The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Андрій Павлишин Andrij Pavlyshyn (* 1964)

• народився 30 липня 1964 року в місті Львові

• закінчив середню школу № 27 (м. Львів)

• 1986 року закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «Нова і новітня історія», після чого вчителював у львівських школах

• з 1988 року вів активну громадсько-політичну діяльність: член правління у товариствах «Просвіта» та «Меморіал», депутат Львівської міської ради, один із творців та перший обраний голова Соціал-демократичної партії України

• у 1995–2006 роках співпрацював із «Міжнародною амністією» (Amnesty International

• від 1990 року програмний редактор та головний редактор видавничого відділу «Просвіти», у 1995–1999 роках директор філії видавництва «Основи»

• з 1999 до 2002 року редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» (Львів)

• працював у «Львівській газеті» на різних посадах, в тому числі головним редактором

• у 2003–2009 роках ведучий програми «Політична шахівниця»

• з 2010 року член виконавчої ради Українського ПЕНу та викладач УКУ

• від 2014-го координатор щорічної програми заходів фонду «Українсько-єврейські зустрічі» на Форумі видавців у Львові

• з 2022-го оглядач телеканалу «Еспресо»

Андрій Степанович Павлишин народився у Львові 30 липня 1964 року.

Він вважає себе людиною багатьох ідентичностей: «…за освітою — історик; за уподобаннями і замилуваннями — перекладач з іноземних мов… викладаю у Католицькому університеті, пишу коментарі як публіцист для багатьох видань… впродовж усього життя займаюсь різноманітними суспільними проєктами, громадською діяльністю».

«Я був дитям емігрантів»

Свою родину Андрій Павлишин називає простою. Мати народилась у місті Судова Вишня Яворівського району Львівської області. Батько — на Лемківщині, але його родина змушена була переїхати на Львівщину в рамках україно-польської депортації 1944–1946 років. Батьки познайомились під час навчання, одружились і переїхали до Львова. 

Пан Андрій каже, що є «дитям емігрантів, які були погано інтегровані у місцеву спільноту». Але сам він зміг віднайти та відкрити весь світ: «центр історичний, бібліотеки, куди я записаний був із самого дитинства, вулиці, прекрасні будинки, музеї…».

«Я хотів бути істориком і розповідати людям історії»

Зі шкільних часів Андрій Павлишин захопився історією та історіями: «З десяти років я усвідомлював, що найбільше, що люблю в цьому житті — це читати книжки і що я хочу стати істориком: розповідати людям історії. Так я це розумів…».

Про львівську середню школу № 27, яку пан Андрій закінчив 1981 року із золотою медаллю, він має теплі спогади. Але особливою подією цього періоду стала археологічна експедиція 1980 року під керівництвом Лариси Іванівни Крушельницької, відомої археологині та бібліотекознавиці. Для пана Андрія це було «перше альтернативне суспільне середовище, в якому вона виховувала людей, які би працювали для України, для втілення концепцій, які вона проповідувала услід за батьком та дідусем». Пізніше, по закінченні університету, він допомагав Ларисі Іванівні в укладанні книги спогадів про рід Крушельницьких «Рубали ліс».

Історичний факультет. «Клінічних випадків мерзотників з нашого випуску я не знаю»

1981 року Андрій Павлишин вступив на історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, де всі професори факультету, включно з тими, хто приїхав з Москви, викладали українською. 

Період університетського навчання припав на часи «перегонів на лафетах», що передували приходу до влади Михаїла Горбачова, коли альтернативна російськомовна культура стала значно доступнішою. Пан Андрій згадує, як їздив з іншими студентами збирати хміль і на полях використовував шпалери як антену, щоб слухати «Голос Америки» або «Радіо Свободу». Але «якби хтось притарабанив на пари Грушевського або почав співати повстанських пісень, йому було би непереливки». 

Серед однокурсників називає Тараса Стецьківа (громадського діяча, народного депутата України, одного з польових командирів Помаранчевої революції), Вадима Ковалюка (багаторічного прессекретаря посольства США в Україні), Олександра Зайцева (професора УКУ). 

«Москалі руйнують Київ»

Наприкінці 1980-х років пан Андрій приєднався до Товариства української мови ім. Т. Шевченка (пізніше — товариство «Просвіта»). Перше засідання Товариства мало відбутись у Палаці культури будівельників на вулиці Стефаника, але за вказівкою міськкому партії його зачинили. Обурений натовп рушив до пам’ятника Івану Франку. Почався стихійний мітинг, з яким міліція не знала що робити. «З такою кількістю людей вони ще не зустрічались. Було більше 10 тисяч людей. Вся площа була заюрмлена». Мітинг відбувся, пізніше відбулось і засідання. 

Наслідуючи досвід історичної «Просвіти», Товариство вирішило друкувати книжки. Андрій Павлишин прийшов працювати у видавничий відділ. «Оскільки в Харкові найбільші в Україні друкарні, друкувати вирішили там. У 1990–1991 роках вийшли п’ять перших книжок. Хотіли друкувати авторів епохи Розстріляного відродження, щоб українці мали зразки хорошої української мови». Першим побачило світ знакове непідцензурне видання «Вибраного» Василя Стуса, підготовлене у співпраці з Дмитром Стусом. 

Цікава історія сталась зі ще одним виданням того періоду — «Історією України для дітей» Антіна Лотоцького, в якому на 44-й сторінці під історичним малюнком, що його взяли з видання 1930-х років, був підпис «Москалі руйнують Київ». «Йшлося про спалення Києва військами Андрія Боголюбського… наші друзі-набірники у Харкові набирали її вночі, щоб не бачив перший відділ. На велику радість, половину тиражу вкрали ще до того, як вона вийшла з фабрики. Тобто ми ще додруковували 50 тисяч додатково. 50 тисяч розікрали, воно розійшлося між харків’янами. Ми дуже тішилися цьому. Організація була громадська, ставила не прибуткові цілі, а суспільні…». 100-тисячний тираж «Історії» розійшовся всього за тиждень.

Політика

1990 року Андрій Павлишин обрався депутатом Львівської міської ради. «Це була перша демократична рада, — згадує пан Андрій. — Двічі обирався до неї — у 1990 та 1995 чи 1996 роках… Ми багато зробили для українізації Львова, системного перейменування вулиць, підняття українського прапора наді Львовом ще в радянські часи, знесення пам’ятника Леніну, передачі будинків музеїв українським інституціям».

У травні того ж року відбувся установчий з’їзд нової партійної організації, яка отримала назву Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історія цієї партії розпочалась на кілька років раніше у середовищі Львівського міського дискусійного клубу. «Разом з Євгеном Патракеєвим та Дмитром Редьком склали ядро львівського гуртка соціал-демократів. Вивчали історію соціал-демократії як альтернативу радянському комуністичному режиму. Розуміли, що простір Радянського Союзу має бути реорганізований на інших умовах. Україна має стати незалежною державою…».

На з’їзді під час виголошення промови, коли пан Андрій заявив, що партія буде гідним спадкоємцем традиції боротьби за національну державу, частина учасників обурено піднялась і вийшла із залу. В коридорі вони створили окрему партію, яку назвали ОСДПУ. 

Андрій Павлишин тоді був обраний головою СДПУ, але через брак ресурсів вийшов з її лав. Зрештою вирішив залишатись позапартійним, що, за його власним твердженням, не тільки дозволяє йому, публічному інтелектуалу, висловлювати те, що він думає, а не те, що буде потрібно партії, а й пов’язано з його участю у «Міжнародній амністії» (Amnesty International).

Amnesty International. «Великим грошам вдалось спаскудити благу справу»

Першу українську групу громадської правозахисної ініціативи «Міжнародна амністія» створив Мирослав Маринович. Львівська група, учасником якої був Андрій Павлишин, стала другою в Україні. «Спочатку головував Алік [Олісевич], потім Наталка [Дульнєва], потім я». Щоб не стати об’єктами репресій, групи працювали з кейсами інших країн. Так, 1997 року пан Андрій переклав та опублікував книгу про порушення прав людини в Китаї «Пекло червоних імператорів» Кшиштофа Лозинського, учасника польської групи Amnesty International. 

Згодом Андрія Павлишина обрали головою всієї української структури «Міжнародної амністії». Одним зі складних викликів стало утримання єдності під час Помаранчевої революції 2004 року. «Ми виступали за помаранчевих, а група з Донбасу воліла лишатись нейтральною, боячись отримати по голові від бандюків…». 

З часом пріоритети організації змінились: «Великим грошам вдалось спаскудити благу справу. Так бувало і з християнською церквою, і з іншими громадськими організаціями. Якщо більшість залишиться прихильниками гуманітарних ідеалів, ми повернемось до її базової парадигми».

«Ї»

На початку 2000-х, маючи досвід роботи в «Просвіті» та видавництві «Основи», куди пана Андрія запросила Соломія Павличко, він прийшов до незалежного культурологічного часопису «Ї». «Це була громадська організація, створена у 80-х роках групою інтелектуалів, філософів, художників, перекладачів, для яких культом і божищем був Бруно Шульц». (Пізніше Андрій Павлишин став співорганізатором фестивалів Бруно Шульца в Дрогобичі.)

Коли з’явилась можливість за допомогою Міжнародного фонду «Відродження» (благодійної фундації, заснованої Джорджем Соросом) видавати щоквартальні випуски «Ї», Андрій Павлишин перекладав та редагував тексти. «У кожного номера була провідна тема. Один з найуспішніших номерів — про молодіжні субкультури. На обкладинці зображений Алік Олісевич, львівський хіпі, який відіграв у моїм житті велику роль».

«Львівська газета»

Роботу у «Львівській газеті» Андрій Павлишин вважає великою пригодою, що тривала від 2002 до 2006 року. Тоді прихильники Віктора Ющенка вирішили видавати газету як «рупор, щоби протистояти кланові Медведчуків». Спочатку пан Андрій був редактором розділу коментарів, згодом — головним редактором видання. 

«Львівська газета» відома насамперед тим, що першою опублікувала інформацію про сфальсифікованість президентських виборів 2004 року, а це стало одним із каталізаторів подій на Майдані. 

Пан Андрій пишається і створенням профспілки працівників видання та укладанням з власниками трудової угоди, «що вони на нас не тиснуть».

Перекладацька діяльність

2006 року пан Андрій, який називає себе «великовозрастним студентом», подався на стипендію Gaude Polonia (стипендіальна програма Міністерства культури та національної спадщини Польщі для молодих творців культури та перекладачів польської літератури). У 2007 та 2009 роках він отримав цю стипендію та близько познайомився з життям польського ПЕН-клубу. Відтоді переклав з польської і видав понад 50 книжок. Був нагороджений спеціальною відзнакою польського ПЕН-клубу за внесок у популяризацію польської культури, чим пишається: «За 100 років існування клубу цю нагороду отримали тільки два українці — Максим Рильський (за переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича) і я».

Розвинути перекладацькі навички допомогла і співпраця із «Західною аналітичною групою» (згодом — «Збруч»), яку створив Орест Друль. Завданням групи було запропонувати українському соціуму дискурс західної преси. Переклади найчастіше потрапляли на шпальти українських видань із російської преси та часто були сфальшованими, що радикально міняло сприйняття — здавалось, що про Росію багато пишуть на Заході. «Ми вирішили протидіяти — перекладали і публікували на сайті статті провідних іноземних видань, формулювали та артикулювали галицький погляд на світ». 

З 2010 року Андрій Павлишин є членом українського ПЕНу, викладачем УКУ, організовує літературні фестивалі та працює у ЗМІ.

Вторгнення 2022

Початок активної фази війни змінив плани пана Андрія. 

«Найбільшим шоком було побачити черги на вокзалі, в яких стояли 50 тисяч людей рядами по десять, оточуючи весь вокзал, день і ніч під дощем і снігом. В очікуванні потяга до Перемишля…». Він допомагає біженцям, організовує логістику, відправляє за кордон українські дитячі книжки, редагує розділ новин на сайті телеканалу «Еспресо». Живе і працює у Львові. Вважає, що зробив «доволі багато для того, щоб наш світ став кращим і щоб в ньому приязніше жилось людям».