Ми обходили Адірондаки, ми обходили Білі гори, Нью-Гемшір… Далеко за схід ми не були, але там, на сході, обійшли ті всі місця - мандрували. Там все дуже добре позначене, але ми помимо добрих позначок, загубилися. Верталися назад, здається, то було, з Гейстаг, - і загубилися. Треба було ночувати так, бо ми дефакто не знали куди йти. Чи то ми не могли узгіднити мапи з існуючими дорогами, я не знаю... Там був такий ніби потічок, ніби кала баня, - а на той час вже всі знали, що треба пильнувати ноги. То ми по черзі мили ноги в тій калабані, зимна вода, як на щастя, - така зимна! А ми помили, і тоді хтось каже: "Гей, знаєте що? Мої ноги є теплі!" Тоді всі ствердили, що їх ноги є теплі: при тій зимній воді ноги нагрілися. Я думаю, що ми навіть не мали мішків до спання зі собою, бо то була одноденна прогулька. Але йшли бойскаути, вони йшли на гору з цілим вирядом, і сказали нам, де ми є, як ми задалеко є і що так, та дорога є нова, її на мапі нема, бо там рубали дерева і збудували ту дорогу для вивозу дерева, і то нас змилило. І вони по-джентельменськи поставили свої шатра і нам відступили ті шатра. Ще запиталися, чи ми маємо їдження, а ми мали такі рештки. Ми не признавалися, казали, що ми вже їли: "Дякуємо!", то й шатра вповні вистачають. Відразу знайомства: "А хто ви?", "А шо ви?", потім зачали співати. Довідалися, що ми співаємо декотрі пісні — "Чін чан ґу" – то є дуже популяпна між бойскаутами пісня. Тоді вони нас навчили інших нібито індіянських пісень, так що то був дуже цікавий кінець такої прогульки.
Як Княжинський [Антін] вернувся, бо... його схопили большевики у Відні, з вулиці його схопили, і він опинився в концентраку. А він був австрійський уродженин [громадянин Австро-Угорщини]. Його дружина і доньки ще в тих ранніх 50-х роках на всі сторони пробували його спровадити до них, з'єднати родину, бо то ще перед Ялтинським договором, шоб з'єднати родину... І його випустили... А Княжинський і стрийко Ромко дуже близько були разом - адвокати й, здається, вони разом в Коломиї жили. Вони дуже близько зі собою жили, так що як він приїхав в Америку, то було одне з перших місць, що він відвідав - то було Бафало. А ми як не було науки, то ми з дідусем з одного кінця міста або на рольках, або пішки йшли до стрийка Ромка. Туди й назад. То кавал дороги був! Ну, і як Княжинський вернувся, то дідусь каже: "Мусимо піти до Ромка, бо Княжинський буде цікаві речі розповідати". Но, і ми пішли. І він нас, Христю й мене, випросив з кімнати! Я не знаю що він дідусеви і стрийкові Ромкові розповів і стриянці Ґені, але каже: "Дівчатка, підіть бавитися до кухні". А потім він книжку написав, так що то, правдоподібно, було в книжці. Ми були замалі, щоби то знати... Я думаю, що всі, що приїжджали відтам в той час (їх багато не було), мали страшного пуда. Так боялися, доходило до параної, щоби вони комусь іншому не зробили зла. Не так про себе, але то, що вони скажуть, або люди переповідять. Бо Княжинський сказав, як прийшов до нас відвідати: "Знаєте що, люди? Вам всім язики порозв'язувалися. Ви вже не вмієте тримати язик за зубами". Бо в Америці кожний думав, що то все. свобода, а ми навіть не уявляли собі, скільки людей працювало для большевиків. Навіть собі не уявляли!
А як приїжджав Сірий Лев - він дуже любив паради. То найбільша честь була - кого виберуть на ад’ютанта, бо він наполягав на ад’ютанта з кожного табору. Так що: кого виберуть на ад’ютанта Сірому Леву? Бо не треба було відбувати програми, ходилося тільки зі Сірим Левом. Сірий Лев ліпший харч діставав. Ад’ютантів шанували, в кухні пані шанували і команда. То було велика честь — бути ад’ютантом Сірого Лева. Сірий Лев перед тим говорив, як видно, з комендантами, як довідався, що котрась дитина має якісь проблеми, чи шось, то він казав тоді назначити ту дитину ад’ютантом. Очевидно, та дитина росла в очах своїх колєґів і колежанок... Він був педагог, то нема сумніву. Він в однострою, ходив з табору до табору і вимагав, шоби, як він приходив до табору, щоби стійка давала знати, хотів алярм за кождий раз. Не в одностроях, слава Богу, але алярм, так що всі мусіли бігти й ставати, а якщо він прийшов, і був час криївки, то було... Я то пам'ятаю, як всі збігалися зі всіх кутів на площу, бо був алярм (сміється). Він тоді привитав всіх, як він тішиться, що то багато дітей є, все щось про Україну згадав, про Пласт... Я, власне, собі так подумаю, як він казав: Пласт нам щось дає тепер, а ми з часом повинні віддати Пластові. Приклад вживав все, приклад, приклад, як ту мантру, що то є важне... І сам він не був великий ростом, але він робив статечне вражіння. Він все мав такі вусика…
Так то було... І всі привикли з ним, так що він був частиною нашого таборового життя.
Була така подруга Нуся Мриц, ми всі її дуже любили. Вона була, по-німецьки сказавши, einmalig, то тільки була подруга Нуся, таких інших, як вона не було. Вона із тих Мрицівних, там знимка є на Соколі, як вони такі кухні будують – вона там є. Вона Пластом жила. І вона роками була коменданткою юнацького дівочого табору на «Новім Соколі». І вона вірила, що як хтось є в пластовому однострою, то немає бути жодної косметики: шмінки (губної помади), що-небудь іншого, має бути природнє. Я вже була юначка, як вона знайшла шмінку в найстаршім гуртку (то вже були дівиці такі по 16-17 років, дівулі). Тоді ще були всі на таборі разом, бо в неділю було дозвілля, тоді можна було зустрічатися. І дівчата старші мали шмінку. Тож десь комендантка знайшла ту шмінку, при перевірці, попала на ті шмінки. Вона поставила тих дівчат до карного звіту, і скінчилося тим, що вона примусила власниць тих шмінок закопати ті шмінки перед табором - то була кара. Всім то залишилось в пам’яті! Нині як згадуємо ті часи: "О, пам’ятаєш, як подруга Нуся, подруга Мриц змусила закопати нашу шмінку?" А ми казали: "А ми боялися шмінку брати потім, як вона була".
Ми мали яму на відпадки, і тоді ще добре не орієнтувалися в хемії ями відпадкової, то щоби мухи не роїлися, то дижурні мусили засипали землею кожного вечора. Перепалити то, що годен був спалити, а потім землею притрусити просто. Но і одного дня, то було під час дня - страшний вибух. Ніхто не знав, звідки, що, як, там навіть пару дерев почало горіти. А то відпадкова яма, з тим всім, що там кидали… Всьо кидали там, і папір, і відпадки з кухні. Всьо там ішло, ну, і притрусили, видно, так багато землею, що то там тліло-тліло і ґази вибухли. Нас тоді всіх з таборів позабирали, на головну площу, надолині, коло кухні. Всі: "Що то буде!? Що то буде!?" І навіть не покликали пожежників - то так рано було, що то треба було самому то полагодити. Але хтось з сусідів подзвонив на пожежників, в Америці про такі речі відразу голоситься. Наші старші пластуни, впорядники, адміністрація подолали той вогонь, і тоді приїхали пожежники, насварили за ту яму, казали, що то так не робиться, що треба розділювати, якщо ми робимо. Вони би воліли, щоб ми взяли контракт і щоб нам забирали сміття, а не щоб ми в лісі палили. Так що відтоді мусіли найняти фірму, що приїжджала й забирала.
Дора Салабан Горбачевська народилася 18 серпня 1943 р. у Відні (Австрія). Її батько, Володимир Салабан, лікар за фахом, був мобілізований до німецької армії, перебував під Сталінградом, потрапив в полон, звідки звільнився 1948 року. Після звільнення перехав до Австрії і там прожив до останніх днів. Помер 1993 року.
Мама, Богдана Ставнича, під час наступу радянських військ з родиною своїх батьків емігрувала в Західну Німеччину, а згодом у США. Дідусь Дори по материній лінії, Теодозій Ставничий, був гімназійним професором, директором приватної гімназії товариства «Рідна школа» в Яворові.
Батьки Дори були активні у Пласті в Яворові. Дора вступила до Пласту у 6-річному віці. Активна як впорядниця юнацтва, засновниця вишкільного табору для дівчат «Школа Булавних» (1969). Крайова референтка юначок, Головна Булавна УПЮ-ок, станична Філядельфії
Закінчила Nardin Academy (1960), германістику в Сиракузькому та Мічіганському університетах (Syracuse University, 1964, Michigan State University 1966), здобула докторський ступінь (1973). Працювала також в туристичній фірмі в East Lansing, MI.
Мешкаючи у Філядельфії, працювала на різних роботах: у канцелярії журналу «Віднова», в бібліотеці, була співвласницею крамниці «Дора», диктором радіопрограми св. Софії, учителькою в
Світличці УЗХ, учителькою в «Рідній Школі». Уклала чотири підручники з української літератури для вищих кляс, викладала українську мову на вечірніх курсах для англомовних дорослих, вчила нових імігрантів з України англійської мови.
У 2002 р. повернулася до Баффало, працювала в SUNY University at Buffalo, Department of Physiology & Biophysics на посаді Graduate Student Coordinator & Staff Assistant.
Захоплюється українським народним мистецтвом, відбула трирічний курс народного мистецтва, курси ткацтва. Цікавиться народною вишивкою, тканиною і рукоділлям.
Активна в громадському житті. Зокрема, очолювала 49-й відділ Союзу Українок Америки в Баффало.
