Марія Микитка

«Застукали. А то діти маленькі, плакали. Бо то ніч. Але й мама казала, що ''я вас не лишу, я з вами їду''. Мого чоловіка мама каже: ''Де діти, і я буду''. Ага, там вона дістала страшний приступ була, і ми вже не знали, чи тих дітей вбирати маленьких, чи її рятувати, бо вона цілком кінчалася. І що то брали з собою? Ми були дуже розгублені. Але якось маму врятували, що жива. Якось заїхала в Сибір і там ще трошки з нами пожила. Та й діти – троє маленьких. Син той вже цілком вмирав, як везли нас на Сибір. Вже сказали, що та дитина вже померла. - Ви пам'ятаєте, як Ви їхали, дорогу до Сибіру? Чим Ви їхали? - Ми їхали товарняком 5 тижнів. На таких нарах сиділи. Там котрась дитина, здається, навіть була впала з тих нар. І таке віконце мале. А на якісь станції, вже в Сибіру, над'їхав другий поїзд, став. Там везли тюремщиків. То тамті тюремщики дивувалися: ''Кого то везуть в такому вагоні?'' І дітей маленьких бачили, стареньких, через то вікно таке нещасне заглядали. Вони були зацікавлені: ''Кого ж то везуть – таких малих дітей і стареньких людей?'' - Коли Ви прибули туди? Ви можете згадати, описати, які враження Ваші були? - Вигрузили нас, потім забрали на катер (чи як називається), на баржу таку, і везли по морю в ту тайгу. Здавалося, вже звідтам ніколи ми не вийдемо. Там люди, яких раніше привезли... Вигрузили нас на березі. А ті люди, яких скоріше вивезли, вже мали якісь будинки побудовані, такі домики. І там одна родина нас прийняла до кімнатки маленької. Там 11 чоловік у такій кімнатці. Тут лежала одна родина, тут – друга. А нас не було вже як помістити, то ми клали на ніч так дошки між ті два ліжка і там лягали – третя родина, там ночували. А потім в бараки нас дали, в бараках ми жили. Кімнаточку мали в бараку.[] - В бараку страшна зима була, на стінах був іній. Мали ми ще козу, купили, бо дітям треба молочка. Малі діти. Як були такі страшні морози, ми ще до тої кімнатки козу то приводили. Кури якісь там тримали, кілька курочок. І ту козу на ніч брали, бо вона була би там замерзла. І бульбу тримали в кутику. А дровами такими палили грубими. І то палилося, палилося, і годі було напалити. Але якось перебули ту зиму страшну в тайзі. Приходив чоловік додому раз або два рази на тиждень з тої тайги. А я в бараку з тими діточками. Ще мого чоловіка мама померла там, на Сибіру. Так що я потім сама лишилася з тими дітьми. - Що Ви можете розказати про духовне життя на засланні? - Він відправляв у хаті. Як був, то відправляв Служби Божі. А там, у тайзі, я вже не пам'ятаю, чи міг там, мав змогу собі відчитати Службу Божу чи ні. Бо він був гостем вдома. Він цілий час там, у тайзі. Його виселили і не хотіли ще виписати... Там треба було в валянках йти на ту роботу в тайгу, то не хотіли виписати. Там у чоботах був би замерз. Якусь ту куфайку мати... Вони казали: ''Ми на то привезли Вас, щоби ти подох, і тобі не випишемо''. То мама мого чоловіка так перейнялася, що там і життя скінчила []»

«- Розкажіть, як проходили Служби Божі? Як Ви допомагали свому чоловікові відправляти? - Я з дітьми малими в хаті залишалась, не могла з чоловіком їздити ... Я кажу, п'ятеро дітей – то була праця і зварити все. Я дуже була перемучена всім... І він раненько... доїжджав на роботу. Ще ранесенько, вдосвіта Службу Божу я йому все служила. Потім він збирався по Службі Божій і їхав на свою роботу. А приїжджав цілком вночі, темно було.[] - Мого чоловіка, було так, що кликали, може, з 20 раз в КГБ. Прощався. Ще дві дочки малесенькі були. Образок залишив їм. Прощався з тим, що він, може, вже не вернеться. То з 20 раз або й більше кликали. То все так ніччю десь викликали туди їхати. Вночі випустили. Так, що ми прощалися з тим, що, певно, послідній раз. Його чомусь дуже переслідували. Він ризикував дуже. Він не зважав, що жінка, діти маленькі. Він на то нічого не зважав. Він їхав, де треба було, і ризикував собою дуже. [] - Я слухала радіо Ватикан. Як лиш мала змогу, то я все слухала Служби Божі. Мій чоловік, як вмирав, такий заповіт його був, щоби... То був такий час, то також і слухали діти. Як не то, то слухали ми радіо, як не був, як десь поїхав у села уділяти. Він вмирав і казав, то заповіт його такий був: ''Не забувайте за радіо''. Мав на думці, щоби слухати, хоч по радіо, ті Служби Божі не упускати. Він то дуже... Щоби не упускати, борони Боже, Служби Божої. То його такий заповіт був.»