The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Елла Нестеренко Ehlla Nesterenko (* 1970)

• народилась 1970 року у Краматорську

• 1988 року закінчила Дружківський житлово-комунальний технікум

• продовжила навчання у Московському інженерно-будівельному інституті

• працювала паралельно з навчанням із 18 років

• у 1991 році, коли розпався Радянський Союз, перевелась на навчання до України

• з початку 1990-х років працювала на Краматорському металургійному заводі імені Куйбишева

• у кризові 1990-ті самотужки виховувала сина

• під час президентських виборів 2004 року була секретаркою місцевої виборчої комісії

• брала участь у мітингах на підтримку Євромайдану в Краматорську

• 17 квітня 2014 року брала участь у мітингу на підтримку єдності України, коли адміністративні будівлі міста вже були захоплені бойовиками «Донецької народної республіки»

• навесні-влітку 2014 року, під час окупації Краматорська бойовиками «ДНР», залишалася вдома, активно волонтерила

• після деокупації Краматорська стала членкинею партії «Європейська солідарність»

• не виїжджала з регіону від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну

• з 2023 року працює у комунальних службах Краматорська

You can find the English-language version below

Елла Нестеренко ніколи надовго не залишала рідний Краматорськ. Тут народилася й виростала, почала кар’єру, навчаючись заочно в Москві, а згодом у сусідній із Краматорськом Макіївці. Тут пережила кризові дев’яності, зміну світогляду в нульові та окупацію рідного міста бойовиками «ДНР» у 2014 році. Залишається вдома й після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли лінія фронту стає все ближчою.

Краматорське дитинство

Елла Сергіївна Нестеренко народилась у 1970 році в Краматорську. Увесь її рід по маминій лінії родом з Донеччини, а батько — з Тюмені в Росії. Батьки розлучилися, коли Еллі було два з половиною роки. Невдовзі мама вийшла заміж вдруге, і вітчим Валентин Іванович став для Елли Нестеренко найближчою людиною. 

Мама пані Елли працювала інженеркою, вітчим — лікарем. Щоліта дівчинка проводила канікули у бабусі з дідусем, які жили в старому районі міста. Бабуся розмовляла суржиком, батьки — російською. Дідусі, які були ветеранами Другої світової війни, про пережите майже не розповідали. Маленька Елла жила звичайне життя міської дівчинки з друзями, виставами у дворі та дитячою мрією бути вчителькою.

«Мені все це було близько — будівництво, проєкти»

У школі Елла Нестеренко любила математику, малювання, креслення. У 14 років прийняла рішення вступати до Дружківського житлово-комунального технікуму, щоб вивчати там промислове та цивільне будівництво. Була відповідальною, ініціативною, активною ученицею, тому стала комсомольською організаторкою у своїй групі. Після занять ходила на гурток з малювання. Поза навчанням вчилася шити. Працювала завжди без викрійок, адже добре відчувала об’єми.

У 1980-ті, часи страшенного дефіциту товарів, через високий зріст і великий розмір ноги по взуття їй доводилось їздити аж до Москви. Ще була можливість купляти одяг та речі у в’єтнамців, які працювали на місцевому заводі й займались фарцовкою — нелегально перепродавали товари, куплені за кордоном. А в одному з магазинів за збір лікарських рослин видавали талони, за які можна було придбати одяг. 

Одразу після закінчення технікуму в 1988 році Елла Нестеренко почала працювати. Її першим робочим місцем було місцеве Бюро технічної інвентаризації. Паралельно вступила до Московського інженерно-будівельного інституту на заочне навчання. Повертаючись із сесій додому, завжди везла сумками дефіцитні товари: пепсі-колу, апельсини, шпалери, навіть карниз і поличку на кухню. «Коли я їхала додому, — мабуть, ні одна нормальна жінка так не їздить — в мене було вісім сумок у руках», — пригадує вона.

Коли почався розпад Радянського Союзу, Елла Нестеренко не змогла далі навчатися в Москві: неможливо було навіть купити квиток на поїзд. Вона перевелась до подібного інституту ближче до дому, у Макіївці. Навчалася заочно за спеціальністю «Комунальне господарство».

На референдумі 1 грудня 1991 року Елла Нестеренко та її батьки віддали голоси за незалежність України: «Усі усвідомлювали, що це добре, що це має бути так, що Україна… Союз — Союзом, але в Москву їздити постійно за лахами і всі гроші туди відвозить… Десь було розуміння, що Україна може піднятися».

Катастрофічно важкі 90-ті роки

У 19 Елла Нестеренко вперше вийшла заміж, але з чоловіком прожила недовго. У 1993 році, вже у другому шлюбі, народила сина — виховувала його самотужки, бо з другим чоловіком також швидко розлучилася. Через складний економічний стан у країні в ті роки у Краматорську майже ніхто не народжував: «На весь пологовий було п’ять людей… Не було ані грошей, ані їжі, ані роботи… Був такий соціальний час, коли народжувати було важко, і фізично цю дитину потім поставити на ноги [теж]». Після нетривалого декрету пані Елла вийшла на роботу, щоб мати змогу утримувати себе й сина, адже декретних виплат на нормальне життя не вистачало: «Декретних у мене було півтора мільйони, а прибиральниця на заводі отримувала десять мільйонів». У ті роки вона працювала на Краматорському металургійному заводі імені Куйбишева і завдяки цьому безкоштовно отримала квартиру в малосімейці, де жила наступні роки із сином Іллею.

У 1990-ті роки майже на всіх підприємствах країни затримували виплати зарплатні, часто на місяці. Виплати бартером стали звичайним явищем. У той час в пані Елли охололи стосунки з мамою. Та не цікавилась ані нею, ані онуком, бо була зайнята вихованням власної молодшої доньки. Частину продуктів, одягу, дитячих товарів пані Елла брала в борг у сусідів, друзів і знайомих. Одяг перешивала, обмінювалась із подругами, шукала у секонд-хендах. Трохи допомагав вітчим — привозив овочі з городу чи свіжозловлену рибу. 

Як пригадує пані Елла, заробляти гроші в 90-х роках в Краматорську можна було лише двома шляхами: «Або купи-продай, або надури». У місті відчувалось суцільне безгрошів’я. Бізнес і будівництво заморозились, а люди переважно займалися перепродажем товарів: «Всі після роботи сідали на електричку на Ростов, і починалась оця комерція: туди везли сигарети, назад везли пиво якесь, ковбасу. І всі ці електрички — усі возили щось перепродавали і за рахунок цього якось виживали». Довелось продавати й Еллі Нестеренко. Її свекруха привозила з Москви павлопосадські хустки, які вони разом продавали на ринку. Окрім того, пані Елла в’язала кашпо для квітів, з продажу яких теж мала трохи грошей. Її натхненням у ті роки були син та подруги-сусідки, які ділилися одягом, допомагали одна одній з ремонтом, святкували разом дні народження.

«Це був загальний дурдом»: вибори 2004 року

Восени 2004 року, напередодні Помаранчевої революції, пані Елла працювала у міськводоканалі й підтримувала «Партію регіонів». Керівництво водоканалу негласно натякало, що за інший вибір не звільнятиме, але не схвалювало альтернативних поглядів, даючи зрозуміти, що Віктор Янукович, кандидат від проросійської «Партії регіонів», має перемогти. Під час виборчої кампанії Елла Нестеренко працювала секретаркою виборчої комісії. Свій голос віддала за Віктора Януковича, але загалом не ставилася до виборів серйозно і не цікавилася політикою.

Молодша сестра пані Елли та оточення тієї, навпаки, підтримували партію опозиційного до чинної влади Віктора Ющенка та проукраїнські настрої. Сестра почала запрошувати пані Еллу на свої сходини, і поступово та змінювала свою думку і політичні погляди. Поштовхом до цього стала історія зі зникненням родички: у неповнолітньої дівчини, яка залишилась сама після смерті батьків, хотіли відібрати квартиру. Дівчину згодом знайшли, але виявилось, що до її зникнення та привласнення нерухомості були причетні слідчі органи. Пані Елла почала розуміти, що потрібно щось змінювати: «Була така корупція… Правди не знайдеш ніде — ні в Києві, ніде. Янукович, і по сходинках все це йшло від низів до верхівки і від верхівки донизу. Була порука кругова». 

2014 рік у Краматорську

Коли в листопаді 2013 року в Києві почалися протести, викликані відходом тогочасної влади від євроінтеграційного курсу, пані Елла вже підтримувала Євромайдан. На той момент вона повернулася працювати на металургійний завод, тим часом її колишні колеги з водоканалу за вказівками керівництва за гроші їздили до Києва брати участь у мітингах «антимайдану». У Краматорську проукраїнські активісти почали виходили на мітинги в центр міста, серед них була й пані Елла. Спочатку їй здавалося, що їх мало, що більшість краматорців мають проросійські настрої або ж їм просто байдуже. Але вже 17 квітня 2014 року півтори тисячі людей протестували проти окупації. 

Під час окупації Краматорська бойовиками терористичної організації «Донецька народна республіка» («ДНР») навесні 2014 року пані Елла займалася гуманітарною допомогою для захисників краматорського аеродрому. Частина магазинів закрилась, почалися проблеми з транспортом. Коли окупанти зруйнували водогін і припинилось водопостачання, Елла Нестеренко разом з мамою переїхала на декілька тижнів на дачу за місто. Великого страху не було, але вона розуміла небезпеку: за допомогу українським військовим окупанти саджали навіть жінок «на підвал» (тримали в полоні та катівнях).

У день звільнення Краматорська 5 липня Елла Нестеренко плакала від радості. У наступні роки місто святкувало цю річницю: люди одягали вишиванки і проходили патріотичною ходою разом із військовими. Деокупований Краматорськ почав активно розвиватися, у місто «заходив» новий бізнес, переїжджали люди з окупованих територій Донеччини. 

З часом пані Елла стала членкинею партії «Європейська солідарність» п’ятого президента України Петра Порошенка. Їй подобалась атмосфера серед однодумців: вони часто їздили до Києва, збиралися разом на партійні збори, відвідували концерти та різноманітні культурні заходи. Її життя в ті часи стало забезпеченішим: «Я завжди забороняла сама собі, бо треба було і туди, і туди, і туди. І ось коли дитина почала працювати… це буквально останні 10–15 років, коли у мене робота була, — я йшла і купувала собі те, що хотіла». 

«Я думала, що знову тільки нас»: повномасштабне вторгнення

Останні тижні перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну Елла Нестеренко намагалась зберігати оптимістичний настрій, тому відкидала думки про війну. Коли о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року почула вибух, то зрозуміла, що тепер бойові дії торкнулися не лише її міста, а й усієї країни. 

До зими 2023 року вони разом з мамою жили на дачі під Краматорськом. Місто в цей час спорожніло: «Таке відчуття, що всі вимерли. І сирена гудить. І собаки бігають. Це моторошно, звісно». Водночас пані Елла постійно допомагала військовим з їхніми потребами. У 2023 році ситуація у прифронтовому місті покращилася: почали відкриватися магазини, повертатися люди, відкрилися дитячі садочки. У тому ж році вона стала працювати інженеркою з охорони праці у краматорському міськгазі.

У 2024 році Елла Нестеренко живе та працює у Краматорську, не збираючись виїжджати: тут поруч її син, хвора мама, тварини і квартира. «Я розумію, що я щаслива людина. У мене є руки-ноги, в мене є родина, в мене син живий, я не боюсь далі жити», — каже вона.

________________________________________

Ehlla Nesterenko has never left her native Kramatorsk for long. She was born and raised here and began her career while studying remotely in Moscow and later in nearby Makiivka. Here she endured the crises of the 1990s, a shift in worldview in the 2000s, and the occupation of her hometown by the “DPR” militants in 2014. She remains in Kramatorsk even after Russia’s full-scale invasion of Ukraine, as the frontline draws ever closer.

Childhood in Kramatorsk

Ehlla Nesterenko was born in 1970 in Kramatorsk. Her mother’s family hailed from the Donetsk region, while her father was from Tyumen, Russia. Her parents divorced when she was two and a half years old. Soon after, her mother remarried, and her stepfather, Valentyn, became Ehlla’s closest person.

Ehlla’s mother worked as an engineer, and her stepfather as a doctor. Every summer, she spent her holidays with her grandparents, who lived in an old part of the city. Her grandmother spoke Surzhyk [a mix of Russian and Ukrainian], while her parents spoke Russian. Her grandfathers, both veterans of World War II, rarely spoke of their experiences. Little Ehlla lived the ordinary life of a city girl, with friends, courtyard performances, and childhood dreams of becoming a teacher.

“I found all of this so relatable — construction, projects”

At school, Ehlla Nesterenko enjoyed math, drawing, and drafting. At 14, she decided to enroll in the Druzhkivka Housing and Utilities College to study industrial and civil construction. A responsible, proactive, and enthusiastic student, she became the Komsomol organizer for her group. After classes, she attended a drawing club and learned to sew outside of school. She never used patterns, relying instead on her intuitive sense of proportion.

In the 1980s, during severe product shortages, her tall stature and large shoe size forced her to travel as far as Moscow to find footwear. Another option was to buy goods from Vietnamese workers at the local factory who were involved in “fartsovka” — the illegal resale of items purchased abroad. One store even gave out tokens earned by collecting medicinal plants, which could then be exchanged for clothes.

Immediately after graduating from college in 1988, Ehlla Nesterenko began working at the local Bureau of Technical Inventory. At the same time, she enrolled in the Moscow Institute of Civil Engineering for distance learning. Returning from study sessions, she often brought back scarce items such as Pepsi, oranges, wallpaper, curtain rods, and even a kitchen shelf. “When I came home — probably no normal woman traveled like I did — I had eight bags in my hands,” she recalls.

As the Soviet Union began to collapse, Ehlla was unable to continue studying in Moscow — it became impossible even to buy a train ticket. She transferred to a similar institute closer to home, in Makiivka, where she pursued a degree in “Municipal Management” via distance learning.

On the referendum of December 1, 1991, Ehlla Nesterenko and her parents voted for an independent Ukraine, “Everyone understood it was good, that it should be this way, that Ukraine… The Union was the Union, but traveling to Moscow constantly for clothes and sending all the money there… There was a feeling that Ukraine could rise.”

The catastrophically difficult 90s

At 19, Ehlla Nesterenko married for the first time, but the marriage was short-lived. In 1993, during her second marriage, she gave birth to a son, whom she raised on her own since she divorced her second husband not long afterward. Due to the country’s dire economic situation at the time, hardly anyone in Kramatorsk was having children, “There were five people in the entire maternity ward… There was no money, no food, no work… It was a time when having a child was hard, and then raising that child [was just as difficult].” After a brief maternity leave, Ehlla returned to work to support herself and her son, as maternity payments were far from sufficient, “I got 1.5 million in maternity benefits, while a janitor at the factory earned ten million.” During those years, she worked at the Kuibyshev Steel Works in Kramatorsk, which allowed her to receive a free apartment in a dormitory-style building, where she lived with her son Illia in the following years.

In the 1990s, almost all enterprises in the country delayed salary payments, sometimes for months. Barter payments became common practice. During that period, Ehlla’s relationship with her mother grew cold. Her mother showed little interest in Ehlla or her grandson, focusing instead on raising her younger daughter. Ehlla often borrowed food, clothing, and children’s supplies from neighbors, friends, and acquaintances. She altered clothes, exchanged items with friends, and searched for bargains in second-hand shops. Her stepfather provided some support by bringing vegetables from his garden or freshly caught fish.

As Ehlla recalls, in Kramatorsk during the 1990s, there were only two ways to earn money, “Either buy-and-sell or cheat.” The city was plagued by a pervasive lack of money. Business and construction had stalled, and most people engaged in reselling goods, “After work, everyone would board the commuter train to Rostov, and this commerce would begin: taking cigarettes there, bringing back some beer or sausage. All these trains — everyone was transporting and reselling something to survive somehow.” Ehlla Nesterenko also had to sell goods. Her mother-in-law brought Pavlovo Posad shawls from Moscow, which they sold together at the market. Additionally, Ehlla crocheted plant hangers, which she sold for a bit of extra income. Her sources of inspiration during those years were her son and her neighbor-friends, who shared clothes, helped each other with home repairs, and celebrated birthdays together.

“It was complete chaos”: The 2004 elections

In the fall of 2004, on the eve of the Orange Revolution, Ehlla worked at the municipal water utility and supported the Party of Regions. While the management of the water utility subtly implied that differing electoral choices would not lead to dismissal, it did not encourage alternative views and made it clear that Viktor Yanukovych, the candidate from the pro-Russian Party of Regions, had to win. During the election campaign, Ehlla worked as a secretary for the election commission. She cast her vote for Viktor Yanukovych but did not take the elections seriously and was generally uninterested in politics.

In contrast, Ehlla’s younger sister and her circle supported Viktor Yushchenko’s opposition party and its pro-Ukrainian sentiment. Her sister began inviting Ehlla to her gatherings, gradually influencing her views and political opinions. A turning point came with the disappearance of a relative: an underage girl, left alone after the death of her parents, was at risk of losing her apartment. The girl was later found, but it turned out that law enforcement officials had been involved in her disappearance and the attempted appropriation of her property. This incident led Ehlla to realize that change was necessary, “The corruption was overwhelming… You couldn’t find justice anywhere — not in Kyiv, nowhere. [It began with] Yanukovych, and it all trickled down from the top to the bottom and back up again. It was a vicious circle of complicity.”

2014 in Kramatorsk

When protests broke out in Kyiv in November 2013, triggered by the government’s retreat from the European integration course, Ehlla already supported the Euromaidan movement. At the time, she had returned to work at the metallurgical plant, while her former colleagues from the water utility were being paid to travel to Kyiv to participate in anti-Maidan rallies under orders from their management. In Kramatorsk, pro-Ukrainian activists began holding rallies in the city center, and Ehlla was among them. At first, it seemed to her that their numbers were small and that most Kramatorsk residents were either pro-Russian or indifferent. However, by April 17, 2014, 1,500 people had come out to protest against the occupation.

During the occupation of Kramatorsk by militants of the “Donetsk People’s Republic” (“DPR”) in the spring of 2014, Ehlla was involved in providing humanitarian aid to defenders of the Kramatorsk airfield. Many stores closed, and transportation issues arose. When the invaders destroyed the water pipeline and the water supply was cut off, Ehlla and her mother moved to a dacha outside the city for a few weeks. Although she did not feel overwhelming fear, she understood the danger: the invaders were sending “to the basement” (imprisoning and torturing) even women for helping Ukrainian soldiers.

On July 5, the day Kramatorsk was liberated, Ehlla Nesterenko cried tears of joy. In the following years, the city celebrated this anniversary with people donning embroidered shirts and marching in patriotic parades alongside soldiers. Post-liberation, Kramatorsk began to thrive, with new businesses arriving and people relocating from occupied areas of the Donetsk region.

Over time, Ehlla became a member of the European Solidarity party, led by Ukraine’s fifth president, Petro Poroshenko. She enjoyed the friendly atmosphere among like-minded people: they frequently traveled to Kyiv, held party meetings, and attended concerts and various cultural events. Her life during this period became more secure, “I always denied myself [things] because there was always this, this, and this [requiring money]. But when my child started working… it was over the last 10–15 years, when I had steady work, that I could finally buy myself what I wanted.”

“I thought it was just us again”: the full-scale invasion

In the weeks leading up to Russia’s full-scale invasion of Ukraine, Ehlla tried to maintain an optimistic outlook and dismissed thoughts of war. However, at 5 a.m. on February 24, 2022, when she heard an explosion, she realized that now, hostilities had affected not just her city but the entire country.

Until the winter of 2023, Ehlla and her mother lived at their dacha outside Kramatorsk. The city felt deserted during that time, “It felt like everyone had died. The sirens wailed. Dogs ran through the streets. It was eerie, of course.” Despite the circumstances, Ehlla continuously supported the military with whatever assistance she could provide. By 2023, the situation in the frontline city began to improve: stores reopened, people started returning, and kindergartens resumed operations. That same year, she began working as an occupational safety engineer at Kramatorsk’s municipal gas company.

In 2024, Ehlla Nesterenko continues to live and work in Kramatorsk with no plans to leave. Her son, her ailing mother, her pets, and her apartment are all here. “I understand that I’m a happy person. I have my arms and legs, I have my family, my son is alive, and I’m not afraid to keep living,” she says.