The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Віра Крокіс (Філяк) (* 1924)

• народилась 29 січня 1924 р. у с. Дички Рогатинського району Івано-Франківської області

• початкову освіту здобула в с. Дички, закінчила середню школу та однорічну педагогічну школу в м. Рогатин

• під час нацистської окупації навчалась у торговельній школі

• 1942 р. – перейшла в підпілля ОУН (псевдо «Реня»)

• літо 1943 р. – проходила таємний вишкіл організаторів сітки УЧХ

• створювала та навчала кущі УЧХ поблизу м. Галича

• 20 травня 1947р. – заарештована у Львові

• перебувала у Львівській тюрмі НКВС №1

• переведена в Івано-Франківську тюрму

• грудень 1947 – засуджена до 10 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав

• етапована на Урал (м. Челябінськ)

• етапована на Колиму (Магадан, Нєлькоба, Вакханка)

• 30 липня 1950 р. – нагороджена Срібним Хрестом УПА «За відвагу»

• 13 січня 1965 р. – звільнена

• 1957 – повернулась до рідного села

• 1960 р. – вийшла заміж за Юрія Крокіса

• тепер мешкає у Львові

“Тоді люди настільки були віддані, що не боялися…”

 

Віра Крокіс (до заміжжя – Філяк) народилася 29 січня 1924 р. в селі Дички Рогатинського повіту Станіславського воєводства (зараз Рогатинський район Івано-Франківської області) у селянській родині. Батьки, Іван та Агафія Філяки, мали трьох дітей, яким намагалися дати освіту.

 

«Батьки мої селяни… В сім’ї було нас троє дітей. Старший брат Осип, я – Віра і Євгенія – наймолодша сестра. Троє нас було. Батьки мої – Іван і Агафія. Вони все життя дуже любили, щоби діти вчилися. Брат старший вчився в гімназії Рогатинській, я вчилась в педшколі в Рогатині, а при німцях в торговельній школі, молодша сестра на господарстві була».

 

Старший брат Віри, Осип, у 1937 р. закінчив гімназію, один рік вчителював, а потім продовжував навчання у педагогічній школі м. Станіславів та м. Львів. Хлопець не закінчив навчання, оскільки вступив у 1943 р. до УПА, де працював пропагандистом. 16 грудня 1946 р. він та двоє його товаришів загинули у криївці після запеклого бою з великим загоном чекістів.

Початкову освіту Віра здобула у рідному селі, після чого закінчила середню школу та однорічну педагогічну школу в Рогатині. Займалася в гуртах, які організовувала читальня товариства «Просвіта».

 

Восени 1939 р. СРСР анексував територію Західної України, внаслідок чого відбулися зміни в житті населення цього регіону.

 

«Вітали їх (солдат Радянської армії – ред.), і квітами вітали. А потім виявилося, що це було все тільки пропаганда. І було одні сльози… Невдоволення, арешти, людей забирали… З нашого села дуже багато людей забирали і вирізали. Найменш підозріння – і арештовували… Вивезли Сташкових, вивезли».

 

В роки німецької окупації Віра навчалась у торговельній школі та проходила практику в установах української кооперації. У цей час дівчина вже була членом юнацької сітки ОУН, багато друкувала листівок-звернень із закликом підніматись на боротьбу за Українську незалежну державу. Незабаром нею зацікавилось гестапо, яке приділяло значну увагу діяльності та переконанням української молоді. Гестапівці зробили обшук у її домівці, проте нічого не знайшли і після кількагодинного затримання дівчину відпустили. Провід організації наказав їй йти в підпілля. Тому вона покинула роботу в «Кооперативі» і перейшла на нелегальне становище, отримавши псевдо «Реня».

 

Влітку 1943 р. Віра пройшла таємний вишкіл організаторів сітки Українського Червоного Хреста (УЧХ) в околицях міста Галича. Протягом місяця разом з іншими курсантами вона жила в монастирі у с. Підмихайлівці Рогатинського району та слухала інтенсивні лекції лікарки на псевдо «Марта». Після завершення вишколу Провід ОУН доручив «Рені» створювати та навчати кущі (адміністративні одиниці українського збройного підпілля, до яких входило кілька сіл) УЧХ в околицях міста Галича. Віра організовувала дівчат у невеликі кущі, проводила з ними санітарні вишколи, разом заготовляли запаси ліків та медичних засобів. Одночасно створювала мережу кущів, налагоджувала зв’язок. Після відступу німців та приходу більшовиків підпільна праця стала ще напруженішою. Все частіше доводилося надавати медичну допомогу повстанцям, пораненим у боях з новими окупантами. Одного разу і в господі Філяків надавалася така допомога пораненим.

 

«А працювала я районовою медсестрою, наскільки це можна назвати медсестрою. Бо була тільки на курсах медсестер, які вела одна єврейка-лікар, то був місячний такий інструктаж відповідний, що потім можна організувати… хоча б могли дівчата першу поміч давати. Ми після виходу… значить після того курсу був спеціальний інструктаж, що можна передати по районам дівчатам. Організували то в Більшовецькому районі, Бурштинському районі, Рогатинському районі… ото всюди, в кожній станиці організували такі, шоби можна було і ліки організувати, діставати... І організували шпитальки, організували ліки… Шпитальки самі більші то були в Мельна, Биска, Любша, в тих… і хворих привозили у Львів на лікування… Навіть грузові машини були, хворі сідали з шофером, і ше нас кілька, шоби для маскування. І у Львові, вже було домовлено, здавали, допомагали…у той спосіб… Шпитальки були по селах… по хатах, коли ще можливо це було робити, і в нас були маленькі шпитальки… В господарів… Тоді люди настільки були віддані, що не боялися. Ясно, що було страшно. А в нас сидять спочатку самого, коли ше не було розконспіровано, то вдома лежали, в нас вдома ранені (солдати УПА – ред.). І ми коло них ходили, але часто міняли, шоби всякі донощики, шоб можна було змінити місце, шоби не знайшли».

 

Нова влада почала інтенсивно розшукувати Віру та її брата. З цією метою жорстоких знущань зазнав її батько, від якого працівники НКВС хотіли дізнатися інформацію про місце знаходження його дітей. В результаті катувань батько став інвалідом, проте не зізнався. Родину в 1946 р. вивозили на Сибір, батька не застали вдома, а матері з етапу вдалося втекти.

 

20 травня 1947 р. Віру заарештували у Львові, куди вона поїхала за дорученням Проводу ОУН, щоб придбати друкарську машинку.

 

«Була ув’язнена в сорок сьомому році. Тут у Львові. Коли приїхала у Львів за дорученням Проводу дещо полагодити, і коли йшла і зустріла своїх товаришів шкільних, двох товаришів, і коли я зустріла, то тоді нас всіх трьох забрали. Казали: «Ми вас задержуємо». Значить ми тоді… забирали нас на… Миру вулиця називалася. Тоді завезли туди».

 

Потрапивши у Львівську тюрму НКВС №1 «на Лонцького», Віра здогадувалась, які допити її чекають. Тому, боячись видати когось зі своїх друзів, дівчина пішла на відчайдушний вчинок – ковтнула отруту і, розбивши шибку, вискочила з вікна.

 

«Коли привезли нас трьох, то хлопців забрали ці мужчини, які привезли нас. Вони були в цивільному, і хлопців забрали, а мене оставили в одній кімнаті, де чергувала жінка, у військовому чергувала. І я тоді подумала, що вони багато знають про мою роботу, яку я проводжу, і там зупинились може на 10 хвилин і думаю, що ж роботи. Тоді я рішила… мала з собою отруту. І я попросилася в туалет. Попросилась в туалет, взяла ту отруту. Ну побула там скільки час позволяв. Отрута не діє. Тоді я вийшла на коридор. Нікого не було на коридорі, перебігаю через коридор, вискакую на підвіконник, вибиваю шибу і кидаюсь. Я тільки почула сильний крик однієї людини і більше я нічого не почула. Виключилась. Це все, що я на Лонцького… По-моєму, це був другий поверх, бо вважаю, що якби третій поверх, то може не була б осталася живою… Так, я подумала, що вони будуть прінімати тортури такі, що я можу не видержати. І тому я рішила позбавитись життя. Але, видно, Боже провидіння дозволило мені ще прожити такий довгий вік».

 

Коли Віра опритомніла, була на ношах в камері, прооперована, з накладеними швами, у скривавленому одязі і під пильним наглядом. Протягом часу одужання Віру допитували. Слідчий Ковальчук виявився людиною гуманною, не катував ув’язнену, а намагався переконати її у хибності вибраного шляху, в істинності радянських ідеалів. Але Віра відстоювала свою громадянську позицію.

 

«Після того я опинилася вже в камері, в камері я вже була, всей одяг був розтятий, забандажована, ніс був перебитий, рука висіла так, ноги були тоже забандажовані, то всьо було в крові. І коли я прийшла до притомності, я була на носилках в камері. Одна, і коло мене був лікар… за скільки я прийшла до пам’яті і що мені робили, бандажували, мили, я того не пам’ятаю нічого. Тільки пішла, значить, вони сказали: «Ми Вам вмерти не дамо!» І так вони постійно були коло мене, заставляли їсти, я не хотіла їсти, вони казали: «Ми все одно заставим Вас». Вони давали мені ше пити, їсти я відказувалась, але то нічо не дало мені. Вони мене на силу заставили. І я так на тих носилках лежала, постійно вони були коло мне. Слідчий прийшов також, коли вже я прийшла до пам’яті. Постійно переконував про те, щоби я передумала, я можу піти зараз в інститут собі вчитися і дальше. Він приходив кожний-кожний день, і одно і тоже продовжував. Тільки переконував, щоби я пішла на те, що вони просять. Ясно, я відказалась постійно. І вони так від місяця травня до місяця жовтня постійно, кожний день, коли я могла стати на ноги, тоді мене кликали, кожний раз на допити. І розказували, вони знали, яку я роботу роблю, де я працюю. І також крім того ще за брата мучили, бо брат був в підпіллі, в УПА, і продовжувалось це, як я вже сказала, майже до місяця грудня, листопада… Це було сорок сьомого року».

 

Коли Віра одужала та змогла ходити, її перевезли до тюрми в м. Івано-Франківськ. Там на неї чекали жорстокі катування та провокації. Дуже часто «Реню» приносили з допитів непритомною. Проте вона змогла все витерпіти, не видавши жодного зі своїх побратимів з ОУН.

 

«Перевезли мене перед кінцем року в Рогатин. То в Рогатині немилосердно били, і по голові саме більше били тоді, коли був свідок, шо я дійсно проводила роботу в районі… Прізвище не знаю, но знаю, що один із підпілля прийшов свідчити, який бачив мене там в тих районах, як я організувала ці курси, і він вже працював на них, але він будьто би був арештований... бо потім я довідалася, що він був вже на їх роботі. То він показував, як я його бачила, він був будто би ув’язнений, руки так держав на спині і каже: «От бачиш, до чого ми догулялися». Будто би він також арештований. То слідчий… то держали таких, визивали вночі і били як тільки. Так не дали присісти, тільки стояла чуть не вмліла, а коли вмлівала, полили водою і ставили спеціальні такі дошки, шоб можна було тільки руки прямо держати і не поворухнутися нікуди. Так держали до того часу, поки людина зовсім вже падала з ніг. Коли приводили до камери і дівчата кричали: «Дайте лікаря», вони тільки казали: «Для неї місце вже є». І так кожний Божий день. Кожний Божий день знущання було жахливе. Жахливе до неможливого».

 

У грудні 1947 р. Військовий трибунал засудив Віру Крокіс за ст. 54–1 «а», 11 КК УРСР до 10 років ув’язнення у таборах суворого режиму та 5 років позбавлення прав. Після суду вона ще декілька місяців перебувала в Івано-Франківській тюрмі, де її піддавали тортурам.

 

«Багато їх було: основний суддя і з ним помічники двох-трьох. І довго це не відбувалося. Засудження може півгодини тривало. Зачитували, за що нас судять… За пропаганду… У Станіславській тюрмі не довго була, десь місяць-півтора… Ох, били, били там, то тільки у Львівській не били, поки я не могла ходити.. а в Станіславі слідчі били. Постійно… За  то, шо були членами Організації українських націоналістів, що йшли проти Совєцкого Союзу… І кулаками, і палками, і саме більше ставили в такі бокси, шо не можна було ні рухнутися, ні присісти, нічого, тільки стояти, і до того, що людина вже падала. А як приводили вже зі слідства, то вже людина напівжива, то не тільки мене стосувалося, але всіх, хто був на слідстві. То шо дівчата могли помогти, помогли, давали які компреси, а так то нічого. Коли кликали лікаря, то нічого це не дало, ніколи не видали, а дуже часто приходилося, шо вже майже напівпритомна людина з слідства приходила. І не тільки я одна так. Майже всі. Одна румунка була в Станіславові, то сильно знущалися… Забирали так шоста година вечора. В різний час забирали, як їм вигідно було, і держали, скільки їм завгодно було… В Івано-Франківську то вже не одиниці, а вже було нас і двадцять навіть в камері… Дівчата були… Такі ж самі, як я…  По двадцять років, навіть було вісімнадцять… То я з одною сиділа, вона була з Івано-Франківська… Стефа Січко… то вона з Івано-Франківська була… більш нікого я не зустрічала потім… Також всі сиділи по п’ятдесят третій статті, Організація українських націоналістів, всім їм призначили».

 

Досить часто органи НКВС штучно створювали провокативні ситуації для того, щоб отримати потрібну їм інформацію.

 

«Коли з Івано-Франківська виїхали, тут вже близько вже… ну не дуже близько, десь менш-більш не доїжджали до селищ, де лісок був. Зупиняється машина і кажуть, що ми перепочинем. І тут заходять в ліс, дальше не зустрічає. А є там палатки спеціальні. Заводять в ті палатки, там проходимо… Як починається стрілянина, і вони також стягують мене з машини. І тут виходить так, що я опиняюся в повстанців… Як наші повстанці. Мали одяг відповідний, і відзнаки відповідні. І підпускали до мене тільки двох, які по-українськи говорять… Там є такі… навіть не можу сказати, шо за палатка якась… та якби укриття від дощу. Починають… так дуже вимогливо запитувати, як я опинилася тут. Я говорю, так і так. Значить опинилися в більшовицьких руках, а тепер попала тут. Шо, як, куди. Питали: «А ви знаєте, що ви підлягаєте карі смерті?» Я почала розказувати, шо я ні в чому не винувата, і я так як знаю і не знаю, шо то є повстанці, і кажу, оскільки так, значить я готова на смерть. Так і сказала. Коли я сказала так… пишуть, пишуть, пишуть… і там довго не тримали, бо вони бачили, шо я і орієнтуюся, шо там може бути, і не зовсім. Дають поїсти, паляниці якоїсь дали. І тут не задовго знов стрілянина… І за ті слова, шо я сказала, шо я готова на смерть, то мені тоді дуже далося багато… Били».

 

З Івано-Франківська Віру Крокіс везли на Урал. Довга дорога була надзвичайно складною, оскільки умови утримання в’язнів були жахливими.

 

«Ото вже був грудень. Ше снігу не було, але вже було холодно… Нас везли в поїзді, але також везли і не тільки політичних в’язнів, а спеціально брали таких… як називали урки, злодії, всякі були. І там нас помішали, шоб не окремо політв’язні, але рядом, а ці шоб не були голодні, а наші кожні мав якісь передачі, бо вже як їхали, ше можна було якусь передачу прийняти. І вони цілу ніч, і не тільки ніч, а й день, то вони знущалися, відбирали то, як почали знущатися над нашими. Я кажу, дівчата… то ми мусимо також. Ми почали також воювати з ними. Аж до того, що визвали міліцію, і вже їх троха прикрутили, бо вони і збивали, і крали все, шо було вгоже… Нас везли в звичайних вагонах, в товарних вагонах… і були трьохповерхові нари… Посередині як один вагон, то одна бочка палилася, і то ж там хто зумів підійти, бо ці дуже-дуже билися, а потім ми трошки відвоювали, і також почали підходити до тої бочки».

 

Після цього жінка була етапована на Урал (м. Челябінськ), а згодом – на Колиму (Магадан, Нєлькоба, Вакханка). Вона провела на засланні близько 10-ти років. Каторжна робота, яка не оминала жодного в’язня, негативно вплинула на фізичний стан усіх ув’язнених.

 

«Нас везли сімнадцять днів. Нас забирали із Челябінська, Урал. То ми там працювали, десь півроку… Ми довбали на електронні стовпи лумпи в землю. То вже зимою було. Ми якраз під зиму приїхали і зимою довбали. Також ми річну дамбу будували. Витягували якийсь смоляний камінь з ріки, нагружали на машини і вивозили… Там гуртожитки такі були великі з дерева. Там всі на підлозі. Це було ше більш-менш, такі, шо можна було і на підлозі, а було значно гірше, коли їхали в поїзді, то була біда… Не тільки холодно, але непривично. Нас було багато, і місця не було. Так шо тулились, як могли… Там (у таборі – ред.) було більше українок. І всюди, де нам приходилося бути, то всюди було більше українців. Були латиші, поляки, естонці були, але всюди не стільки, скільки нас… Українок було більше, ніж 70 навіть. Росіян не було багато. Були поляки, були литовці, латиші. То все так більше литовці, латиші то з українками, а росіяни то вже окремо… Харчування було як звичайно у лагерях: каша яка-небудь, зупа, але то все тільки плавають там, картопелька плаває, і плаває гнила риба, гниле листя капусти. Картоплю було зловити дуже трудно. Харчування всюди було останнє. Там ложка якого не олії, а рибного так жиру і на тому рибному жирі весь час люди доходили і вмирали дуже часто. Був в мене такий випадок: кипляча вода вилилася мені на ногу, нога почала гнити, в зв’язку з тим мені дали звільнення з роботи. Я скористалася тим, шо не ходила на роботу, а робота у нас була надзвичайно важка: ми у лісі, у дебрах лісових, там були дрова, ми ті дрова нагружали на санки і витягували їх на рівнину, а потім ввечері загружали на машину і забирали. Найгірше нам було винести ті дрова з дебрів, винести, загрузити на малі санки і довести до машини, то одна і та ж робота. Іти треба було 4-7 кілометрів на роботу і з роботи також. Коли ми приїжджали вже до лагера, а був такий начальник українець Лисенко, так пам’ятаю і буду до смерті пам’ятати, і він нас сік всіх, шо прийшли з тої роботи важкої, він завертав ше на такі горбики іти, то називався «сранік», так були такі короткі кущі, там треба було виривати ті кущі і нести в лагер, шоби опалювати. І так ми кожен день ходили за тим «сраніком» після тої тяжкої роботи. Моя подруга, з якою ми разом санки тягнули, каже, шо я собі також виллю на ноги кип’яток, шоб я кілька днів побула в зоні, а не буду на роботу ходити. Вона то саме зробила. За той час лікарка, вона з Східної України була, така пані Лариса, і вона забагато давала звільнення, хотіла, шоб люди по трошки відпочивати, вона не змогла їй дати звільнення, то її в штрафний карцер, бо не мала звільнення на роботу. Мені дали звільнення, то я побула на зоні, а їй не дали, а вона ногу собі обшпарила і мучилася отак. А коли інший раз була простуда і чиряки були по поясниці, і не годен був ні одягнутись відповідно, бо зима, а ще і морози які були. І ніхто на нас уваги не звертав, то люди повідморожували і носи, і руки, і ноги, і дуже багато людей просто гинули на очах. То було страшне, цей лісоповал, то він заганяв людей на смерть. Їдження давали дуже... тільки той жир, і хліб 500 грам, але він був такий гливкий, вівсяний, липкий, то ми доки ше їхали чи зайшли на роботу, то голодівка була страшна, і люди вмирали. І ніякого виходу не було. І не один рік, а багато років, дуже багато в нас сталося з тих, шо були на лісоповалі, а самі молоді. А харчування було дуже важке, дуже».

 

Пізніше Віра працювала на лісоповалі та виконувала будівельні роботи. В цей час їй вдалося отримати записку від друзів з ОУН.

 

«Я сотенного оцього зустріла і Остапа Польового. Остап Польовий передав мені записку. Це було в жіночій зоні, як вони приїжджали і їхали на обід тут в жіночу зону.  І тоді я отримала записку від Остапа… Було написано, щоб кріпитись і чекати на свободу… А хлопці написали мені, і я думала, що я збережу цю записку. Я взяла цю записочку, вшила собі в пояс, мені вислали суконку, і я… тако було папірчик написано, тонесенький, там написали хлопці: «Ми горді за Вас, шо Ви не зламалися, ми вдячні Вам» і так дальше, і так дальше. І шо я нагороджена Срібним Хрестом… Написано, шо раді за мене, шо я вистояла і так дальше. І про те, шо вони вже знали, шо я не провокатор, шо все гаразд. А мене визиває тоді… Я позичаю свою суконку одній… а я не знала про те, шо вона має цього одного, які нас охороняють, шо вони виходить за него заміж. Попадає до оперуповноваженого, мене визивають на допит і починають. Думаю, ото вже буде другий строк. А там написано: «Подруго Реню, так і так, ми Вам вдячні, за то і за то, шо Ви поставили себе так, а не інакше. Це для нас гордість». І підписано: «Друзі»… Я отримала той листок і потім він попав до слідчого. Мене в режимну бригаду на місяць і так дальше… Окремо від всіх, тяжка робота і рано найскоріше виводили на роботу, і найпізніше приводили, і ще менший пайок, ше  менше хліба».

 

Навіть у надзвичайно несприятливих обставинах в’язні табору намагалися святкувати українські релігійні свята.

 

«Організували по трошки хліба, зробили якісь… хто мав якусь посилку, шось задержав по трошки, хто що міг. І так сходилися, і то не так гучно, шоб так було, колядувати, тільки собі на нарах кількох чоловік зійшлося, відзначали Святий вечір, колядували «Бог предвічний»… Мали календар. Хтось мусів мати і казав. То ті свята обов’язково відзначали… Так, все чекали, мали надію все, що ми ще.. але був час, що і не вірилось, що ми переживемо це, був час».

 

Санітарно-гігієнічні умови в таборі були надзвичайно важкими. Ув’язнені лише зрідка мали можливість помитись та попрати одяг.

 

«Туалет був надворі. Милися в бані раз на місяць. Баня була страшнюща. Всюди чорно, то так якби з каменя вимурувано. Стіни не були замуровані, тільки так, якби стайня. І там ті гази такі страшні, чорні… Дуже-дуже мало мила, малесенькі кусочки… це не миття було, це так, попарили трошки… Ми одяг сушили на собі. Там воно тільки попарилося, так звана сушилка, воно тільки парилось, воно ніколи не висихало. Тії валянки, то було латка на латці, і мокрі. Вони не висихали також. Ми так ішли у всьому вологому. А був такий час, шо нас в ніч вивели, нас було десь 50 осіб, ми думали, шо там ліс. Вони нас вивели і кажуть: ось тут будемо жити. Тоді сказали: «Купайте лунки, робіть собі шалаш, і тут будемо спати». І так ми це робили до пізньої ночі: рубали ліс, робили стелажі, шоби було на чому спати, і так, як ми цілий день робили, і так, наскільки ми зробили ті стелажі, так ми і лягали одна коло другої, як і стояли. І коли вночі пробудився – то всьо ниє… і ми так зимою збудували собі оці нари і нічим навіть не було закрито, так шо одна коло другої, одна коло другої, так шо ми і не поверталися навіть. А посередині бочка була, одна бочка, а нас було більше 50-ти».

 

Напередодні звільнення Віра Крокіс виконувала у таборі сільськогосподарські роботи. 13 січня 1956 р. вона була звільнена з-під арешту, проте у рідне село змогла повернутись лише в 1957 р. Після повернення виникли труднощі з виготовленням документів і припискою. Влада всіляко перешкоджала колишнім політв’язням повернутися до нормального життя. У 1960 р. Віра вийшла заміж за Юрія Крокіса і, змінивши прізвище, врешті змогла отримати потрібні документи. Того ж року подружжя оселилося у Львові.

 

Підготувала: Тетяна Савчинська