The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Галина Панкова Halyna Pankova (* 1972)

• 1972 року народилася у місті Плесецьк Архангельської області, Російська РСФСР

• до 1978 року проживала на території північних військових гарнізонів СРСР, де служив її батько

• 1978 року з батьками переїхала у Краматорськ

• 1986 року вступила до Костянтинівського медичного училища навчатися на медичну сестру

• 1989 року почала працювати медсестрою у хірургічному відділенні міської лікарні Краматорська

• 1993 року вийшла заміж за Андрія Панкова

• протягом 1997–2003 років навчалася у Донбаській державній машинобудівній академії за спеціальністю «Фінанси»

• до 2014 року викладала у Донбаському інституті техніки та менеджменту

• 2014 року пережила кількамісячну окупацію Краматорська бойовиками «ДНР», тоді ж допомагала українським військовим

• під час окупації Краматорська 2014 року її чоловік Андрій Панков залишився єдиним керівником в апараті виконкому та перебрав обов’язки міського голови

• після визволення влітку 2014 Краматорська українською армією присвятила себе громадській діяльності

• з початком повномасштабного вторгнення з 2022 року зосередилася на психологічній допомозі постраждалим, нині очолює Центр психосоціальної підтримки та реабілітації у Краматорську

You can find the English-language version below

Český překlad příběhu následuje po ukrajinské a anglické verzi

Кількамісячну окупацію Краматорська 2014 року Галина Панкова пережила у місті. Попри ризик, що їх викриють «ДНРівці», разом із чоловіком допомагала українським військовим. Тоді пані Галина не відчувала страху, просто робила те, що мала робити, щоб наблизити визволення міста. Страх з’явився згодом, вже після того, як Краматорськ звільнили українські військові. Це був страх того, що все може повторитися. Після російського повномасштабного вторгнення, як і 2014 року, пані Галина залишається в Краматорську — як і тоді, намагається робити все можливе, аби бути корисною для громади.

Мороз до -40 і північні ведмеді за вікном

Галина Шавкатівна Панкова (у дівоцтві Сімашова) народилася 1972 року в місті Плесецьк, Архангельської області. Її батько, Шавкат Хакимович Сімашов, був військовим льотчиком та служив у північних гарнізонах СРСР. Він був татарином за національністю, родом з Рязанської області. Мати пані Галини — з Архангельської області, увесь свій час приділяла  догляду за дітьми та пильнувала господарство. Батьки матері (дідусь та бабуся пані Галини), Іван та Антоніна Орлови, були офіцерами зв’язку.

Через службові переведення батька маленькій Галині довелося з трьох до шести років пожити у Заполяр’ї: в Амдермі, Воркуті й у безіменній «точці» на Карському морі.

Через сильні морози та загрозу нападу диких звірів діти там рідко гуляли на вулиці. У кожній квартирі Воркути стояв радіоприймач. Звідти часто лунало: «Будь ласка, не виходьте на вулицю, зайдіть у приміщення — на вулиці перебувають полярні ведмеді». І мала Галина бігла до вікна, щоб побачити двометрового білого велетня.

Останнім місцем служби батька на Півночі був безіменний гарнізон на крижині за кілька десятків кілометрів від материка. Гвинтокрил там приземлявся лише раз на пів року задля ротації військових. Їжу, речі, ліки, газети тощо мешканцям гарнізону скидали в контейнері з гелікоптера.

Єдиними дітьми в безіменному гарнізоні були маленька Галина та хлопчик Саша. Дні вони проводили в офіцерському бараку, гралися іграшками, які випилював для них з деревини рядовий солдат-умілець. Щосуботи дивились кіно у сусідньому солдатському бараку, де був проєктор.

Переїзд у Краматорськ без блата й хабаря 

Батька пані Галини 1978 року перевели у Краматорськ. Чоловікові дуже пощастило, оскільки службу в Україні високо цінували військові.

Лагідний клімат, родючі землі, розмаїття свіжих фруктів та овочів — для службовців з північних регіонів це був майже рай. Тож і потрапити сюди було можливо тільки по блату або ж за великий хабар.

Однак батькове переведення до Краматорська трапилося випадково. Генеральський син, який мав сюди їхати, скоїв злочин. Місце звільнилося. А наступним у черзі на ротацію був саме Шавкат Сімашов. Його й перевели.

У Краматорську він обійняв посаду керівника зони посадки на місцевому військовому аеродромі.

«Не можу сказати, що я згадую свої шкільні роки з теплотою»

1978 року пані Галина пішла у 1 клас місцевої школи № 35. Там вона провчилася до 8 класу.

Школу дівчинка не любила. У середніх класах її класною керівницею стала вчителька української мови та літератури. Вона була жорстокою: принижувала, ображала, називала дітей сірою масою та навіть била, забирала та псувала особисті речі.

Замість уроків вчителька часто влаштовувала класні години з «розбором польотів». Тож її учні майже не знали української мови та літератури.

З-поміж іншого, під час навчання пані Галина разом з однолітками часто долучалася до популярних тоді шкільних активностей. Піонеркою вона збирала макулатуру та металобрухт, листувалася з іноземними учнями та збирала посилки «для бідних дітей Америки». Поза школою пані Галина присвячувала багато часу репетиціям та виступам у місцевій театральній студії «Іскорка». Допомагала матері піклуватися про брата Романа, який народився 1979 року.

Одного разу Галина повернулася з прогулянки й побачила вдома наляканих батьків. Вони нічого не пояснили, проте сказали дітям викупатися та заборонили три дні виходити з дому. Як дізналися згодом, того дня сталася аварія на Чорнобильській АЕС.

«Невже тобі важко, дурепі, вступити у цей Комсомол?»

У 8 класі пані Галина відмовилася вступати до Комсомолу. Того разу все обійшлося. Друга пропозиція вступу надійшла пані Галині на першому курсі Костянтинівського медучилища. І тоді її відмова переросла у гучний скандал і цькування. Пані Галину викликати на збори, де публічно засуджували та примушували вступити до молодіжної партії. Вдома на пані Галину чекав розлючений батько: «Невже тобі важко, дурепі, вступити у цей Комсомол? Дві копійки цих внесків будеш платити й забудеш».

Але пані Галина таки не погодилася. Врешті їй не дозволили оселитися у гуртожитку від медучилища. Всі три роки навчання вона щодня їздила у Костянтинівку електричкою. А кураторці її групи створили нестерпні умови й змусили звільнитися лише за те, що вона намагалася захистити Галину.

Молода сім’я у турбулентні 90-ті 

1993 року пані Галина вийшла заміж за Андрія Вікторовича Панкова, тодішнього студента Краматорського індустріального інституту, який згодом перейменували у Донбаську державну машинобудівну академію (ДДМА). 1994 року у подружжя народився первісток Андрій.

Молодій родині було важко — часто бракувало коштів. Доводилося самостійно пекти хліб, робити кисломолочні страви для маленького сина. Чоловік Андрій на четвертому курсі пішов працювати у відділення першого тоді у країні комерційного банку «ПриватБанк».

Пані Галина після декретної відпустки повернулася до роботи у хірургії. Побачивши перспективи для себе у новій для 1990-х років банківській сфері, вступила у ДДМА вивчати фінанси, щоб здобути необхідну освіту. Проте після закінчення магістратури її запросили працювати у Донбаському інституті техніки та менеджменту. Там вона викладала фінанси і банківську справу.

Певну матеріальну стабільність родина Панкових відчула лише наприкінці 1990-х — на початку 2000 років.

2003 року в подружжя народився другий син — Владислав. На той час родина вже жила у достатку.

Захоплення Краматорська. «Увійшли якісь терористичні банди»

Коли Краматорськ захопили бойовики «ДНР», навесні 2014 року чоловік пані Галини Андрій Панков вже обіймав одну з керівних посад у міському виконкомі.

Майдан 2013 року у Києві, що передував подіям 2014 року у Краматорську, пані Галина сприймала дещо скептично. Вона не вірила, що Майдан вистоїть. Тому і краматорський Майдан справляв враження, «що не закінчиться він нічим серйозним. То був обґрунтований протест, але, здавалося, нічого з цього не вийде».

Коли у Краматорську окупанти захопили міськвідділ міліції, пані Галина вже знала, що до цього причетні росіяни, адже бачила у місті людей, які спілкувалися чистою російською мовою. Це вирізняло їх з-поміж місцевих жителів.

Пані Галина усвідомлювала, що міськвідділ захопили незаконно, але «була впевнена в тому, що швидко втрутиться поліція, українські війська, та впродовж дня їх усіх заарештують і виженуть». Однак дуже швидко, лише протягом наступних двох годин, бойовики захопили будівлю виконкому.

Життя під час окупації

У Краматорську почався період хаосу та безладу. Органи місцевого самоврядування перестали функціонувати, не працювали комунальні служби, навчальні заклади, не курсував громадський транспорт. Більша частина жителів виїхала з міста.

Від окупантів так званим «народним мером» став Павло Володимирович Цвелой, який завідував питаннями економічного забезпечення та намагався схилити українську сторону до співпраці з «ДНРівцями».

Тодішнього міського голову Краматорська, Геннадія Андрійовича Костюкова, змусили скласти повноваження. Вони перейшли до секретаря міськради Андрія Борсука. Згодом і він виїхав з міста. І повноваження, за регламентом, перейшли до наступного керівника у структурі виконкому — Андрія Панкова.

Потайки подружжя почало взаємодіяти з українським військовим, які тримали оборону на краматорському аеродромі. 

Це було дуже небезпечно, адже всіх, хто чинив опір бойовикам, висловлював проукраїнську позицію та критикував «ДНР», затримували та відправлялися «на підвал» у будівлю міськвідділу.

Тож подружжя Панкових сильно ризикувало, допомагаючи українським військовим. “ДНРівці” тричі приходили до їхньої оселі, робили обшуки: «озброєні, вони по периметру двору займали позицію. [...] Обшукували, а потім їхали».

Звільнення Краматорська. «Все було недаремно»

Від «своїх» Галина та Андрій Панкови знали про плани звільнення Краматорська. 5 липня 2014 року зранку пана Андрія попросили об’їхати місто та подивитися, що відбувається. Після того подружжю сказали не виходити з дому та залишатися у безпечному місці. «О п’ятій вечора дали відмашку, що можна виходити».

Одразу після цього пан Андрій поїхав у міськвідділ відмикати підвали з полоненими. А вже після — на центральну площу, зустрічати українських військових. А пані Галина полегшено видихнула, адже все, що вони робили з чоловіком під час окупації, все, що відбувалося на Майдані у Києві, Краматорську та інших містах, все було недаремно.

Після звільнення Краматорську надали статус тимчасового обласного центра. Сюди з окупованого Донецька перемістилися обласна адміністрація, ВИШі тощо. Почався період розквіту міста: оновлювалася інфраструктура, відроджувалося культурне життя, розвивався бізнес. Пані Галина присвятила себе громадській діяльності в організації Арт-платформа «Мрія», яка розвивала фестивальний рух у Краматорську. Жінка брала участь у започаткуванні різдвяних ярмарків в місті, організовувала виступи музикантів, виставки митців тощо.

«Так почалася війна»

З першим російським ударом по Краматорську 24 лютого 2022 пані Галина одразу зрозуміла, що РФ напала на Україну. Два місяці жінка залишалася у Краматорську, потім виїхала разом з молодшим сином у Дніпро.

Але за пів року все ж таки повернулася до Краматорська та почала працювати кризовим психологом у проєкті «Лікарі без кордонів». Мобільними клініками вони виїжджали у населенні пункти сірої зони, аби допомоги місцевим жителям. «Різні були локації, але 70% з них були небезпечні». Місія цього проєкту на Донеччині завершилася. А пані Галина почала працювати клінічним психологом у новому проєкті — Project Hope. Зараз керує Центром психосоціальної підтримки та реабілітації.

Разом з чоловіком Андрієм Панковим, який нині очолює Краматорську районну раду, пані Галина проживає у Краматорську. Вчиться в аспірантурі, планує стати доктором філософії з психології та мріє розробити власний психологічний курс.

________________________________________

Halyna Pankova lived through the months-long occupation of Kramatorsk in 2014. Despite the risk of being discovered by the “DPR” forces, she and her husband helped the Ukrainian military. At the time, Halyna didn’t feel fear; she was simply doing what needed to be done to bring the city’s liberation closer. The fear came later after Ukrainian forces had freed Kramatorsk. It was the fear that everything could happen again. After Russia’s full-scale invasion, as in 2014, Halyna remains in Kramatorsk — just like before, she tries to do everything she can to be useful to her community.

-40°C outside and polar bears outside the window

Halyna Shavkatovna Pankova (née Simashova) was born in 1972 in the town of Plesetsk, Arkhangelsk region. Her father, Shavkat Khakimovich Simashov, was a military pilot who served in the northern garrisons of the USSR. He was of Tatar ethnicity and originally came from the Ryazan region. Halyna’s mother was from the Arkhangelsk region and devoted all her time to caring for the children and running the household. Halyna’s maternal grandparents, Ivan and Antonina Orlov, were communications officers.

Due to her father’s military transfers, young Halyna lived in the Arctic region from ages three to six, spending time in Amderma, Vorkuta, and a nameless “point” on the Kara Sea.

Because of the extreme cold and the threat of wild animal attacks, children rarely played outside. Every apartment in Vorkuta had a radio. From it, they often heard, “Please do not go outside, get indoors — there are polar bears outside.” Little Halyna would run to the window to catch a glimpse of the two-meter-tall white giants.

Her father’s last post in the North was an unnamed garrison on an ice floe several dozen kilometers from the mainland. A helicopter landed there only once every six months for troop rotation. Food, clothes, medicines, newspapers, and other items were dropped to the garrison residents in a container from a helicopter.

The only children in the nameless garrison were little Halyna and a boy named Sasha. They spent their days in the officer’s barracks, playing with toys that were carved out of wood by a skilled private. Every Saturday, they watched movies in a nearby soldiers’ barrack, which had a projector.

Moving to Kramatorsk without connections or bribes 

In 1978, Halyna’s father was transferred to Kramatorsk. He was very fortunate, as service in Ukraine was highly prized among military personnel.

The mild climate, fertile soil, and abundance of fresh fruits and vegetables made it almost paradise for servicepeople from the northern regions. Getting posted there usually required connections or a hefty bribe.

However, Shavkat Simashov’s transfer to Kramatorsk happened by chance. A general’s son, who was supposed to be sent there, committed a crime, leaving the position open. Shavkat was next in line for the rotation, and so he was the one who got transferred.

In Kramatorsk, he became the head of the landing zone at the local military airfield.

“I cannot say I remember my school years fondly”

In 1978, Halyna started first grade at the local school No. 35, where she studied until the 8th grade.

She did not enjoy school. In middle school, her class teacher was a Ukrainian language and literature teacher who was cruel: she humiliated, insulted, and called the children “ruck.” She even resorted to hitting them and damaging their personal belongings.

Instead of holding lessons, the teacher often conducted “class hours” to criticize the students. As a result, Halyna and her classmates knew little about the Ukrainian language and literature.

During her school years, Halyna, like her peers, participated in popular student activities of the time. As a Pioneer, she collected waste paper and scrap metal, corresponded with foreign students, and helped send care packages “for poor children in America.” Outside of school, she spent much time rehearsing and performing in the local theater studio Iskorka. She also helped her mother take care of her younger brother Roman, who was born in 1979.

One day, Halyna returned from a walk to find her parents frightened. They did not explain anything but told the children to bathe and forbade them from going outside for three days. As they later learned, that was the day the Chornobyl nuclear disaster occurred.

“Is it really that hard for you, fool, to join that Komsomol?”

In the 8th grade, Halyna refused to join the Komsomol. That time, she got away with it. The next time she was asked to join was during her first year at the Kostiantynivka Medical College. Her refusal then escalated into a major scandal and bullying. Halyna was called to meetings where she was publicly criticized and pressured to join the youth party. At home, she faced an enraged father: “Is it really that hard for you, fool, to join the Komsomol? You’ll pay two kopeks in dues and forget about it.”

But Halyna still refused. As a result, she was not allowed to live in the medical college dormitory. For all three years of her studies, she had to commute to Kostiantynivka by train every day. Meanwhile, her group’s supervisor was subjected to unbearable conditions and eventually forced to resign, simply because she had tried to defend Halyna.

A young family in the turbulent 1990s

In 1993, Halyna married Andriy Viktorovych Pankov, then a student at the Kramatorsk Industrial Institute, which was later renamed the Donbas State Engineering Academy (DSEA). In 1994, the couple had their first child, Andriy.

Life was hard for the young family — they often did not have enough money. They had to bake their own bread and make dairy products for their baby son. In his fourth year of study, her husband Andriy went to work at a branch of the country’s first commercial bank, PrivatBank.

After her maternity leave, Halyna returned to her work in surgery. Seeing the potential in the emerging banking sector of the 1990s, she enrolled at DSEA to study finance and obtain the necessary qualifications. After completing her master’s degree, she was invited to work at the Donbas Institute of Technology and Management, where she taught finance and banking.

The Pankov family only began to feel some financial stability in the late 1990s and early 2000s.

 In 2003, their second son, Vladyslav, was born. By that time, the family was already living comfortably.

The capture of Kramatorsk: “Some terrorist gangs entered the city” 

When Kramatorsk was captured by “DPR” militants in the spring of 2014, Halyna’s husband, Andriy Pankov, was already holding a leadership position in the city administration.

Halyna had viewed the 2013 Maidan in Kyiv, which preceded the 2014 events in Kramatorsk, with some skepticism. She did not believe that the Maidan would succeed, so the Kramatorsk Maidan also seemed like it would not lead to anything serious: “It was a justified protest, but it felt like nothing would come of it.”

When the militants seized the city’s police department in Kramatorsk, Halyna realized that Russians were involved, as she had noticed people in the city speaking perfect Russian, which set them apart from the locals.

Halyna knew that the seizure of the police department was illegal but was confident that “was sure that the police and Ukrainian troops would intervene quickly, and they would all be arrested and expelled within a day.” However, within just two hours, the militants also seized the city executive committee building.

Life during the occupation

Chaos and disorder descended upon Kramatorsk. Local government bodies stopped functioning, utilities and educational institutions were no longer operational, and public transportation stopped running. Most of the residents left the city.

The so-called “people’s mayor” appointed by the invaders was Pavlo Volodymyrovych Tsveloy, who was responsible for economic matters and tried to persuade the Ukrainian side to cooperate with the “DPR.”

The then-mayor of Kramatorsk, Hennadiy Andriyovych Kostiukov, was forced to resign. His duties passed to the city council secretary, Andriy Borsuk, but he too left the city soon after. According to protocol, the responsibilities then fell to the next person in the executive committee’s hierarchy — Andriy Pankov.

In secret, the Pankov family began assisting the Ukrainian forces, who were maintaining defense at the Kramatorsk airfield.

This was extremely dangerous, as anyone who resisted the militants, expressed pro-Ukrainian views, or criticized the “DPR” was arrested and sent to the city police department, where they were imprisoned in the basement.

The Pankov family took a significant risk in helping the Ukrainian military. “DPR” militants came to their home three times to conduct searches: “Armed, they took positions around the yard. [...] They searched the house and then left.”

The liberation of Kramatorsk. “It was all not in vain” 

Halyna and Andriy Pankov were informed by their contacts about the plans to liberate Kramatorsk. On the morning of July 5, 2014, Andriy was asked to drive around the city to see what was happening. Afterward, the couple was told to stay indoors in a safe place. “At five in the evening, we were given the signal that it was safe to go out.”

Immediately after this, Andriy went to the city police department to unlock the basements where prisoners were being held. Then he went to the central square to meet the Ukrainian soldiers. Halyna breathed a sigh of relief — everything they had done during the occupation, everything that had happened on the Maidan in Kyiv, Kramatorsk, and other cities, had not been in vain.

After the liberation, Kramatorsk was granted the status of a temporary regional center. The regional administration, universities, and other institutions moved there from the occupied city of Donetsk. This marked the beginning of a period of growth for Kramatorsk: infrastructure was renewed, cultural life was revived, and businesses expanded. Halyna dedicated herself to community activities, working with the Art Platform Mriya (Dream), which developed the festival movement in Kramatorsk. She helped launch Christmas markets, organized musical performances and art exhibitions, among other events.

“This is how the war began”

When the first Russian strike on Kramatorsk occurred on February 24, 2022, Halyna immediately realized that Russia had attacked Ukraine. She stayed in Kramatorsk for two months, but then left with her younger son for Dnipro.

Six months later, she returned to Kramatorsk and began working as a crisis psychologist for Doctors Without Borders. Their mobile clinics visited villages in the contested areas to help local residents. “There were different locations, but 70% of them were dangerous.” The mission of this project in Donetsk region has come to an end. Halyna started working as a clinical psychologist for a new project — Project Hope. She now manages the Psychosocial Support and Rehabilitation Center.

Together with her husband, Andriy Pankov, who currently heads the Kramatorsk District Council, Halyna continues to live in Kramatorsk. She is pursuing a PhD in psychology and dreams of developing her own course on psychology.

--------------------------------------------------------------

Několikaměsíční okupaci Kramatorsku v roce 2014 přežila Halyna Pankova ve městě. Navzdory riziku, že je odhalí ozbrojenci „DLR“, pomáhali s manželem ukrajinské armádě. Paní Halyna v té době necítila strach, prostě dělala to, co musela, aby přiblížila osvobození města. Strach přišel později, až poté, co Kramatorsk osvobodila ukrajinská armáda. Byly to obavy z toho, že by se vše mohlo opakovat. Po totální ruské invazi zůstala paní Halyna v Kramatorsku stejně jako v roce 2014, a stejně jako tehdy se všemožně snaží být užitečná pro společnost.

Mráz až -40 °C a lední medvědi za oknem

Halyna Šavkativna Pankova (rozená Simašova) se narodila v roce 1972 v Plesecku v Archangelské oblasti. Její otec Šavkat Chakimovič Simašov byl vojenský pilot, který sloužil u severních posádek SSSR. Národností byl Tatar a pocházel z Rjazaňské oblasti. Matka Halyna byla z archangelské oblasti a veškerý svůj čas věnovala péči o děti a domácnost. Matčini rodiče (Halynini prarodiče), Ivan a Antonina Orlovovi, byli spojaři.

Kvůli otcovým služebním přesunům žila malá Halyna od tří do šesti let v Arktidě: v Amdermě, Vorkutě a v bezejmenném „bodu“ u Karského moře.

Kvůli silným mrazům a hrozbě napadení divokou zvěří si tam děti jen zřídkakdy hrály venku. V každém bytě ve Vorkutě byl rozhlas, a z něj se často ozývalo: „Prosím, nevycházejte ven; zajděte do domů, venku jsou lední medvědi.“ V takové chvíli malá Halyna běžela k oknu, aby spatřila dvoumetrového bílého obra.

Posledním místem otcovy služby na Severu byla bezejmenná posádka na ledové kře několik desítek kilometrů od pevniny. Vrtulník tam přistával jen jednou za půl roku kvůli rotaci vojska. Potraviny, věci, léky, noviny a další věci byly obyvatelům posádky shazovány v kontejnerech z vrtulníku.

Jediné děti v bezejmenné posádce byly malá Halyna a chlapec Saša. Dny trávili v důstojnických kasárnách a hráli si s hračkami, které pro ně vyřezával ze dřeva řemeslník, řadový voják. Každou sobotu se v nedalekých vojenských kasárnách, kde byla promítačka, dívali na film.

Stěhování do Kramatorsku bez protekce a úplatků 

V roce 1978 Halynina otce převeleli do Kramatorsku. Měl velké štěstí, protože služba na Ukrajině byla v armádě vysoce ceněna.

Mírné klima, úrodná půda a rozmanitost čerstvého ovoce a zeleniny byly pro pracovníky ze severních oblastí téměř rájem. Proto se sem dostat bylo možné jen s protekcí nebo za velký úplatek.

K otcovu převelení do Kramatorsku však došlo náhodou. Generálův syn, který tam měl jet, spáchal trestný čin. Místo se tak uvolnilo, a Šavkat Simašov byl další v pořadí na rotaci. Proto byl převelen.

V Kramatorsku nastoupil do funkce vedoucího přistávací zóny na místním vojenském letišti.

„Nemohu říct, že bych měla na svá školní léta hezké vzpomínky.“

V roce 1978 nastoupila Halyna do první třídy místní školy č. 35 a učila se tam až do 8. třídy.

Ve škole se jí nelíbilo. Ve vyšších ročnících se její třídní stala učitelka ukrajinského jazyka a literatury. Byla krutá: ponižovala a urážela děti, nazývala je šedou masou, a dokonce je bila, brala jim osobní věci a ničila je.

Místo výuky učitelka často zařazovala třídnické hodiny, kde se probíralo chování studentů a různé situace, které nastaly. Ve výsledku její žáci ukrajinský jazyk a literaturu téměř neuměli. 

Během studia se dívka spolu se svými vrstevníky často zapojovala do populárních školních aktivit. Jako pionýrka sbírala starý papír a železný šrot, dopisovala si se zahraničními žáky a zajišťovala balíčky „pro chudé děti v Americe“. Mimo školu trávila hodně času zkouškami a vystupováním v místním divadelním studiu „Iskorka“. Pomáhala matce starat se o bratra Romana, který se narodil v roce 1979.

Jednou se Halyna vrátila z procházky a doma našla vyděšené rodiče. Nic nevysvětlovali, jen dětem přikázali, aby se vykoupaly, a zakázali jim na tři dny vycházet z domu. Jak se později dozvěděli, toho dne došlo k havárii v černobylské jaderné elektrárně.

„Copak je pro tebe tak těžké do toho komsomolu vstoupit, ty pitomče?“

V osmé třídě mladá Halyna odmítla vstoupit do Komsomolu. Tehdy to dobře dopadlo. Druhou nabídku na přijetí dostala během prvního ročníku studia na zdravotnické škole v Kostiantynivce. Tehdy se její odmítnutí změnilo v hřmotný skandál a šikanu. Dívka byla předvolána na schůzi, kde ji veřejně odsoudili a nutili ji vstoupit do mládežnické organizace. Doma na ni čekal rozčílený otec: „Copak je pro tebe tak těžké do toho komsomolu vstoupit, ty pitomče? Zaplatíš dvě kopějky příspěvků a zapomeneš na to.“

Dcera však stejně nesouhlasila. Skončilo to tím, že jí nedovolili bydlet na internátě zdravotnické školy. Po celé tři roky studia každý den dojížděla vlakem do Kostiantynivky. Její třídní učitelce vytvořili nesnesitelné podmínky a donutili ji odstoupit jen proto, že se snažila Halynu chránit.

Mladá rodina v bouřlivých devadesátých letech 

V roce 1993 se paní Halyna provdala za Andrije Viktoroviče Pankova, tehdy studenta Kramatorského průmyslového institutu, jenž byl později přejmenován na Donbaskou státní strojírenskou akademii (DSSA). V roce 1994 se manželům narodilo první dítě, syn Andrij.

Mladé rodině bylo těžko, často jim chyběly peníze. Museli si sami péct chleba a vyrábět pro malého syna fermentované mléčné pokrmy. Manžel Andrij začal ve čtvrtém ročníku studia pracovat v pobočce první komerční banky v zemi „PrivatBank“.

Po mateřské dovolené se paní Halyna vrátila do práce na chirurgii. Když pro sebe uviděla perspektivu v bankovním odvětví, které se v 90. letech začalo rychle rozvíjet, přihlásila se ke studiu finančnictví na DSSA, aby získala potřebné vzdělání. Po dokončení magisterského studia však dostala nabídku pracovat v Donbaském institutu technologií a managementu. Vyučovala tam finančnictví a bankovnictví.

Určitou materiální stabilitu získala rodina Pankovových až koncem devadesátých let a po roce 2000.

V roce 2003 se manželům narodil druhý syn, Vladyslav. V té době už se rodině dařilo dobře.

Obsazení Kramatorsku. „Přišly nějaké teroristické bandy.“

Když Kramatorsk na jaře 2014 uchvátili ozbrojenci „DLR“, manžel paní Halyny, Andrij Pankov, již zastával jednu z vedoucích funkcí ve městském výkonném výboru.

Ke kyjevskému Majdanu v roce 2013, který předcházel událostem v Kramatorsku v roce 2014, se paní Halyna stavěla poněkud skepticky. Nevěřila, že Majdan vydrží. Proto i kramatorský Majdan na ni působil dojmem, „že to neskončí ničím vážnějším. Byl to oprávněný protest, ale zdálo se, že z toho nic nebude“.

Když okupanti obsadili městskou policejní stanici v Kramatorsku, paní Halyně už bylo jasné, že v tom jsou zapojeni Rusové. Ve městě viděla lidi, kteří mluvili čistou ruštinou, čímž se odlišovali od místních obyvatel.

Paní Halyna věděla, že policejní stanice byla obsazena nezákonně, ale byla si „jistá, že rychle zasáhne policie a ukrajinská armáda a že všichni budou během jednoho dne zatčeni a vyhoštěni“. Jenže ozbrojenci velmi rychle, během následujících pouhých dvou hodin, obsadili budovu výkonného výboru.

Život během okupace

V Kramatorsku začalo období chaosu a nepořádku. Orgány místní samosprávy přestaly pracovat, nefungovaly komunální služby a vzdělávací instituce, nejezdila veřejná doprava. Většina obyvatel odjela z města.

Takzvaným „lidovým starostou“, jmenovaným okupanty, se stal Pavlo Volodymyrovyč Cveloj. Měl na starosti ekonomické zabezpečení a snažil se přesvědčit ukrajinskou stranu ke spolupráci s „DLR“.

Dosavadního starostu Kramatorsku Hennadije Andrijovyče Kostjukova donutili k rezignaci. Své pravomoce předal tajemníkovi městské rady Andrijovi Borsukovi. Ten ale později také z města odjel. Tím podle předpisů pravomoce přešly na dalšího vedoucího ve struktuře výkonného výboru, Andrije Pankova.

Manželé začali tajně udržovat kontakty s ukrajinskou armádou, která držela obranu kramatorského letiště. 

To bylo velmi nebezpečné, protože každého, kdo odporoval ozbrojencům, vyjadřoval proukrajinské postoje a kritizoval „DLR“, zadrželi a strčili do „sklepa“ policejní stanice.

Manželé Pankovovi tedy velmi riskovali, když pomáhali ukrajinské armádě. Příslušníci „DLR“ třikrát přišli do jejich domu a prohledávali ho: „… ozbrojenci zaujali pozice po obvodu dvora. […] Prohledali je a pak odjeli.“

Osvobození Kramatorsku. „Nebylo to všechno zbytečné.“

Od „svých“ Halyna a Andrij Pankovovi věděli o plánech na osvobození Kramatorsku. Dne 5. července 2014 ráno pana Andrije požádali, aby projel město a podíval se, co se děje. Potom manželům řekli, aby neopouštěli dům a zůstali na bezpečném místě. „V pět hodin večer nám dali signál, že můžeme jít ven.“

Ihned poté jel pan Andrij na policejní stanici odemknout sklepy s vězni. Pak už se vydali na centrální náměstí přivítat ukrajinskou armádu. A paní Halyna si úlevou oddechla, protože nic z toho, co s manželem během okupace dělali, nic z toho, co se dělo na Majdanu v Kyjevě, Kramatorsku a dalších městech, nic z toho nebylo zbytečné.

Po osvobození získal Kramatorsk status dočasného oblastního centra. Z okupovaného Doněcku sem přemístili oblastní správu, univerzity a další. Začalo období rozkvětu města: obnovovala se infrastruktura, ožíval kulturní život a rozvíjelo se podnikání. Paní Halyna se začala věnovat veřejné činnosti v organizaci Art Platforma „Mrija“, která v Kramatorsku pořádala festivaly. Podílela se na zahájení vánočních jarmarků ve městě, organizovala hudební vystoupení, umělecké výstavy a podobně.

„Tak začala válka.“

S prvním ruským útokem na Kramatorsk 24. února 2022 si paní Halyna okamžitě uvědomila, že Rusko zaútočilo na Ukrajinu. Dva měsíce zůstala v Kramatorsku, potom s mladším synem odjela do Dnipru.

Po šesti měsících se však do Kramatorsku vrátila a začala pracovat jako krizová psycholožka pro projekt Lékařů bez hranic. S mobilními klinikami vyjížděli do šedé zóny, aby pomáhali místním obyvatelům. „Byla tam různá místa, ale sedmdesát procent z nich bylo nebezpečných.“ Mise tohoto projektu v Doněcké oblasti skončila. Paní Halyna začala pracovat jako klinická psycholožka v novém projektu „Project Hope“. V současné době vede Centrum pro psychosociální podporu a rehabilitaci.

Paní Halyna dál žije s manželem v Kramatorsku. Studuje v postgraduálním studiu, plánuje se stát doktorkou filozofie v oboru psychologie a sní o vypracování vlastního kurzu psychologie. Její manžel Andrij Pankov v současné době stojí v čele kramatorské okresní rady.