The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Дмитро Присяжний Dmytro Prysiazhnyi (* 1975)

• народився 10 грудня 1975 року в селі Тарасівка Київської області

• у 1991 році закінчив загальноосвітню школу №107 м. Києва

• у 1991–1994 роках навчався у ПТУ №10 при заводі «Ленінська кузня» за спеціальністю автослюсар-водій

• у 1994 році вступив до Київської духовної семінарії та на бібліотечний факультет Київського національного університету культури і мистецтв

• у 1997 році закінчив екстерном семінарію та прийняв сан священника

• від 1997-го — настоятель Свято-Покровської парафії м. Боярка, організатор історичного клубу при Свято-Покровському храмі

• 2004 рік — активіст і учасник Помаранчевої революції

• 2013 рік — брав участь у подіях Революції гідності, опікувався парафіянами, надавав першу домедичну допомогу пораненим

• у 2014 році почав капеланське служіння

• у 2016–2017 роках навчався в Карпатському університеті ім. Августина Волошина та в Ужгородській українській богословській академії ім. святих Кирила та Мефодія

• у 2018 році закінчив Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

• від 2019 року — головний військовий капелан Національного університету оборони України імені Івана Черняховського

• у 2020 році — головний капелан Операції об’єднаних сил

• від 2023 року несе капеланську службу в лавах Збройних сил України

Дмитро Присяжний (отець Димитрій), настоятель Свято-Покровської парафії міста Боярка, є священником нової генерації. Він, щиро захоплений українською історією, бере участь у відродженні української церкви і несе капеланське служіння в лавах Збройних сил України. Запорукою української непереможності вважає єдність: «У головному — єдність, у другорядному — свобода, в усьому — любов».

Дитинство в Тарасівці

Дмитро Анатолійович Присяжний народився 10 грудня 1975 року в селі Тарасівка Київської області. Батько, Анатолій Микитович Присяжний, мав юридичну практику. Мати, Любов Іванівна Кузьменко, була провідною співачкою Київського державного театру оперети. Коли сину виповнилось три роки, сім’я переїхала до Києва. «Батьки, хоча були українцями, але, на превеликий жаль, зрусифікованими». Сімейною берегинею української мови й традицій була бабуся, Євдокія Йосипівна Кузьменко, у якої пан Дмитро проводив вихідні дні та канікули. Там, у Тарасівці, він вдосконалював розмовну українську, обираючи за співрозмовників односельців, які, на його думку, володіли літературною мовою «київсько-полтавського штибу».

Від бабусі, щирої вірянки, маленький онук вперше почув і слова молитви.

Вірність переконанням та цікавість до історії

У 1981–1991 роках Дмитро Присяжний вчився у загальноосвітній школі №107 м. Києва (тепер «Введенська» гімназія №107). До учнів його класу було особливе ставлення педагогічного колективу: разом із паном Дмитром вчились діти директора та завуча школи. Саме тому в 1985 році учнів київської школи для прийому в піонери повезли «не до музею Леніна [у Києві], де зараз Європейська площа і Український Дім, а до музею Леніна на Червоній площі в Москві». Через небажання бути «пристосуванцем», як переважна більшість однокласників, Дмитро Присяжний швидко став ізгоєм. Фізичне переслідування переросло у групові напади, протистояти яким самотужки пан Дмитро тоді був не годен. Тому, аби мати змогу захиститися від фізичних проявів агресії однолітків, він став займатися у спортивній секції.

У старших класах пан Дмитро відмовився від вступу в Комсомол. «Сказав: я недостойний. Мені вже, знаєте, радянщина стала просто набридати!» Оливи до вогню підлила стаття «Перо і шабля Сагайдачного», опублікована в газеті «Вечірній Київ». Дмитро Присяжний, який захоплювався історією, був щиро здивований, не знайшовши у шкільній програмі згадок про видатного полководця і політичного діяча. «Про Сагайдачного і мови не було. Я так прочитав: ого, то це ж непересічна особистість — і дипломат, і військовий діяч, і опікувався Богоявленським братством, і допоміг відновити православну ієрархію».

Незадоволений глибиною висвітлення української історії в рамках освітньої програми та викладом подій «так, як вигідно було тогочасним московським керманичам і їх посіпакам в Україні», пан Дмитро став завсідником читальних залів бібліотек. А перед розпадом Радянського Союзу шукав зустрічей із в’язнями сумління та шістдесятниками, цікавлячись їхніми поглядами на історичне минуле України. «І я потім визначив для себе — історія важлива. Хто пам’ятає своє минуле, достойний свого майбутнього».

Від автослюсаря до священника

У 1994 році, після закінчення професійно-технічного училища, де пан Дмитро опановував професію водія-автослюсаря, він із цікавості завітав на службу до Трапезної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря. Проповідь отця Івана Швеця настільки зворушила та вразила Дмитра Присяжного, що він продовжив спілкування з панотцем після завершення служби. «А потім він став моїм духовним наставником і, врешті-решт, дав рекомендацію для вступу до Київської духовної семінарії».

Того ж року пан Дмитро одночасно вступив до семінарії та до Київського національного університету культури і мистецтв, де заочно навчався на бібліотечному факультеті. Така комбінація дозволила йому глибше дослідити, «як жили наші панотці Київської митрополії до того, як Москва у 1686 році українську церкву анексувала. Вони були не лише требавиконавці з кадилом і кропилом. Це були іконописці, співаки, бандуристи. <…> Тобто священник на той час — це був взірець не лише богослова, і митця, і співака. Людина була всебічно розвинена і обдарована».

Рання смерть батька та бажання фінансово допомагати матері й бабусі змусили пана Дмитра знайти час не тільки на навчання у двох освітніх закладах, а й на роботу рекламним агентом у трьох компаніях.

Ora et labora. Молися і працюй

У 1997 році Дмитро Присяжний екстерном закінчив семінарію, прийняв сан священника й отримав призначення до міста Боярка в Київській області. «Знаєте, комсомольсько-комуняцьке місто почервоніле. Павка Корчагін, “Як гартувалася сталь”. А не розповідали, що там колись був і Симон Петлюра, і Євген Коновалець, і полковник Іван Чмола, один із полковників армії УНР, засновник української гілки “Пласту”. <…> І ось утворюється наша церква, а навколо — п’ять московських парафій».

Священнослужителі церков московського патріархату не підтримали появу української парафії. «Багато було бруду, різних нісенітниць… Розповідали, що ми — розкольники, туди ходити не можна».

Непроста історія відродження української церкви і становлення Свято-Покровської парафії, настоятелем якої став отець Димитрій, розпочалась із п’яти вірян та орендованого приміщення – кімнати відпочинку в Боярській районній аптеці. «Так було цікаво: якщо потрібні ліки для тіла — центральний вхід, якщо для душі — з торця».

Одразу організували недільну школу, трохи згодом — історичний клуб, на засідання якого запрошували фахових істориків, та поїздки до духовних святинь. «Я стільки бачив: храми, монастирі, собори. І я вирішив — а чому б з цим духовним світом не познайомити своїх парафіян?» І з 2007 року пан Дмитро став організовувати поїздки та супроводжувати в них прочан. Він встиг побувати у 33 країнах світу та опанувати сім іноземних мов. «Коли ти знаєш свою рідну мову, ти стаєш зразковим громадянином своєї Батьківщини. Коли, крім рідної, знаєш хоча б одну іноземну, ти стаєш зразковим громадянином світу».

Українські революції. Учасник, волонтер і капелан

Через події революцій 2004 та 2013 років Дмитро Присяжний пройшов «як учасник, як активіст і як безпосередній свідок». На його думку, духовний наставник має бути там, де його паства: «Молитися за них, передавати теплі речі, медикаменти, смаколики. Бути поруч, допомогти нарубати дрова, щоб зігрілася родина». У лютому 2014-го, коли в середмісті Києва представники силових структур розстрілювали протестувальників, пан Дмитро опікувався пораненими, яким надавали медичну допомогу в Михайлівському Золотоверхому монастирі. «Якщо поранений і в лікарню… то, вибачте, так звані правоохоронці, котрі просто перетворилися на каральні підрозділи, вони наших активістів просто з лікарняного ліжка знімали і потім запроторювали до буцегарні. Це теж було на наших очах».

Після одного з перших проявів російської збройної агресії проти України — анексії Криму — Дмитро Присяжний відгукнувся на заклик, що пролунав на Майдані, і вирушив із волонтерською місією до українських військових. Він став постійним учасником поїздок, які організовувало громадське об’єднання «Народна філармонія». «Актори, співаки, ми <…> об’їздили всю Україну. І адмінкордон з Кримом, де на той час стояли наші підрозділи після окупації Криму. Це і Арабатська Стрілка, це Чонгар, Каланчак, Чаплинка. І потім проїхали по всіх теренах сходу, по лінії так званого розмежування від Маріуполя до Сватового». Саме тоді й розпочалося капеланське служіння отця Димитрія. «По-справжньому інститут військових капеланів в Україні відродився саме з буремних подій [20]14 року <…> ти працюєш як волонтер, бусик заправляєш за свої гроші. Парафія збирає допомогу. Відвозить капелан. Але за покликом душі і серця».

Головний капелан Операції об’єднаних сил

Руйнуючи стереотипи про «священника з кадилом і кропилом», який мав би перебувати в центральному штабі командування, пан Дмитро, представник нової генерації панотців, виконував свої обов’язки на передових позиціях. «Найкращий засіб проповіді — це особистий приклад <…> отам зараз нарубаю дрова, поки хлопчина відпочине, солдатик молодий. Бачу, хлопці трошки зморилися картоплинку чистити. Буду третім в цьому товаристві. <…> Ти ночуєш у тих самих бліндажах, що і вони. В тих самих наметах споживаєш ту ж саму їжу і пиття». Відчуття братерства, за спостереженнями пана Дмитра, панувало не тільки між військовослужбовцями, а й між капеланами, серед яких були представники різних конфесій та релігій: православні, католики, протестанти, юдеї та мусульмани.

«Знаючи історію московитів, я знав, що вони не зупиняться»

Повномасштабне вторгнення російських військ, яке розпочалось 24 лютого 2022 року, не здивувало Дмитра Присяжного. «Я був свідомий, тому що я на війні з [20]14 року. І не я один. Багато моїх побратимів-капеланів. В мене речовий мішечок уже був напоготові, бронежилет, все начиння для священничого служіння».

З 20 лютого 2023 року, після ратифікації закону «Про Службу військового капеланства», пан Дмитро офіційно став військовослужбовцем Збройних сил України. Він не втрачає віри у світле майбутнє України і радить «молитися, трудитися, вчитися, історію пам’ятати і бути достойним свого майбуття».