The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олександра Папіна Oleksandra Papina (* 1981)

• народилася 20 грудня 1981 року в Ясинуватій Донецької області

• діда репресувала радянська влада, батько критично ставився до Радянського Союзу

• 1999 року вступила в Донецький державний університет, де здобувала історичний фах

• 2004 року почала викладати в школі

• до 2013 року займалася підприємницькою діяльністю й виховувала дітей

• 2014 року переїхала в Краматорськ

• у 2015–2016 роках працювала в управлінні культури та туризму Донецької ОДА

• з 2016 року організовує фестиваль «Кальміус»

• з 2018 року працювала в регіональній філії «Суспільного»

• 2021 року допомагала Вікторії Амеліній організувати Нью-Йоркський літературний фестиваль

• з 2022 року мешкає у Львові

• наразі редагує газету для переселенців «EastNow»

You can find the English-language version below

Český překlad celého příběhu se nachází pod ukrajinským originálem a anglickým překladem

Олександра Папіна (Денисюк) — журналістка, культурна менеджерка й історикиня з Донеччини. Ще з дитинства вона відчувала на собі ефект стереотипів про регіон, а подекуди й сама стикалася з джерелами цих уявлень. З одного боку, в її житті справді траплялися докази їхньої правдивості: погане викладання української мови у школі, хабарі навіть під час спроби влаштуватися на роботу в технікум, колаборанти серед родичів та знайомих. Але зараз життя Олександри Папіної спрямоване на подолання наслідків цих процесів: вона викладала історію України в донецькій школі, організовувала культурні фестивалі у Краматорську, працювала журналісткою суспільного мовлення. Досягнути цілі було непросто, але вона спробувала. Ось як це було.

Покірність і протест на пізньорадянській Донеччині 

Іноді можна почути, що радянська влада спеціально заселяла Донеччину вихідцями з провінційної Росії. Туди й справді прибувало багато вихідців із РРФСР, проте не менше людей приїздило й з інших областей Радянської України. Серед них у 1970-тих роках був і батько Олександри Папіної. Він приїхав у Авдіївку з Вінничини, де жив у селі, тому не з чуток знав, як виснажливо працювати в колгоспі. Ще однією причиною негативного ставлення до радянського ладу були репресії проти його батька. Під час Другої світової війни німці вивезли діда пані Олександри в Західну Європу як остарбайтера. За цей «злочин» він валив ліс у тайзі й клав дороги на Південному Кавказі після повернення додому. 

Свою дружину батько Олександри Папіної зустрів на Донеччині, де й залишився жити. 1981 року в пари народилася дочка. Як і всі дівчата Ясинуватої, де мешкала родина Денисюків, мала Олександра стала жовтенятком. Одного дня мати купила їй пластикову зірочку з  портретом малого Леніна. Такі значки були тоді рідкістю, тож дівчинка вирішила похвалитися батькові. «Він з такою злостю зірвав її [зірочку], викинув у смітник», — пригадує Олександра Папіна і додає, що батько наказав більше ніколи не приносити таку символіку додому. Він не був членом Компартії, й це негативно впливало на кар’єру: «його багато разів агітував начальник: давай ти вступиш у партію, і ми тебе зробимо начальником зміни». Безуспішно. 

Вінницька частина їхньої родини вільно спілкувалася українською. В Ясинуватій Денисюки говорили російською, але українську знали. Тому пані Олександра здивувалась, коли її вчителька української мови запитала в дітей на першому уроці, чи знають вони слова українською мовою. 

Критичне ставлення частини сім’ї до радянської влади не заважало відвідувати першотравневі демонстрації й дивитися парад 9 травня. Натомість дитячих спогадів про Великдень чи Різдво в Олександри Папіної немає. 

Шукаючи себе

Але час ішов, і, попри усі очікування, радянський контроль над периферією слабшав. Під час перебудови батько почав розповідати дочці про ті сторінки історії України ХХ сторіччя, про які було заведено мовчати: про радянські репресії та Голодомор. Це запалило в Олександрі Папіній інтерес до історії. Коли 1992 року вона пішла в п’ятий клас, міністерство освіти вперше затвердило експериментальний оновлений підручник з історії України. «Я перед тим, як лягати спати, включала собі цю лампу перед ліжком, і я сиділа наперед читала», — каже вона. Проте більшу роль у формуванні її уявлень про нещодавнє минуле відіграла не ця книжечка, а домашня бібліотека, де були й художні твори Пантелеймона Куліша чи Ольги Кобилянської, і наукові публікації істориків Дмитра Яворницького та Ореста Субтельного. У цій бібліотеці була й зовсім не звична книжка — видана в Канаді брошура про Голодомор. «Я не знаю, звідки вона у нас взялася», — дещо здивовано пригадує Олександра Папіна. 

Крім того, пані Олександра тоді часто їздила до родичів на Вінниччину. Аби дістатися туди, доводилося пересідати в Києві. За цієї нагоди тато завжди показував їй місто. Одного разу з ними сталася незвична пригода. Батько й дочка були в середмісті й купили ще досить рідкісну тоді пляшку Pepsi, відстоявши величезну чергу. До них підійшов похилий чоловік, «як тоді мені здавалося, уособлення українця: охайно вдягнений, в костюмі, під костюмом сорочка вишита, оці такі вуса, як у Кобзаря». Він назвався батьком Лесі Українки й вибив із рук Олександри Папіної пляшку напою. 

Іноді закрути шляху до української ідентичності бували ще травматичнішими. У один із приїздів на Вінниччину пані Олександра помандрувала ще далі — під Чортків, що на Тернопільщині, до свого дядька, — й пішла на танці під магнітофон у сільський клуб. Місцевий хлопець запросив її на повільний танець, під час якого запитав, звідки партнерка, і, почувши відповідь, сказав: «А, то ти москалиха!». Досі  Олександрі Папіній не доводилося стикатися з такими образами, тому це її шокувало. Вона намагалася довести, що українка, бо батько з Вінниччини. «Так, у Вінниці напівмоскалі, а у вас там взагалі всі москалі, всі справжні українці — лише тут, за Збручем», — пролунала відповідь.

Проте ці незвичні зустрічі в Києві й Чорткові не зупинили Олександру Папіну. Вона так сильно хотіла вивчати історію, що в другій половині 1990-х вступила в ліцей при Донецькому державному університеті, аби згодом мати вищі шанси пройти в університет за державним замовленням. Навчання в ліцеї велося українською, ба більше, навіть на перервах до викладачів можна було звертатися лише українською. «Були такі випадки, коли ти підходиш до викладача, і якщо ти раптом звертаєшся до нього російською мовою, то тебе могли просто проігнорити», — каже пані Олександра й сміється. Мати пишалася тим, що дочка навчатиметься в закладі з українською мовою викладання, і розповідала про це всім своїм подругам. 

Протистояння набирає обертів

Словом, коли 1999 року Олександра Папіна вступила в університет, то вже не мала жодних сумнівів щодо своєї ідентичності. Проте університетська атмосфера відрізнялася від ліцейської. Деякі викладачі мали чітку проукраїнську позицію й були популярними серед студентів. Наприклад, Олена Стяжкіна. «Вона така сучасна викладачка була, і вона приходила у джинсах із “Мотора”», — каже Олександра Папіна й пояснює, що так називався модний міський магазин джинсів. Популярним був і дослідник козаччини Вадим Задунайський, який керував громадською організацією «Кальміуська паланка Українського козацтва Донецької області» й ходив у штанях із лампасами. «Дівчата, третій курс, він молодий викладач, нам було цікаво до нього позагравати і в цьому плані його подратувати», — з усмішкою пригадує Олександра Папіна. Але були в університеті й викладачі, які не приховували своєї проросійськості. Серед них — Сергій Баришніков, який викладав історію Європи, радів терористичному акту 11 вересня 2001 року, а 2014-го, співпрацюючи з терористичною організацією «ДНР», очолив окупований університет.

Потрапити в лабети російського впливу можна було й поза університетом. Одного разу, працюючи над дипломною роботою, Олександра Папіна завітала до Центру слов’янської культури, який займав величезну свіжовідремонтовану будівлю в центрі Донецька. Вона сподівалась отримати там технічну допомогу, оскільки власного комп’ютера не мала. Виявилося, що ця установа функціонувала коштом проросійського олігарха Віктора Нусенкіса, щоб навертати молодь до Москви. Візит у центр для пані Олександри був одноразовим, хоч вона й не знає чому — «от якось більше не зрослось, і слава богу». 

Коли ж Олександра Папіна випустилася з університету й пішла викладати в школу, майбутня конфронтація вже почала набувати чітких обрисів — ішов 2004 рік, тривав перший тур президентських виборів. За шкільним вікном вирувала передвиборча агітація, тож один з учнів спитав у молодої вчительки, за кого вона голосуватиме. Олександра Папіна пояснила, чому віддасть свій голос за Віктора Ющенка. 

Кінець початку чи початок кінця?

Вкотре пояснювати щось у школі довелося через 9 років, після силового розгону Євромайдану 1 грудня 2013 року. Олександра Папіна пов’язала своєму синові жовто-блакитну стрічку, його класна керівниця намагалася виступати проти, але хлопець зміг захистити свою позицію. Протягом наступних місяців Олександра Папіна робила те саме — пояснювала людям зі свого оточення, чому варто підтримувати учасників протестів. Але було вже запізно. У цьому інформаційному протистоянні вона програла популярному навіть у її родині російському телебаченню. 

Так вона втратила брата — після початку бойових дій на сході він приєднався до незаконного збройного формування й загинув недалеко від домівки. Потім — матір. Людина, яка ще не так давно вихвалялася українською школою своєю дочки, свято повірила в найвищу якість медицини на тимчасово окупованій території й відмовлялася лікувати онкологічне захворювання деінде. 

Проте після початку російсько-української війни Олександра Папіна не лише втрачала, а й знаходила. Виїхавши в Краматорськ, вона влаштувалась на роботу в управління культури Донецької ОДА й організувала великий культурний фестиваль «Кальміус», а потім разом зі вже загиблою від російської ракети письменницею Вікторією Амеліною зробила літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк на Донеччині. Це зробило її відомою в регіоні, тому Олександрі Папіній запропонували приєднатися до регіональної філії суспільного мовника й працювати редакторкою стрічки новин.

Саме на роботі пані Олександра й зустріла повномасштабне вторгнення. Після його початку вона відразу виїхала з Донеччини, проте продовжує працювати у медійному просторі регіону. Що це, кінець початку протистояння за нього чи все ж початок кінця? Так чи інакше, це протистояння вже навчило Олександру Папіну одного: те, що здавалося вічним, може зникнути за один день. Тому вона радить не гаяти часу, а «спілкуватися зі своїми рідними, з батьками, з бабусями й дідусями, ставити їм якомога більше запитань, бо, крім них, на ці запитання ніхто не відповість». 

________________________________________

Oleksandra Papina (Denysiuk) is a journalist, cultural manager, and historian from Donetsk region. Since childhood, she has experienced the effect of stereotypes about the region, and sometimes she has encountered the sources of these notions herself. On the one hand, she did experience evidence of their truthfulness in her life: poor teaching of the Ukrainian language at school, bribes even when trying to get a job at a vocational school, collaborationists among relatives and friends. But now, Oleksandra Papina’s life is focused on overcoming the consequences of these processes: she taught Ukrainian history at a Donetsk school, organized cultural festivals in Kramatorsk, and worked as a public broadcasting journalist. Achieving her goal was not easy, but she gave it a shot. This is how it happened.

Obedience and protest in the late Soviet Donetsk region 

Sometimes one hears that the Soviet government deliberately settled the Donetsk region with people from provincial Russia. Indeed, many people from the RSFSR arrived there, but no fewer people came from other regions of Soviet Ukraine. Among them in the 1970s was Oleksandra Papina’s father. He came to Avdiivka from Vinnytsia region, where he lived in a village, so he knew firsthand how exhausting it was to work on a collective farm. Another reason for his negative attitude toward the Soviet system was the repression of his father. During the Second World War, the Germans deported Oleksandra’s grandfather to Western Europe as a forced laborer. For this “crime,” he cut down timber in the taiga and laid roads in the South Caucasus after returning home. 

Oleksandra’s father met his wife in Donetsk region, where he decided to settle down. In 1981, the couple had a daughter, who soon became a Little Octobrist. One day, her mother bought her a plastic star with a portrait of a young Lenin. Such badges were rare back then, so the girl decided to show off to her father. “He tore it [the star] off with such anger and threw it in the trash,” Oleksandra Papina recalls, adding that her father ordered her never to bring such symbols home again. He was not a member of the Communist Party, and this negatively affected his career, “He was repeatedly urged by his boss, ‘Why don’t you join the party and we’ll make you a shift supervisor?’” To no avail 

The Vinnytsia part of Oleksandra’s family was fluent in Ukrainian. In Yasynuvata, they spoke Russian, but they knew Ukrainian. So it struck young Oleksandra as a little strange when her Ukrainian teacher asked her during the first lesson whether everyone knew Ukrainian words. 

Part of her family’s critical attitude toward the Soviet regime did not prevent them from attending May Day demonstrations and watching the May 9 parade. However, Oleksandra Papina has no childhood memories of Easter or Christmas. 

Searching for herself

But time went on, and despite all expectations, Soviet control over the periphery weakened. During Perestroika, the father began to tell his daughter about those pages of Ukraine’s twentieth-century history that were generally kept silent: Soviet repressions and the Holodomor. This sparked Oleksandra Papina’s interest in history. When she entered the fifth grade in 1992, the Ministry of Education approved an experimental updated textbook on the history of Ukraine for the first time. “Before I went to bed, I would turn on this lamp in front of my bed, and I would sit in front of it and read,” she says. However, it was not this book that played a bigger role in shaping her ideas about the recent past, but her home library, which included artistic works by Panteleimon Kulish or Olha Kobylianska and academic publications by historians Dmytro Yavornytskyi and Orest Subtelnyi. There was also an unusual book in this library — a brochure about the Holodomor published in Canada. “I don’t know where we got it from,” Oleksandra Papina recalls, somewhat surprised. 

In addition, Oleksandra often traveled to visit her relatives in Vinnytsia region. To get there, she had to change trains in Kyiv. On this occasion, her father always showed her around the city. One day, they had an unusual adventure. The father and daughter were in the city center and bought a bottle of Pepsi, which was still quite rare at the time, after standing in a huge line. An elderly man approached them, “as it seemed to me at the time, the personification of a Ukrainian: neatly dressed, wearing a suit, an embroidered shirt under his suit, and a mustache like Kobzar’s [Taras Shevchenko].” He introduced himself as Lesya Ukrainka’s father and knocked the drink bottle out of Oleksandra Papina’s hand. 

Sometimes the twists and turns on the path to Ukrainian identity were even more traumatic. On one of her visits to Vinnytsia region, Oleksandra traveled even further to Chortkiv, Ternopil region, to visit her uncle, and went to a dance to a tape recorder in a village club. A local guy invited her to a slow dance, during which he asked her where she was from, and when she answered, he said, “Oh, so you’re a Muscovite!”. Before, Oleksandra Papina had never encountered such insults, so it shocked her. She tried to prove that she was Ukrainian because her father was from Vinnytsia region. “Yes, there are half-Moscovites in Vinnytsia, but you have all Moscovites there, all true Ukrainians are only here, across the Zbruch [River],” was the response.

However, these unusual encounters in Kyiv and Chortkiv did not deter Oleksandra Papina. She wanted to study history so badly that in the second half of the 1990s, she enrolled in a lyceum at Donetsk State University in order to have a better chance of getting into the university on a state-funded basis. The language of instruction at the lyceum was Ukrainian, and even during breaks, teachers could be addressed only in Ukrainian. “There were times when you would approach a teacher, and if you suddenly addressed him or her in Russian, they would just ignore you,” Oleksandra says and laughs. The mother was proud of the fact that her daughter would be studying at a Ukrainian-language school and told all her friends about it. 

Confrontation gains momentum

In short, when Oleksandra Papina entered the university in 1999, she had no doubt about her identity. However, the university atmosphere was different from that of the lyceum. Some teachers had a clear pro-Ukrainian position and were popular among students. For example, Olena Stiazhkina. “She was such a modern teacher, and she used to come in jeans from Motor,” says Oleksandra Papina, explaining that this was the name of a fashionable city jeans store. Vadym Zadunayskyi, a Cossack researcher who ran the Kalmius Palanka of the Ukrainian Cossacks of Donetsk Region NGO and wore pants with stripes, was also popular. “Girls, third-year students, he was a young teacher, and we were interested in flirting with him and teasing him in this regard,” Oleksandra Papina recalls with a smile. But there were also professors at the university who did not hide their pro-Russian views. Among them was Serhiy Baryshnikov, who taught European history, rejoiced in the terrorist attack of September 11, 2001, and in 2014, collaborating with the DPR terrorist organization, headed the occupied university.

It was also possible to fall into the clutches of Russian influence outside the university. One day, while working on her thesis, Oleksandra Papina visited the Center for Slavic Culture, which occupied a huge, newly renovated building in the center of Donetsk. She hoped to get technical assistance there, as she did not own a computer. It turned out that this institution was funded by pro-Russian oligarch Viktor Nusenkis to convert young people to [support] Moscow. For Oleksandra, visiting the center was a one-time affair, although she does not know why, “somehow it didn’t work out, and thank God.” 

When Oleksandra Papina graduated from the university and started teaching at a school, the future confrontation had already begun to take on clear outlines: it was 2004, and the first round of the presidential election was underway. The election campaign was raging outside the school window, so one of the students asked the young teacher who she would vote for. Oleksandra Papina explained why she was going to vote for Viktor Yushchenko. 

The end of the beginning or the beginning of the end?

The next time she had to explain something at school was 9 years later, after the violent dispersal of Euromaidan on December 1, 2013. Oleksandra Papina gave a yellow and blue ribbon to her son, and his class teacher tried to oppose it, but the boy was able to defend his position. Over the next months, Oleksandra Papina would do the same thing, explaining to people around her why they should support the protesters. But it was too late. In this information confrontation, she lost to Russian television, which was popular even in her family. 

Thus, she lost her brother, who joined an illegal armed group after the outbreak of hostilities in the east and was killed near his home. Then she lost her mother. A person who not so long ago boasted about her daughter’s Ukrainian school, she firmly believed in the highest quality of medicine in the temporarily occupied territory and refused to treat her cancer elsewhere. 

However, after the outbreak of the Russian-Ukrainian war, Oleksandra Papina not only lost but also gained. After moving to Kramatorsk, she got a job at the Department of Culture of the Donetsk Regional State Administration and organized a large cultural festival called Kalmius, and then, together with the now-deceased writer Viktoriya Amelina, who was killed by a Russian missile, she organized a literary festival in the village of New York in Donetsk region. This made her famous in the region, so Oleksandra Papina was offered to join the regional branch of the public broadcaster and work as a news editor.

Oleksandra met the beginning of the full-scale invasion at work. After it began, she immediately left Donetsk region, but continues to work in the region’s media space. Is this the end of the beginning of the fight for it or the beginning of the end? One way or another, this confrontation has already taught Oleksandra Papina one thing: what seemed eternal can disappear in one day. Therefore, she advises not to waste time, but to “talk with your family, with your parents, with your grandparents, ask them as many questions as possible, because no one else can answer these questions but them.”

________________________________________

Oleksandra Papina (Denysiuk) je novinářka, kulturní manažerka a historička z Doněcké oblasti. Již od dětství pociťovala vliv stereotypů, které se o tomto regionu tradují, a někdy se sama setkávala s jejich zdroji. Na jedné straně se v životě skutečně zažívala důkazy jejich pravdivosti: špatná úroveň výuky ukrajinského jazyka ve škole, úplatky dokonce i při snaze dostat práci na technické škole, kolaboranti mezi příbuznými a přáteli. Nyní je však život Oleksandry Papiny zaměřen na překonávání následků těchto procesů: vyučovala ukrajinskou historii na doněcké škole, organizovala kulturní festivaly v Kramatorsku a pracovala jako novinářka ve veřejnoprávním vysílání. Nebylo snadné dosáhnout svého cíle, ale zkusila to. A toto je její příběh.

Pokora a protest v Doněcké oblasti pozdně sovětského období

Někdy můžeme slyšet, že sovětské úřady záměrně osídlily Doněckou oblast lidmi z provinciálního Ruska. Je pravda, že tam přišlo mnoho přistěhovalců z Ruské SFSR, neméně lidí ale přišlo i z jiných oblastí sovětské Ukrajiny. Mezi nimi byl v sedmdesátých letech i otec Oleksandry Papiny. Do Avdijivky přijel z Vinnycké oblasti, kde žil na vesnici, takže z první ruky věděl, jak vyčerpávající je práce v kolchoze. Dalším důvodem jeho negativního postoje k sovětskému systému byly represe vůči jeho otci, dědečkovi paní Oleksandry. Během druhé světové války jej Němci deportovali do západní Evropy jako Ostarbeitera. Za tento „zločin“ po návratu domů kácel dřevo v tajze a stavěl silnice na jižním Kavkaze.

Se svou ženou se otec Oleksandry Papiny seznámil v Doněcké oblasti, kde se usadil. V roce 1981 se manželům narodila dcera. Stejně jako všechna děvčata v Jasynuvatě, kde Denysjukovi žili, i malá Oleksandra chodila do oktjabrjat [předchůdce pionýra jako u nás „jiskry“]. Jednoho dne jí matka koupila plastovou hvězdičku s portrétem malého Lenina. Takové odznaky byly v té době vzácné, proto se dívka rozhodla pochlubit tátovi. „On mi ji s takovým vztekem strhl [hvězdičku], vyhodil ji do koše,“ vzpomíná Oleksandra Papina a dodává, že otec nařídil, aby se taková symbolika už nikdy doma neobjevovala. Nebyl členem komunistické strany, a to mělo negativní dopad na jeho kariéru: „Jeho šéf ho mnohokrát agitoval: Pojď do strany a my z tebe uděláme vedoucího směny.“ Bezúspěšně.

Vinnycká část jejich rodiny mluvila plynně ukrajinsky. V Jasynuvatě mluvili Denysiukovi rusky, ukrajinsky ale uměli. Proto Oleksandru překvapilo, když se učitelka ukrajinštiny na první hodině zeptala dětí, jestli znají nějaká slova v ukrajinštině.

Kritický postoj části rodiny k sovětské vládě jim nebránil navštěvovat prvomájové demonstrace a sledovat přehlídky 9. května. Naproti tomu na Velikonoce ani Vánoce paní Oleksandra žádné vzpomínky z dětství nemá.

Hledání vlastní identity

Ale čas plynul a navzdory všem očekáváním sovětská kontrola nad periferií slábla. Během perestrojky začal otec své dceři vyprávět o stránkách ukrajinské historie dvacátého století, o nichž se mlčelo: o sovětských represích a hladomoru. To podnítilo zájem malé Oleksandry o historii. Když v roce 1992 postoupila do páté třídy, ministerstvo školství poprvé schválilo experimentální aktualizovanou učebnici dějin Ukrajiny. „Předtím, než jsem šla spát, jsem si rozsvěcela tuhle lampu u postele, seděla jsem a četla si [látku] dopředu,“ říká. Nicméně větší roli při utváření jejích představ o nedávné minulosti nesehrála tato kniha, ale jejich domácí knihovna, kde byla i umělecká díla Pantelejmona Kuliše nebo Olhy Kobyljanské a vědecké publikace historiků Dmytra Javornyckého a Oresta Subtelného. V této knihovně byla i zcela neobvyklá kniha – brožura o hladomoru vydaná v Kanadě. „Nevím, kde se u nás vzala,“ vzpomíná poněkud překvapeně Oleksandra Papina.

Kromě toho paní Oleksandra často jezdila ke svým příbuzným do Vinnycké oblasti. Aby se tam dostala, musela přesedat v Kyjevě. Při této příležitosti jí táta vždy ukazoval město. Jednou zažili zvláštní příhodu. Otec s dcerou byli v centru města a po vystání obrovské fronty si koupili láhev tehdy ještě poměrně vzácné Pepsi Coly. Přistoupil k nim starší muž: „Tehdy se mi zdálo, že je přímo ztělesněním Ukrajince: čistě oblečený, v obleku, pod oblekem vyšívaná košile, knír jako Kobzar.“ Představil se jako otec Lesji Ukrajinky a vyrazil Oleksandře láhev s pitím z rukou.

Někdy byly zvraty na cestě k ukrajinské identitě ještě traumatičtější. Při jedné z návštěv Vinnycké oblasti se paní Oleksandra vypravila ještě dál – ke svému strýci do Čortkivu v Ternopilské oblasti. Tam šla do vesnického klubu na taneční zábavu při magnetofonu. Místní chlapec ji vyzval k ploužáku, během něhož se jí zeptal, odkud je. Když slyšel odpověď, řekl: „Aha, takže ty jsi Moskalka!“ Překvapená Oleksandra dosud nikdy nemusela čelit takovým urážkám, proto ji to šokovalo. Snažila se dokázat, že je Ukrajinka, protože její otec je z Vinnycké oblasti. „Ano, ve Vinnycji jsou poloviční Moskalové, a u vás tam jsou vůbec samí Moskalové, všichni opravdoví Ukrajinci jsou jen tady, za Zbručem,“ zazněla odpověď.

Nicméně tato neobvyklá setkání v Kyjevě a Čortkivu mladou Oleksandru nezastavila. Tak moc chtěla studovat historii, že ve druhé polovině 90. let nastoupila na lyceum při Doněcké státní univerzitě, aby poté měla větší šanci se dostat na státní univerzitu. Výuka v lyceu probíhala v ukrajinštině, a nejen to, dokonce i o přestávkách bylo povoleno učitele oslovovat pouze ukrajinsky. „Byly takové případy, kdy přijdeš k učiteli, a když náhodou promluvíš rusky, tak tě mohl prostě ignorovat,“ říká paní Oleksandra a směje se. Matka byla hrdá, že dcera bude studovat na škole s ukrajinským vyučovacím jazykem, a vyprávěla o tom všem svým kamarádkám.

Konfrontace nabírá na obrátkách

Stručně řečeno, když Oleksandra Papina nastoupila v roce 1999 na univerzitu, neměla už žádné pochybnosti o své identitě. Univerzitní atmosféra se však od té na lyceu lišila. Někteří vyučující zastávali jasně proukrajinské postoje a byli u studentů oblíbení. Například Olena Stjažkina. „Byla to taková moderní učitelka a nosila džíny z ‚Motoru‘,“ říká paní Oleksandra a vysvětluje, že tak se jmenoval městský obchod s módními džínami. Oblíbený byl také Vadym Zadunajskyj, který se věnoval výzkumu kozáctva. Vedl nevládní organizaci „Kalmiuská palanka [společné obydlí kozáků] ukrajinských kozáků Doněcké oblasti“ a chodil v kalhotách s lampasy. „Byly jsme holky, třetí ročník, on mladý učitel, bavilo nás s ním flirtovat a provokovat ho tím,“ vzpomíná s úsměvem paní Oleksandra. Na univerzitě však byli i profesoři, kteří se netajili svým proruským smýšlením. Patřil mezi ně Serhij Baryšnikov, který vyučoval evropské dějiny. Ten se radoval z teroristického útoku 11. září 2001 a v roce 2014 stál v čele okupované univerzity, protože spolupracoval s teroristickou organizací „DLR“.

Do spárů ruského vlivu bylo možné se dostat i mimo univerzitu. Při hledání materiálů pro diplomovou práci navštívila Oleksandra Papina jednoho dne „Centrum slovanské kultury“, které sídlilo v obrovské, nově zrekonstruované budově v centru Doněcku. Doufala, že tam získá technickou pomoc, protože neměla vlastní počítač. Ukázalo se, že tuto instituci financuje proruský oligarcha Viktor Nusenkis, a byla tam cítit snaha obrátit mladé lidi na stranu Moskvy. Návštěva centra byla pro paní Oleksandru jednorázovou záležitostí, i když neví proč – „Nějak se to víckrát nesešlo, a chvála Bohu.“

Když Oleksandra Papina dokončila univerzitu a šla učit do školy, budoucí konfrontace již začínala nabývat jasných obrysů. Byl rok 2004 a probíhalo první kolo prezidentských voleb. Za školními okny zuřila volební kampaň, a tak se jeden ze studentů zeptal mladé učitelky, koho bude volit. Oleksandra Papina vysvětlila, proč dá hlas Viktoru Juščenkovi.

Konec začátku, nebo začátek konce?

Podruhé musela ve škole něco vysvětlovat o devět let později, po násilném rozehnání Euromajdanu 1. prosince 2013. Paní Oleksandra uvázala svému synovi žlutomodrou stužku; jeho třídní učitelka se snažila protestovat, ale chlapec dokázal svůj postoj obhájit. V následujících měsících dělala Oleksandra Papina stále totéž – vysvětlovala lidem ve svém okolí, proč je třeba podporovat účastníky protestů. Bylo však už příliš pozdě. V této informační konfrontaci s ruskou televizí prohrála dokonce i ve vlastní rodině.

Takto ztratila bratra. Po vypuknutí bojů na východě se přidal k ilegální ozbrojené skupině a byl zabit nedaleko domova. Potom matka. Člověk, který se ještě nedávno chlubil ukrajinskou školou své dcery, pevně uvěřil v nejvyšší kvalitu medicíny na dočasně okupovaném území a odmítl se nechat léčit s rakovinou jinde.

Avšak po vypuknutí rusko-ukrajinské války Oleksandra Papina nejen ztrácela, ale i nacházela. Když odjela do Kramatorsku, dostala práci v oddělení kultury Doněcké oblastní státní správy a organizovala velký kulturní festival „Kalmius“. Poté spolu se spisovatelkou Viktorií Amelinou, která později zahynula po úderu ruské rakety, uspořádala literární festival v obci New York v Doněcké oblasti. Díky tomu se paní Oleksandra stala v regionu známou, a proto dostala nabídku pracovat v regionální pobočce veřejnoprávního vysílání jako redaktorka zpravodajství.

Právě při práci také paní Oleksandru zastihl začátek totální invaze. Po jejím začátku okamžitě opustila Doněckou oblast, v mediálním prostoru regionu ale pracuje i nadále. Co je to: konec začátku odporu, nebo začátek konce? Ať tak či tak, tento odpor už Oleksandru Papinu naučil jedno: to, co se zdálo být věčné, může během jediného dne zmizet. Proto radí neztrácet čas a „komunikovat s rodinou, s rodiči, s prarodiči, klást jim co nejvíc otázek, protože kromě nich vám na ně nikdo jiný neodpoví“.