Микола Петрущак

«А в сорок восьмім році вивозили нас на етап. І везли у «столипінському» вагоні. Знаєте, який «столипінський» вагон? То як звичайний вагон купейний, лише решітки і нема дверей. Коридор і всюди решітки. Кожне купе – решітка. І три полиці. Там не можна сидіти, тільки на тих трьох полицях можна лежати. На дошках звичайних. Але ше від того, як нас брали на етап, то хлопці в пайку хліба запхали кусок залізяки як мізинний палець. Десь знайшли. Бо то зона вже була більша, то вже не в камері тюремній. Вже на «Бриґідках» була зона. Нас на двір виводили і там кожний якусь роботу… Та пайка хліба – вони розламували, але не розломили у той бік, де би залізо знайшлось. І нема нічого… Верхня поличка. Там розділено так, шо частина вікна до третьої полички, а частина мала до другої полички. Конвоїр іде, дивиться: віконце є? - є. А третю він не бачить. Тільки другу бачить… І ми почали колупати. Оказалося, шо дошки старі. Вагон старий. Ми розколупали і на станції за Полтавою, ну, нема ради, треба вже рішати. Бо треба вікно вибивати. Решітка вже гойдається. Поїзд іде догори. І один виліз, каже: «Ну, давай!» Ми два рішаємо, шо робити. Рішаємо. А десь була дванадцята година, перша година ночі. Ми впираємося – витискаємо ґрати. Ґрати падуть, дзенькають. А паровози ходили «чух-чух-чух». У вікно відразу повітря... Ті перелякалися. Ми два нагорі. Кажу: «Вискакуй». А конвоїр вже там спить. Спить не спить. Десь там в кінці ваґона. І так сталося, шо той вискочив перший, а я – другий. Я вискочив так, шо ногами перше. І тримаюся, дивлюся, шоби до стовпа не розбитися. І так, дійсно, стовп минув. Я відпускаюся і паду. Черевик мені злітає з ноги. Я на одну ногу босий. Покалічив, вивихнув руку. Вибив руку і лице – я чую кров. То невідомо де тіч (тече кров - Авт.) ... »

«У п’ятдесятому році десь у листопаді зібрали етап. Назвали ІНТРУД – індивідуальний труд. Тут були старі люди вище шістдесять років, інваліди, поранені різні, знаєте, хто себе стріляв. Наприклад, такий був Давид Біда з Тернопільщини, який стріляв собі у висок. Куля пройшла – і він осліп. Його взяли живого і не розстріляли. І все думав, – каже: «Я звільнюся, Совєцький союз розпадеться – і я поїду до Австрії. І мені австрійські лікарі відновлять зір». – Мав таку візію. Такий був з Ходорова, заступник сотенного, який сюда собі стріляв, а куля вийшла у переніссі. Сохан, здається, прізвище його було. Дрофич Микола – такий був політвиховник сотні. Мав стегно прострілене… В кожнім разі таких, нас не розстріляли. Бо було так. У сорок сьомому році вийшов Указ і до п’ятдесятого року не було в Совєцькому союзі розстрілу. Бо вони масово розстрілювали, а потім побачили, шо тих людей можна використати на роботу.»

«Мертвий пункт» – то означало, шо ми в певному місці кладемо почту, або кладемо інформацію. А певне місце – то було так: або дупло десь було, або купа каміння, або на цвинтарі. Розумієте? І ми могли не бачитися місяцями, але та почта йшла. Наприклад, я як дістав плащ-палатки. То я на «мертвий пункт» відніс уночі і я пішов геть. Міг хтось на той «мертвий пункт» попасти випадково. То могло бути. Але ми старалися десь у потоці той «мертвий пункт» визначати, шоби мало було доступне. І то нам вдавалося. Ну і тривала така моя робота до травня сорок дев'ятого року. Черговий раз я йшов на квартиру, на той «мертвий пункт». І засідка. – «Стой!». Думаю, не буду ставати, не буду. Я вискочив, туди-сюди. А мені автомат збоку. Я ше пробіг може метрів тридцять-сорок – і впав. Думаю, шо зі мною, я не можу... Підбігли, скрутили. Лікарня у Бориславі на Потоці недалеко. Мене в лікарню якоюсь фірою (відразу знайшли). Прооперували мене. Повитягували кулі. Кулі пробили печінку, кишки. Ну і... Хто ти є? Що ти є? А у мене той документ. Я мовчав. Я тиждень мовчав. Не можу говорити. І за тиждень вони мене перевезли до Підбужа, до мого району.»

«І там вже було мені трошки ліпше. Там вже були з різних кінців люди, вже мали шось їсти. Я там трошки віджив. В пересилці так було: заводили – то була баня і прожарка одежі. Так шо вошей ми вже не мали. Були великі блощиці. Камери були як камери. Я був на другому поверсі і близько до залізниці. То був дванайцятий корпус, наскільки я пригадую. Ну а порядок який? Рано –– підйом. Там «параша» (туалет – Авт.) у камері. Виносили, хто був здоровший, парашу виносив. Нас було в камері певно десь чи сорок вісім, чи п’ятдесять. Дуже тісно було і від того дихати не було чим. Зле було. Не було як спати. Мені все давали місце, бо бачили, шо я вже з гноями, поранений. Деколи приходили раз на три дні певно, фельшер. Якийсь жидок був. І він дбайливо ставився. Але він не міг нічо зробити. Той бинт мені відірвали, а той причепили. А жовч йшла, йшла, гній ішов мені... І не дивлячись на то, я дуже схуд. І мене вже в камері мої побратими жалували, шанували. Ну а обід: рано була каша (трошки каші на тарельці) і чай. А чай – то був окріп, вода звичайна. А потім в обід давали баланду. Якусь зупу. Миску якоїсь зупи (на дні трохи дали зупи) і знову або каша, або якоїсь бульби. Деколи було кусок рибки. Маленький, так, як на два пальці. В кожнім разі все... А на вечір нам також трошки каші. На кашу було так як наперсток олії.»