Отець Володимир Маргітич (* 1931)

Отець Володимир Маргітич: «Моя перша Служба Божа була на циркулярному столі…»

- 23.02.1931 р. – народився в селі Неліпино Свалявського району Закарпатської області;

- 1955 р. – закінчив факультет іноземних мов Львівського інституту;

- 1956 – 1957 рр. – працював інструктором Берегівського райвиконкому;

- 28.01.1958 р. – заарештований за поширення антирадянських листівок;

- 1959 р. – зустрів митрополита Йосифа Сліпого у таборі;

- 19.08.1960 р. – отримав священичі свячення з рук Йосифа Сліпого;

- 29.12.1960 р. – звільнений з табору;

- 02.01.1961 р. – повернувся додому;

- 1961 – 1982 рр. – працював вчителем у школі;

- 1983 – 1993 рр. – працював вихователем;

- 1961 – 1989 рр. – проводив активну підпільну душпастирську діяльність;

- 1989 р. – вихід УГКЦ з підпілля;

- після 1989 р. – продовжує священиче служіння.

Отець Володимир Маргітич народився в практикуючій християнській сім’ї, де першочерговими були злагода, любов і служіння ближньому. Ось які теплі і глибокі спогади залишились у його пам’яті та серці про дитячі роки: «У нашій сім’ї була завжди злагода, любов. Батьки наші завжди вчили нас на те, щоб була завжди любов. У нас ніколи не було, я не пам’ятаю, свари у сім’ї. Любили ми один одного, і брати. Батько завжди говорив так: “У мене є три сини, і ці три сини повинні служити народові. Один має бути священиком, він мусить молитися за людей. Другий мусить бути юристом, адвокатом, і помагати людям. А третій мусив би бути лікарем і лікувати хворих безплатно”».

Зовсім не дивно, що ще з дитинства Володимир мріяв стати священиком, але остаточно в цій думці утвердився, перебуваючи в таборах. (Засуджений у 1958 році за поширення антирадянських листівок). Там він побачив багатьох священиків і мирян, які важко терпіли за свою віру. Саме ця їхня тверда християнська постава і спонукала його до остаточного рішення стати священиком. Щоб реалізувати це прагнення, Володимир звернувся за допомогою до тих священиків, які перебували з ним у таборах. Останні радо відгукнулися на його прохання, хоча це усіх ставило у велику небезпеку.

Так розпочалося таємне навчання Володимира Маргітича. Оскільки в цей час священиків було в четвертому таборі декілька (приблизно 13), то кожен з них «викладав» якийсь предмет. Про те, як виглядало саме навчання, розповідає отець Володимир: «Це все було усно, бо ми записи ніякі не мали змоги робити і не можна було робити. Бо часто ми пішли на роботу, нас вивели на роботу, прийшли – все перекинуто було, значить вони провіряли. Ми займалися так: після робочого часу молитва, і після того ми ходили по годині, по півтори, коли з ким ходили, і на ті теми говорили… Із того, що ми за тиждень оволоділи, в кінці тижня було обговорення, так, як екзамен». Вчитись можна було виключно після роботи, тому що, з одного боку, в робочий час постійно наглядали, а з іншого – потрібно було виконувати свою робочу норму.

На початку 1959 року в табір прилетіла вістка про те, що у травні цього ж року до четвертого табору переселяють митрополита Йосифа Сліпого. Приїзд митрополита був величною подією для цілого табору, кожен хотів побачити, хто він, як виглядає… В’язні дуже раділи зустрічі з митрополитом.

У таборі греко-католицького митрополита дуже поважали навіть люди інших віросповідань. «…До нього ставилися – і як величину його поважали, і як людину – сама та постать і сама та поведінка його. Коли він пройшовся, то всі вставали, всі дивилися, всі віталися – бо це є митрополит. Не за те, що він митрополит, а за те, що це така людина, що і він міг би вдома сидіти, як всі інші сидять, а, може, десь у кабінеті собі, але він, бачите, вибрав собі таке місце як митрополит», – ділиться отець Володимир.

У цьому ж четвертому таборі з рук Йосифа Сліпого 19 серпня 1960 року Володимир Маргітич отримав священичі свячення. Все відбувалося в бараках між двома нарами: «Саме свячення, безумовно, вже відбулося між двома ліжками… Між двома нарами, на підлозі, перед тумбочкою митрополита, там, де він спав… То не передаси словами, що тоді, на той момент, було, що така подія відбулася за колючим дротом, коли сидиш і тобі можуть ще 25 накатати за це, якщо би дізналися. Але я не за себе боявся, я за митрополита боявся». Ризи для свячень Володимира допоміг пошити з підкладки пальта отець Дрибітко.

Через якийсь час отець Володимир відправив свою першу Службу Божу. «Це була неділя, і оцей отець Дрибітко, який був завжди присутній, то він чергував у цеху, де ми працювали, і він каже: “Ми там підготуємо”. То ми змели, стерли, витерли добре, нічого не простелили, бо у нас нічого не було, лиш у нього була серветка та, що він під час Служби Божої звик накривати. На станкові, на столі циркулярної пили він то все розложив і каже, щоб ми Службу відправили. Моя перша Служба була на циркулярному столі, на залізі…»

За свідченням отця Володимира, в четвертому таборі греко-католицькі священики мали змогу, хоча й таємно, відправляти літургії. Кожен це робив по-різному, щоб не запідозрили, і, звичайно, як дозволяв йому режим праці і стан його здоров’я. Більшість священиків відправляли вдень або зранку, а, наприклад, отець Степан Урста робив це вночі: «Він, бідняжка, вже другий чи третій раз пробував там, вже трошки нервовий був, він не міг, щоб йому помішав хтось. Лежачи, він завжди півчетвертої піднімався. У нас нари були, наверху, вище нього спав наш сьогоднішній єпископ Василик Павло, а поряд з ним – я. Ми разом на нарах наверху лежали. Під нами він служив Службу Божу півчетвертої зранку. На грудях розложив собі – серветочку поставив, на груди поставив ту чашку і те все, що потрібно було. Так служив Службу Божу. До підйому він завжди закінчував, а ми уже під час дня».

У таборі можна було таємно відбувати сповідь, отримувати Святе Причастя, хрестити дітей… Отець Володимир був свідком хрещення дитини начальника табору, хоча цього дуже боялися самі священики, тому що важко було зрозуміти, чи це справді бажання начальника табору, чи це якась провокація. Розповідає про це отець Володимир: «До нашого отця Яворського звернувся був (авт. начальник табору), а він у бухгалтерії там працював, чи не похрестив би дитинку, треба похрестити. Та він зразу так на це подивився. Вони домовилися, що він скаже пізніше ще. Наш отець потім і мені каже: “Що робити?”. Ми так радилися, а потім митрополитові нашому сказали. Він сказав: “Треба, так треба”… Отець наш погодився, але, вказуючи йому, що там видно храм, чому він туди не йде? А він каже, що не хоче туди йти. Це православна церква була. Він каже, що хоче, щоб він похрестив. Отець дав згоду, у неділю назначили час, принесли дитинку через прохідну, і він там похрестив».

На початку 1959 року Володимир Маргітич написав скаргу до Президії Верховної Ради і до Колегії Верховного суду про несправедливий вирок. Позитивну відповідь отримав 29 грудня 1960 року, а 31 грудня йому видали довідку і гроші на повернення додому.

Після повернення додому працював спочатку вчителем, а потім – вихователем. Отець також контактував з іншими підпільними священиками. Постійно вів дуже активну таємну підпільну душпастирську діяльність. Але, навіть, працюючи вихователем, намагався прививати в дітей любов до молитви. Згадує про цей час отець Володимир так: «… коли я вже був вихователем там, мої діточки кожен вечір і ранком біля ліжка на колінах молилися, ціла спальня. І то хором, голосно, і я з ними спочатку, а потім вони вже самі. Але було таке, що прийде нічна няня і вони обіжаються (авт. жаліються), кажуть: “Вона на нас кричала”. Я потім кажу: “Вони Вам мішають?” Каже: “Ні, але моляться”. Кажу: “Нехай моляться. Біду роблять?” – “Ні”. – “Нехай моляться”. Потім так то пішло. Спочатку з других спалень діти дивилися через вікно, і вихователі дивилися, що то таке. А потім так привикли, що через 3-4 дні всі діточки мали вже написану молитву “Отче наш”, я їм приніс надруковану на машинці».

Про те, що в тому чи іншому місці отець Володимир буде відправляти Службу Божу, наперед старалися людей повідомляти. Люди сходилися з навколишніх сіл. Кожного разу була різна кількість – 20-30, інколи до 40 осіб. Всі ночували у людей того села, де була запланована Літургія. Півчетвертої отець відправляв Службу Божу, а в шостій уже був у школі на підйомі. Ніхто з його колег навіть і не здогадувався, куди отець ходить і що робить. Ніхто тоді також не знав, що Володимир Маргітич є священиком. За нього завжди переживали ті, хто відвідував нічні богослужіння. Отець каже, «що вони за мене переживали, а я за них. Були такі випадки, що я відчував, що за мною йдуть… Було й таке, що по городах скакав, ішов через кукурудзу, через якісь огороди чи через якийсь забор десь перейшов, де знав, що можна. А було й таке, що не знаєш, куди йдеш… Визначено село, перший раз ідеш і не знаєш куди… Бувало й таке, що собаки на тебе нападуть, не знаєш, що робити, як огризатися…» Священики могли зустрічатися одні з одними чи з мирянами в автобусі, чи на зупинці, але ніхто ніколи з ніким не розмовляв, тому що це було дуже небезпечно.

Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля у 1989 році отець Володимир продовжує священиче служіння.

Життя отця Володимира Маргітича було зовсім нелегким, але він – щасливий, насамперед тому, що міг служити людям, а ще через те, що Бог подарував йому зустріч з митрополитом Йосифом Сліпим.

Підготувала Лідія Губич