Володимир Семків

* 1929

  • «Ніхто не сподівався навіть, шо до нас прийде радянська влада. Навіть ні газети (я пам’ятаю вже читав і польські газети, і по-українськи). Українські газети вже були в 39 році. Ніхто абсолютно не думав, шо до нас прийде радянська влада… Люди були, між іншим, я от там постійно стояв і дивився, як та радянська армія входила в Жовкву. Я то як сьогодні бачу. Люди не хвалили. Дуже бідно всьо то було. Якісь такі як бідняки прийшли: не одіті, як має бути… смерділи потом кінським, бо то вони були на конях. - Ви кажете, що бачили як входили ті війська на конях перших совітів. Чи їх зустрічали в Жовкві? Чи вітали їх, чи байдуже було? - В основному жиди їх вітали. Я не знаю, чому жиди їх витали, но жиди плакати мали «Да здраствуєт!», «Да здраствуєт!», «Да здраствуєт!». То я пам’ятаю. Більше ніхто їх не вітав».

  • «То був спецлаг. Вони називали спецлаг. Там був спецрежим. Прийшли з роботи – на ключ, в камеру. То не камери називалися... Барак. Там своя мойка була. Всі там помилися. Тоді організовано всі в столову. Столова така, шо не дай Бог нікому тепер такої столової. То була «помойна яма». Кормили паршиво-препаршиво… Не знаю, якби то яких 10 літ, то не витримав би там. Мусів би «дуба врізати». Таких 2 роки. І тільки Сталін вмер (здох), відразу всі здивувалися. Штири-п’ять днів минуло… Каша! Чудова каша. Їдж, прошу дуже! Суп. Добрий суп! Чому так? Ну п’ять-шість днів після смерті Сталіна. Значит, то була всьо сталінска робота. Спеціально, шоб людей виморити. І тілько так.»

  • «В 41-му році, коли почалась війна, і німці вже були на підході, всі в’язні (їх було 29) по- звірськи були замучені в тюрмі в замку, в нас у Жовкві. Ті жертви понівечені нелюдським способом були: з повідрізуваними вухами, з проколеними животами, з поломаними руками. В 41-му році, коли німці прийшли, то ми всьо то зобачили. То була маса людей. Я втім числі так само був з татом. Ми то виділи: ті всі трупи, понівечені страшне (29 трупів)... Така пані, Сторожукова, мала свого чоловіка. То вона дивилася 2 дні і не могла впізнати свого чоловіка. Вона вже була впевнена, шо чоловіка тут нема… Вона по ґудзику… Вона вранці пришивала чоловікови ґудзик. І той ґудзик був не такого кольору, як у всьому костюмі. Трошка була якась різниця. І по тому ґудзику, шо вчора чи позавчора пришивала, вона впізнала свого чоловіка.»

  • «Приходили ночью. Дванайцята година, пів першої, перша ночі. І лупит у всі двері: «Откривай! Провєрка документів». Той офіцер говорить. «Провєрка документів». Але я глянув в одне вікно, пізніше в друге вікно. Дивлюся – коло кожного вікна вартовий стоїт, солдат стоїт. Шо то може бути? В нас нікого нема такого. Ми навіть і не думали про ніякий вивіз. Но він: «Провєрка документів». Тато відкрив. Зайшов якийсь офіцер (майор, здається, був) і ше 2 солдати. В хату відразу. По хаті туда-сюда, кругом позаглядали. Нікого, нічо нема. Всі документи на стіл. Я вже мав паспорт, тато мав паспорт, мама мала паспорт. Дали паспорт. Він нічо навіть не читає, а відразу в планшет ховає. Тато каже: «Чого ви ховаєте в планшет? Віддайте паспорт». «Паспорт вам вже не знадобиться, – каже, – вас вивозять». Збирайте всьо, беріт всьо необхідне. Дві годині вам на збори і всьо. Забирайте всьо необхідне своє. Машина приїде, шоб ви були готові. В четвертій годині буде машина. Вночі.»

  • «Посьолок Балін. І в тому Баліні там жила вся обслуга, і там був лагер політичних. І мене туда. - А хто там сидів, які люди? - Там всі національності були: і українці з Галичини, і українці зі Східної України, і росіян повно, і жидів повно. Всякі були. Пізніше дуже багатий був наплив отих, шо були в армії Власова… То тих власівців була там чуть не половина. - А прибалтів? - І прибалтів дуже багато було, литовців особливо. Були не задоволені радянською владою так само. То був концлагер людей, незадоволених радянською владою, або котрі боролися з радянською владою. - А битовиків там не було? - Ні одного не було.»

  • Full recordings
  • 1

    Witness' home (Zhovkva, Lviv region), 29.08.2011

    (audio)
    duration: 02:25:42
    media recorded in project Жива історія
Full recordings are available only for logged users.

«Ніхто не думав, що до нас прийде радянська влада»

skan-06.jpg (historic)
Володимир Семків

Володимир Семків народився у 1929 р. у місті Жовква Львівського воєводства (тепер Жовківський район Львівської області). У 1946 р. він закінчив середню школу. Згодом став зв’язковим УПА, розповсюджував антирадянські листівки. 1 січня 1950 р. сім’ю Володимира ув’язнили у львівській тюрмі на вулиці Замарстинівській, а 1 лютого того ж року у вагонах-телятниках депортували на Далекий Схід. Через місяць поїзд прибув на станцію Півань, що за 11 км. від м. Комсомольськ-на-Амурі. Його сім’я опинилася на поселенні Парин. Там Володимир працював на лісоповалі. Після двох років роботи його звинуватили у розповсюдженні повстанських листівок, виявлених у батьківській хаті у м. Жовква. 15 лютого 1952 р. Володимира заарештували. З м. Комсомольськ-на-Амурі його перевезли до м. Хабаровськ, де утримували 2 місяці. У червні 1952 р. рішенням суду за статтею «антирадянська пропаганда» Володимиру присудили 25 років ув’язнення в концтаборі суворого режиму м. Балін. Він відсидів у концтаборі близько 2-ох років, проте після смерті Сталіна був амністований. У 1956 р. Володимир повернувся на поселення Парин до батьків. У 1969 р. повернувся на Батьківщину. Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. очолював Товариство політв’язнів та репресованих на Жовківщині. Тепер мешкає у м. Жовква на Львівщині.