The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Катерина Птаха Kateryna Ptakha (* 1981)

• 1981 року народилася у селі Тошківка Луганської області

• до липня 2014 року проживала в Луганську

• у 2005 році закінчила Луганський державний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка (спеціальність: дошкільне виховання та хореографія)

• у 2003 році народився син Владислав, якому у 2007 році поставили діагноз аутизм; у 2006 році народилась донька Ірина

• у 2011 році зацікавилась фотографією та почала разом з сином відвідувати курси фотографа Євгенія Базалєєва, згодом стала його асистенткою та почала отримувати власні замовлення

• 1 липня 2014 року виїхала з Луганська до Львова разом із сином; чоловік з донькою залишилися вдома

• 2 квітня 2015 року у львівській галереї «Щось цікаве» відбулась перша виставка Катерини про її сина «Птах з одним крилом»

• серед її творчості важливе місце посідають соціальні фотопроєкти: «Україна очима переселенців» (2015), «Слово з іншого життя» (2016), «Вишита синіми нитками» (2017), «Особливі історії особливої молоді» (2018), «Справжня медицина» (2018 ), «Погляд в іншу сторону» (2021), «Серцем народжені» (2023), «Дорога до Дому» (2023)

See below for the English version

Катерина Птаха вперше приїхала до Львова 3 липня 2014 року. З нею був тільки син; дочка, колишній чоловік, мати та брат залишилися в окупованому Луганську. Її життєвий досвід про те, як попри війну, аутизм сина та брак коштів почати нове життя, здійснити професійну мрію та порушувати суспільно важливі теми. 

Мама — вихователька, батько — шахтар

Катерина Володимирівна Птаха народилася 21 лютого 1981 року в селі Тошківка, Луганської області, але все життя, до 2014 року, прожила у Луганську. Її мати Єрмак Світлана Євтіївна походить з роду кубанських козаків. Бабуся по материній лінії була переконаною комуністкою, як військовослужбовиця Червоної армії брала участь у Другій світовій війні та «дійшла до Берліна». У родині говорили, що вона померла досить рано через те, що «брала участь у спаленні церков і танцювала на іконах». Світлана Євтіївна була вихователькою в дитячому садку, де після здобуття Україною незалежності вела україномовну групу, а також збирала об’єкти української культурної спадщини: «хтось там з села привезе глечик, хтось сорочечку». Батько Катерини — Дронь Володимир Михайлович був шахтарем — «все життя [провів] у забої в шахті». Бабуся по батьковій лінії багато розповідала внучці про Голодомор, який пережила дитиною, та нацистську окупацію, коли працювала у їдальні для німецьких військових. Ці розповіді сильно відрізнялися від того, що розповідали Катерині в школі, адже про знищення українців голодною смертю, як і про можливість приязні між німецькими офіцерами та місцевими, в історії, яку викладали у радянській школі, місця не було. Дівчина у 1987–1998 роках навчалася у школі № 42, яка була розташована одразу біля будинку — у кварталі Волкова Жовтневого району Луганська. Хоча школа і була українська, майже всі заняття, крім уроків української мови та літератури, проводили російською: «Її [української мови] було достатньо, але ми так і не змогли перейти [на неї у спілкуванні між собою]». Одного разу Катеринина вчителька сказала своїм учням: «Ви можете десять раз писати скарги на мене, але українську мову ми будемо вчити». 

«Я до п’ятого курсу вірила, що буду вихователькою в дитячому садку»

У 1998 році Катерина вступила до Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка на дошкільне виховання та хореографію: «Мама вважала, що ми [з братом] повинні продовжувати династію педагогів». Під час навчання, Катерина захопилася темою сенсорного виховання дітей з народження до трьох років. Разом з іншими студентами їздила на конференції в Херсон, Одесу, Кіровоград (тепер — Кропивницький), Харків та Київ, писала статті. У 2005 році закінчила магістратуру та готувалася до аспірантури: «Моє покликання, те, що розробляла методики [виховання дітей], мене не полишало». У 2003 році народився син Владислав і пані Катерину зацікавила ще одна тема: вона захотіла дослідити та написати дисертацію про усвідомлене батьківство. Проте згодом вибрала сім’ю та мрії про фотографію — це привело її до професії, у якій жінка віднайшла себе. Але перед цим були ще хвороба сина, розлучення, початок війни, окупація рідного міста та вимушений переїзд. 

«От ти хотіла фотографувати, то йди з Владіком і вчися»

У 2006 році пані Катерина народила доньку Ірину, а через рік після цього сину Владиславу поставили остаточний діагноз — аутизм. Жінка зосередила всю свою увагу та сили на вихованні сина: «Мене не цікавило, що там іде в кінотеатрах, що там в кав’ярнях, в ресторанчиках; моє завдання було витягнути дитину із того стану». Так мати з сином почали займатися у спеціалізованій сад-школі № 134 міста Луганська та місцевому реабілітаційному центрі. У 2011 році директорка центру повідомила батьків, що відомий місцевий фотограф Євгеній Базалєєв буде проводити курси з фотомистецтва для учнів цього осередку. Це був шанс для Катерини Птахи нарешті здійснити свою мрію. Навчаючись та виконуючи домашні завдання разом із сином, згодом зізналась викладачу, що відвідує заняття також для себе, адже фотографія — це те, чим вона давно вже хоче займатися. Євгеній Базалєєв сприйняв таку заяву з ентузіазмом і почав давати їй складнішу інформацію та індивідуальні домашні завдання. Згодом жінка стала його асистенткою на зйомках, а пізніше почала брати замовлення сама; проте кар’єру фотографині у Луганську припинила війна на сході України та окупація міста проросійськими бойовиками. 

«То не мій вже Луганськ»

У березні та квітні 2014 року в Луганську почали проходити масові проросійські демонстрації. Згодом бойовики захопили місцеві адміністративні будівлі: управління Служби безпеки України, обласну державну адміністрацію, управління Національного банку. Катерина Птаха разом з сім’єю перебувала вдома та чекала мирного вирішення ситуації. «Мені все здавалося, що зараз воно все закінчиться». Відчуття страху з’явилось, коли у Луганську почалось збройне протистояння — 4 червня після штурмів та облоги проросійські бойовики зайняли військові частини радіотехнічного батальйону та полку Національної гвардії України, Луганську прикордонну базу. Після того як розгорнулися бої навколо міста між бойовиками ЛНР та військовими ЗСУ, найманці з ПВК «Вагнер» збили військово-транспортний літак Іл-76, а у місті почали затримувати мешканців, яких вивозили «на підвал» та піддавали тортурам — пані Катерина зрозуміла, що потрібно якнайшвидше покинути місто та виїхати на безпечну територію. Після того як жінка пережила захоплення місцевого паспортного столу, у якому перебувала разом із дітьми, вона вирушила на залізничний вокзал, щоб купити квитки до Львова. Порадившись з колишнім чоловіком, а тоді якраз тривав процес розлучення, пані Катерина забрала із собою тільки сина, дочка Ірина залишилася з батьком у Луганську. 1 липня 2014 року, коли після засідання РНБО на Донбасі запровадили воєнний стан, а терористи підірвали дві ділянки Донецької залізниці поблизу Луганська та Красного Лиману, фотографиня з сином сіли у потяг.

«Птах з одним крилом» у Львові

Львів як місце для переїзду Катерина вибрала передусім тому, що тут були хороші реабілітаційні центри — «в мене було одне питання — мене цікавив аутизм». Київ, теж хороша опція, був, утім, задорогий, жінка мала при собі лише дві тисячі гривень. Знайти помешкання та школу для сина допомогли волонтери та консультанти гарячої лінії Допомоги вимушеним переселенцям, до яких вона звернулася одразу після того, як вирішила покинути Луганськ. Перші місяці проходили у пережитті та виживанні: «Коли ти виїжджаєш з рідного міста, в тебе перші два-три місяці — шок». У Львові їй допомогли волонтерські організації «Кримська хвиля» та «Карітас». Після оформлення довідки про виїзд із зони проведення АТО можна було отримати соціальні виплати та продуктові набори, відвідувати безплатні заняття для дітей з аутизмом. У листопаді до пані Катерини приїхала мама, яка допомогла опікуватись сином, а вона знову змогла почати займатись фотографією та заробляти на життя. 

Хоча соціальні служби та громадські заходи запрошували на різні інтеграційні заходи, пані Катерина не могла змусити себе туди приходити — переживаючи за дочку, без підтримки чоловіка та з обмеженими фінансовими можливостями — вона перебувала у депресії, «мусила то пережити». Допомогла їй вийти з цього стану заступниця директора навчально-реабілітаційного центру «Довіра», вчителька Владислава — Тихонька Олеся, яка пізніше стала йому хрещеною мамою. Тоді ж, фотографиня започаткувала новий проєкт: вона створила сторінку у соціальній мережі Facebook, назвала її «Катерина Птаха» та почала публікувати там фотографії сина, зроблені на старій кухні орендованої квартири. Дописи збирали вподобання, люди почали обговорювати світлини і до авторки звернулися з пропозицією організувати подію. Фотовиставка «Птах з одним крилом» відбулася 2 квітня 2015 року, у день поширення інформації про аутизм, в артгалереї «Щось цікаве» на площі Ринок. «У мене люди повірили, повірили моїм фотографіям, які були створені от так от зі слізьми на очах». Після цього до авторки почали звертатися батьки дітей з інвалідністю, щоб вона зробила їм родинні світлини. «Моя перша фотосесія у Львові коштувала двісті гривень, як і [остання] в Луганську, і тут я розуміла, що у мене все тільки починається». 

Що було далі? 

Наступними ініціативами, у яких Катерина Птаха взяла участь, були курс театральної терапії у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса та фотопроєкт «Україна очима переселенців». У першому випадку організатори створили команду з 20 львів’ян та 20 внутрішньопереміщених осіб, які після спільних репетицій поїхали з гастролями по Львівській області. А другий проєкт дозволив мисткині попрацювати над темою переміщення та відчуття дому, крім Львова, у Харкові, Одесі, Києві, Дніпрі та Кам’янці-Подільському. У 2017 році фотографиня відчула бажання робити соціальні проєкти, особливо, з фокусом на аутизм та інвалідність. Для цього обрала вже на той час рідний, реабілітаційний центр «Довіра» і, прагнучи розповісти історії матерів у світі аутизму, їхніх емоцій та уболівань, вибрала 27 жінок, яких разом з їхніми дітьми сфотографувала для виставки «Вишита синіми нитками». Також співпрацювала з Департаментом охорони здоров’я Львівської ОДА у рамках фотопроєктів «Справжня медицина» та «Паліативне життя вдома». Роботи Катерини Птахи висять у лікарнях Львівської області.

Від переїзду дуже сильним було бажання мати власний куточок, безпечне та комфортне місце, де можна буде почати життя з чистого аркуша, звідки ніхто не зможе вигнати. У період з 2014 до 2016 року вона була змушена змінити сім квартир, адже «коли дізнавалися, що ти зі сходу [України], тебе просили виїхати, хоча за мене ручалися, що це порядна дівчина з сином, з мамою». Іншою мотивацією здобути власне помешкання, було прагнення побачити дочку, адже чоловік сказав, що привезе її і залишить тільки у випадку, якщо питання з житлом буде вирішене. Збираючи кошти на квартиру, фотографиня разом із мамою та сином жили у гуртожитку в с. Брюховичі, що на околиці Львова. А коли у червні 2021 року переїхали у власну квартиру, тоді став можливим переїзд дочки, яка 8 серпня того самого року приїхала у Львів. 

Віра в себе та робота

Адаптація на новому місці не була легкою, адже жінка зіткнулась зі стереотипами від місцевих. «Головний стереотип, що ми [мешканці східних областей України] всі винні», «східняки — це все привели». Хоча Катерина Птаха за дев’ять років уже стала львів’янкою, проте її єдиним улюбленим місцем у місті залишається фотостудія Fabrik. Там вона п’є каву, зустрічається з друзями та обговорює нові плани з колегами. Львів для неї — це історія про будування нового життя через зайнятість та кар’єру: «Місць улюблених немає, бо з перших днів Львів — це біготня, це заробляти гроші, зрозуміти як рухатися, яким транспортом їхати». Зараз рідні та улюблена робота пані Катерини поруч, вона мріє про закінчення війни, подорожі Україною та будиночок для відпочинку. Попри всі труднощі, з якими довелось зіткнутися, вона переконана, що «коли ти віриш в себе, воно все відбувається».

________________________________________

Kateryna Ptakha first arrived in Lviv on July 3, 2014. Only her son came with her; her daughter, ex-husband, mother, and brother stayed in occupied Luhansk. Her life experience is about how, regardless of war, her son’s autism and a lack of money, she managed to start a new life, fulfil her professional dream, and raise socially important topics. 

Mother – a kindergarten teacher, father – a miner

Kateryna Volodymyrivna Ptakha was born on February 21, 1981, in Toshkivka village, Luhansk Region, but had been living for her whole life, until 2014, in Luhansk. Her mother, Svitlana Yevtiyivna Yermak, was a descendant of Kuban Cossacks. Her mother’s mother was a convinced communist who, as a military servicewoman of the Red Army, took part in World War 2 and “reached Berlin”. There were talks in their family that she died so young because she “had taken part in church burnings and danced on icons.” Svitlana Yevtiyivna was a kindergarten teacher, where she led a Ukrainian-speaking group after Ukraine gained independence. She also collected objects of Ukrainian cultural heritage: “Somebody from the village will bring a jug, and the other one will come with a shirt.” Kateryna’s father, Volodymyr Mykhaylovych Dron’, was a miner. He spent all his life in a mine face. Her father’s mother told her granddaughter a lot about the Holodomor, which she survived as a child, and the Nazi occupation when she worked in a canteen for the German military. These stories differed a lot from what Kateryna had been told at school, as one could not hear about starving Ukrainian people to death or the possibility of friendship between German officers and the locals during history classes in Soviet school. During 1987–98, the girl had been studying at school No. 42, which was situated straight next to her house in the Volkova quarter of the Zhovtnevy district of Luhansk. Although her school was Ukrainian, almost all classes, apart from Ukrainian language and literature, were held in Russian: “We had quite a lot of Ukrainian language, but still we could not start speaking it [in everyday life].” Once Kateryna’s teacher told her pupils, “You can prepare ten complaints against me, but we will study Ukrainian anyway.” 

“Until my 5th year of study, I believed I would be a kindergarten teacher”

In 1998, Kateryna entered the department of pre-school education and choreography at Luhansk National Pedagogical University named after Taras Shevchenko. “My mom believed that my brother and I had to continue our pedagogical dynasty.” During her study, Kateryna became fascinated by the topic of sensory education for children from birth till 3 years of age. In the company of other students, she visited conferences in Kherson, Odesa, Kirovohrad (now Kropyvnytskyi), Kharkiv, and Kyiv, wrote articles. She finished her Master studies in 2005 and was preparing for post-graduate studies: “My calling, the development of [children’s education] methodology, did not leave me.” In 2003, her son Vladyslav was born, and Kateryna became interested in another topic: she wanted to research and write her dissertation on conscious parenthood. But soon she chose her family and dreams about photography. It led her to the profession she found her true self in. Still, before that, there had been her son’s disorder, divorce, the outbreak of war, her occupation of her native city, and forced relocation. 

“You wanted to be a photographer, didn’t you? So go with Vladik, and learn” 

In 2006, Kateryna gave birth to her daughter Iryna, and a year later, her son Vladyslav was diagnosed with autism. The woman concentrated all her attention and energy on her son’s education: “I was not interested in what was shown in the cinema or what was happening in coffee shops or restaurants; my task was to pull my child out of that state.” That was how the mother and the son started going to a specialised kindergarten school No. 134 in Luhansk and to a local rehabilitation centre. In 2001, the centre director informed parents that a well-known local photographer, Yevhenii Bazalieiev, was going to run photography courses for children from their centre. It was a chance for Kateryna Ptakha to finally fulfil her dream. Learning and preparing homework together with her son, she then confided in the teacher that she attended those classes for herself too and that photography was something she had wanted to do for a long time. Yevhenii Bazalieiev accepted her confession enthusiastically and started giving Kateryna more complicated information and individual homework. Soon, she became his assistant on his photo shoots, followed by her taking her own jobs; though, her photographer career in Luhansk was stopped by the war in the east of Ukraine and the occupation of the city by Russian proxy forces. 

“It is not my Luhansk anymore” 

March and April of 2014 in Luhansk saw the beginning of massive pro-Russian demonstrations. Soon, Russian-backed militants occupied local administrative buildings: the administration of the Security Service of Ukraine, Regional State Administration, and the administration of the National Bank. Kateryna Ptakha stayed at home with her family and waited for a peaceful resolution. “I was constantly under the impression it was going to end soon.” Fear appeared when an armed conflict started in Luhansk. On June 4, Russia-backed militants occupied military bases of the radio engineering battalion and regiment of the National Guard of Ukraine, as well as the Luhansk border base. After military clashes between the self-proclaimed “LPR” [Luhansk People’s Republic] fighters and the Armed Forces of Ukraine unfolded, Russian mercenaries from the PMC Wagner shot down a military transport aircraft IL-76, and people started to be detained in the city, dragged to cellars, and tortured. That was when Kateryna realised she had to leave the city as soon as possible and reach safe territory. After surviving a seizure of a local passport office, which she had visited with her children, Kateryna went to the train station to buy tickets to Lviv. Having consulted with her ex-husband, with whom she was in the process of divorce, Kateryna took only her son with her, and her daughter Iryna stayed with the father in Luhansk. On July 1, 2014, when after the NSDC sitting, a state of war was declared in Donbas, and terrorists blew up two sections of the railway close to Luhansk and Krasny Lyman, the photographer with her son got on a train.

“A One-Winged Bird” in Lviv 

Kateryna chose Lviv as a place to move first and foremost because of the good rehabilitation centres located there. She says, “I had one question: I was interested in autism.” Kyiv was also not a bad option, but it was too expensive; she only had two thousand hryvnias with her. Straight after she had decided to leave Luhansk, Kateryna addressed volunteers and consultants of the hotline for IDPs, who helped her find accommodation and a school for her son. The first months were full of stress and surviving: “When you leave your native city, you are shocked for the first two or three months.” In Lviv, she was provided with help from “Krymska Khvylia” (“Crimean Wave”) and “Caritas” volunteer organisations. Having obtained a certificate about moving from the ATO zone, she could receive social benefits and food sets, as well as attend free classes for children with autism. Kateryna’s mother came in November, helping to take care of her son, while Kateryna could start doing photography again and earn her living. 

Although social services and civic organisation representatives invited her to various integration events, Kateryna could not make herself come there. Left without her husband’s support and with limited financial possibilities, she was too worried about her daughter. She suffered from depression and had “to live through it.” A person who helped her improve her state was a deputy director of the “Dovira” (“Trust”) centre for education and rehabilitation, Vladyslav’s teacher Olesia Tykhon’ka, who later became Vladyslav’s godmother. At the same time, Kateryna started her new project: she created a Facebook page and started publishing her son’s photos, taken in her rented flat’s old kitchen, there. Her posts received a lot of likes, people started commenting on her pictures, and she was approached with an offer to organise her own event. Her photo exhibition “A One-Winged Bird” took place on April 2, 2015, on World Autism Awareness Day, in “Shchos’ Tsikave” art gallery on Lviv Market Square. “People believed in me, in my photos, which had been taken with tears in my eyes.” After this event the photographer was approached by parents of children with disabilities, who asked her to take their family pictures. “My first photo shoot in Lviv costed 200 hryvnias, just the same as the last one in Luhansk, and I realised everything was just beginning for me here.” 

What was next? 

The next initiatives Kateryna took part in were a theatrical therapy course in the Les Kurbas Lviv Academic Theatre and a photo project called “Ukraine in the Eyes of the Internally Displaced.” In the therapy course, its organisers formed a team of 20 Lviv citizens and 20 internally displaced persons who, after rehearsing together, went on tour across the Lviv region. The second project allowed Kateryna to work on the topic of displacement and feeling of home, not only in Lviv but also in Kharkiv, Odesa, Kyiv, Dnipro, and Kamianets-Podilskyi. In 2017, the photographer felt the need to organise social projects, specifically focused on autism and disability. For this purpose, she had chosen the already dear for her “Dovira” rehabilitation centre and, wishing to tell stories of mothers in the world of autism, their emotions and concerns, she had chosen 27 women that she took photos of together with their children, creating a photo exhibition called “Embroidered with Blue Threads.” She also worked with the healthcare department of the Lviv regional state administration on the photo projects “Real Medicine” and “A Palliative Life at Home.” Kateryna Ptakha’s works hang in hospitals across the Lviv region.

Since her move, she had had a strong desire for her own corner, a safe and comfortable place where she could start from scratch and from where she wouldn’t be kicked out. Within 2014-16, she had been forced to change seven different flats, as “when they got to know you had come from the east of Ukraine, they asked you to leave, despite the fact that there were people who vouched for me, stating I was a nice woman with her son and mother.” Another motivation for getting her own flat was the desire to see her daughter, as her husband claimed he would bring her and let her stay only in case the housing question was resolved. Gathering funds for the flat, the photographer had been living with her son and mother in a dormitory in Briukhovychi, on Lviv’s outskirts. And when in June 2021 they moved to their own flat, her daughter’s move became real, and on August 8 of the same year, she came to Lviv. 

Belief in oneself and work

Adapting to a new place was not easy, as the woman experienced stereotypic thinking from the locals. “The main stereotype claims that we [citizens of the eastern regions of Ukraine] are all to blame” and that “easternes brought all of this.” Although Kateryna Ptakha has already become a Lviv citizen in nine years, her only favourite place in Lviv is the “Fabrik” photo studio. This is the place where she drinks coffee, meets her friends, and discusses her new plans with her colleagues. Lviv, for her, is all about building a new life through her occupation and career: “I have no favourite places, as since the first days, Lviv has been about running around, earning money, understanding how to move, what bus to take.” Now, with her family and favourite work close to her, Kateryna dreams about the end of the war, travelling around Ukraine, and buying a summer house. Despite all the hardships she had to deal with, she is certain that “if you believe in yourself, it all happens.”