися в районі Дружківки, і умовно до нас може долетіли ракета, авіація, РСЗО [РСЗВ — реактивна система залпового вогню], така проста арта не долітає. Вирв в селі нема, життя відбувається своїм шляхом, воєнних туча, просто тучище, тобто от там, дальше ніж 30 кілометрів від фронту, воєнних дуже багато… І десь ми там пробули три дні, отримуємо бр-ку [бойове розпорядження] і повзводно наш підрозділ починає заходити в оборону одного з (там є два) Зайцевих [населений пункт] і одне з Зайцевих маєм тримати оборону <…> Я підходжу до командира, а він каже: “Ти не їдеш”. Ну окей, я не їду. Я сиджу на жопі рівно. Ми зазнаємо втрат: 1 — 200, 15 — 300. І нас міняють. Очевидно, що це було… ми були такі достатньо шоковані. Вже потім я зрозумів, що це нормальний, стабільний день на Донецькому напрямку».

«Ми пересікалися [з іншими військовими підрозділами], я пересікався більше з правосєківцями [представники добровольчого формування “Правий сектор”], бо вони якось любили до нас заїжджати… на кофєйок, на якесь пивко чи ше шось. Дух побратимства, рівності, абсолютне розуміння, що ми тут, вони там роблять, не відчуття служби, а відчуття достоїнства і права захищати свою землю. Це художники якісь, митці, якісь вільні люди. Не батраки, а вільні люди. І я пам’ятаю той момент, коли я навіть пожалів, що пішов у легальні збройні формування. Потім я вже відмазувався, так собі внутрішньо: а якщо вони зроблять щось не то, як їх покарати? Ніяк. А легальні збройні формування, як вони роблять щось не то, можна покарати. Є статут, є рамки, є вертикаль, і цим людям я більше би дав зброю. Тобто якби не легальні збройні сили, у нас би не було “Хаймарсів” [американські ракетні системи], не було би нічого. Тобто це добре явище, це товариство, але по своїй енергії воно не має можливості бути якимось масовим, бути настільки сильним, щоб захищати нашу державу в такій формації від агресії… А дух там… тобто оцей рівень, коли я почув перший раз, як вони звертаються один до одного “братику”, коли це було абсолютно нормально сказати “Слава Україні”. В Збройних cилах в [20]15 році “Слава Україні”? Ти шо Бандера? Там не було ще зовсім… було дуже багато скептиків Майдану… А в “Правому секторі” зазвичай це вже були люди, які чудово розуміли, що відбувається. В “Правому секторі”, звичайно, були… вихідці з Донеччини і Луганщини, але це все одно люди, які… окрім вендети за свій дім, мали вже світогляд інший, подібніший до того, що зараз відбувається з світоглядом людей. Розрив світоглядів був. Десантура — нє. Просто більше дєрзка, має трошки краще оснащення, озброєння. Так, в принципі від піхотки нічим не відрізняється».

«Через великі переживання стресу, коли я повернувся вже з війська [з АТО], в кінці літа [20]16-го, тобто десь там в серпні, на початку серпня, мені дуже важко давалося розслабитися і дуже важко було зауважувати, коли в мене включається, я це називаю, “режим війни”. Тобто така внутрішня мобілізація, дуже високий поріг агресії, який теж є ресурсом, тобто воно якось само себе запалює. Коли я геть без енергії, в мене включається ця агресія, але бачу, що всі люди довкола типу дистанціюються від мене, коли я в такому стані. Довгі роки терапії. Я точно знаю, шо мені допомогло. Всі ті роки до повномасштабного вторгнення включно, в мене навіть зараз були кризові сесії. Ну, це вже не терапія, це просто кризові сесії. Але сам факт, що цей інструмент <…> дуже мені допоміг. І допомагає. А чого поплавило? Я думаю, шо в мене було з самого початку почуття провини перед хлопцями, які загинули, було почуття провини перед хлопцями, яким на той момент я думав, що не надав в повному обсязі допомогу, що я міг би врятувати, а не врятував. Було почуття провини перед хлопцями, які далі служать, а я не служу, війна далі триває, а я… короче, непонятно шо. І от цей ряд таких внутрішніх тисків, моральних якихось питань… я довгий час не міг <…> їх назвати і потім працювати з ними. Просто як комок ліпилося. Єдине було бажання — сховатися від світу, від себе, ізолюватися. Чітке усвідомлення того, що мене ніхто не розуміє. Хто там у Львові був в [20]16 році: паралельний світ. Яка війна? Ви шо? Та це десь Донбас. Яке має відношення Донбас до України? Україна — це оце... Ну, я приїхав, пам’ятаю, що кожен раз я згорав, як фітіль… кричав на людей, сварився. Я розумів, що вони не чули, про що я говорю, бо я в той спосіб говорив, в який люди закриваються, вони не чують. Мабуть, можна було би підібрати якісь інші слова, але я в той момент не мав психічної енергії, щоб робити це якось інакше».

«Другий Майдан [Революція гідності] було уже набагато складніше. Моя колишня дружина сказала, що ми при надії. В нас це було дуже бажаним, ми дуже очікували цього моменту. Я розумів, що не маю права наразити її на небезпеку. Я жодного разу не був там, коли були найважчі дні на Майдані, я жодного разу не був. Я туди приїжджав, коли було дуже тихо, було дуже нудно, але це теж потрібно, щоб там були люди. Тобто коли я мав можливість між виставами чи ще щось. І саме в цей момент я зрозумів, що мені не по дорозі з театром взагалі. Саме з такими репертуарами, класичними українськими театрами. Я зрозумів, що я більше не хочу цього. Тобто студенти вийшли на демонстрацію, вже стоїть сцена у Львові, там класна була ініціатива, взагалі ніяких політиків туди не допускати на сцену. А ми рєпєтіруєм, я якусь собачку, якусь там хрєнь далі в тому ТЮЗі [ТЮГ — театр юного глядача] рєпєтірую. Я розумію: воно мене просто на молекули розбирає, ми в паралельній реальності. І я після революції попрощався з театром і пішов працювати в благодійну організацію, вона зараз називається “100 % життя”, а тоді вона називалася “Люди, які живуть з ВІЛ/СНІДом”. Почав займатися соціальною діяльністю, соціальним супроводом, доглядом паліативних хворих, підтримкою антиретровірусної терапії і підтримкою людей, які її вживають. І взагалі почав знайомитися ближче з тим, що відбувається в сфері ВІЛ-сервісної території України і Львівщини».

«<…> І вони [батько] з моєю матір’ю мали хобі, мали самодіяльний аматорський театр “Мета” і в [19]90-х роках ставили “Марусю Чурай”, ставили ті речі, які їм в їхній молодості забороняли. Займалися театром. Мабуть, через те і я вибрав такий шлях. — «А де цей театр знаходився?» — Вони перекотиполе, це у Львові. З ними працювали ще геть молоді, і їх ніхто не знав, режисери Богдан Козак і Григорій Шумейко. Через їхній театр пройшла маса людей, вони співпрацювали з хором “Не журись” і з Товариством Лева... В них не було приміщення, вони де могли, там ставили. Вони ще тоді, в [19]90-х роках, робили такі ековистави на природі. Вони “Лісову пісню” Лесі Українки поставили на природі, а потім взяли собі за традицію кожного року робити такі театральні дійства. Івана Купала теж кожного року на природі. Гойдалка, вогонь, якісь веснянки, якісь там ігри і невеличка вистава».