Текля Тихан Teklia Tykhan (* 1926)

Текля Тихан (Костинюк)

 

 «Яка сильна ідея була!

Люди воювали, шоб Україну  здобути,

а не «кохання» якесь заводити!

 

• народилася 28 липня 1926 року у місті Кути
• у десять років осиротіла, виховувалася у тітки
• у квітні 1940 року була разом з родиною примусово вивезена органами НКВС на поселення у с. Троєцкоє (Казахстан)
• у червні 1941 року повернулась в Західну Україну, додому в Кути
• 1942 року вступила до “Юнацтва ОУН”, де отримала псевдо «Наталка»
• 3 1944 року працювала на пошті, передавала інформацію для повстанців, була зв’язковою ОУН на Косівщині
• у серпні 1945 року заарештована НКВС за участь в підпіллі
• у листопаді 1945 року засуджена на 10 років виправно-трудових таборів
•  у травні 1946 року етапована до Сибіру
• покарання відбувала у Красноярському краї (Сибір), на Балхаші (Казахстан)
• у жовтні 1954 року звільнена
• після звільнення деякий час мешкала  у Караганді (Казахстан)
• 1966 року переїхала до м. Калуш
• тепер мешкає у місті Львові

 

Текля Тихан (дівоче прізвище – Костинюк) народилася 28 липня 1926 року у місті Кути Станіславського воєводства (тепер Івано-Франківська область). У віці близько десяти років дівчинка осиротіла. Тому її взяла на виховання тітка.

 

«І я до 10-ти років лишилася сиротою – без батька, без матері. І в Кутах жила мамина сестра, то я виховувалася в них, вже перейшла до них жити…»

 

У 1920–50-х роках розпочалися примусові виселення “соціально й політично небезпечних” осіб та народів. З вересня 1939 р. до червня 1941 р. на Західній Україні було проведено чотири етапи депортацій: у лютому-квітні, квітні-травні, червні-липні 1940 року і травні-червні 1941 року. Під першу хвилю депортацій потрапила і родина Теклі Тихан. У квітні 1940 р. 13-річну Теклю разом з тіткою і тітчиним сином примусово депортували до Казахстану.

 

«13-го квітня 40-го року перший вивіз з України. Нас забирають о 12-й годині. Дозволили 10 кілограм узяти. До хати прийшли. Був місцевий міліціонер, але й КГБ було… Вночі на дорозі стояла фіра… Ми були розсіяні, і тетка бідна не знала, що робити. Шось узяла, шось спакувала, шо мала з продуктів – взяла. Хтось їй підказав... Взяли подушку, взяли трошки одежі, взяли накритися ковдру, взуття одне лиш було – більше не догадалися. Вже другі вивози – це було легше. А це перший вивіз – нічо ми не розуміли… Муки ми взяли, крупи ми взяли, сухого ми взяли. Трошечки жували в вагоні. Поїзд був великий, 30 з чимось – ешелон. І в дорозі ми бачили тернопільський ешелон їхав, франківський… Хто в поїзді умирав, то послідній вагон спорожнили – і там кидали трупи. Помирали діти, бо їсти не було шо,  помирали старенькі, бо їм тяжко було, не могли дати собі раду…»

 

Депортовані опинилися на поселенні у с. Троєцкоє Чарського району Семипалатинської області.

 

«В Чарську нас висадили уже всіх. Далі не поїхав поїзд, а нас чекали фіри з волами. Воли тягнули. І були казахи. Ми вперше побачили. А ми, діти, до тетки тулимося. Та борідка, та шкіра в них – вони такі страшні для нас були, що ми плакали й боялися. І посадили нас на ті фіри. Завезли у село Троєцкоє (Семипалатинська область Чарський район)... Коло клубу нас всіх висадили. А там в селі були зі Східної України вивезені ще в 20-х роках люди. І, знаєте, сиділо все таки в генах українське. Ну і сказало начальство, шо нас привезло: «Нехай в селі розбирають!» …Люди брали, де менше дітей, бо мали землянки. Ніби вже наверх ці хати будували, але мусіли і в землю, тому шо бурани, страшні вітри, вони заносили. …Жінку з чотирма дітьми останню з-під клубу забрали… А нас взяла така жіночка – і ми всі троє. Лежанки там були. В другій кімнаті огрівалася лежанка. З одної кімнати вони палили. А палили відходами коров’ячими – лайдаком... І нас на ту лежанку вложили. Жінка була побожна, молода. У куточку мала образ зі Східної України і рушничок. Ми в неї жили.»

 

Згодом сім’ю поселили у вільну землянку, в якій жило близько двадцяти осіб.

 

«Пізніше у тім селі була порожня землянка.. І нас усіх поселили в ту землянку... Правда, в тій землянці нам уже було дуже скрутно. Уже свої продукти вичерпалися і ми варили тільки один раз на день, по черзі. Пічка одна, а родин багато… Так шо ми, діти, чекали, коли вже наша черга прийде.»

 

Окрім складних побутових умов чужина зустріла українців-виселенців своїм суворим кліматом, до якого довелося адаптовуватися.

 

«Степ був. Дерева дехто посадив. Де-не-де була верба. Наші, наші люди… То згорало, тому шо літо було дуже горяче, а зима холодна. Були бурани! Це вітри. Такі сильні, шо землянки наші завалювало снігом. І в оці хати були двері, які відкривалися до середини хати. Тому шо якби надвір, то могли не виходити. Навіть комини були засипані снігом… А ходили люди, сусід до сусіда чи десь – по шнурах! Шнур від сусіда до сусіда… Тому шо як будеш іти, тебе вітер присипле, та й ніхто не знайде. Були такі випадки, шо під снігом по тому навесні лиш виходить той труп.»

 

 Навесні1941 р.тітка Теклі отримала дозвіл повернутися на Батьківщину.

 

«Це весна. Приїхав з області оперуповноважений і викликає тетку… А до того часу наймолодша мамина сестра була у Кутах. Вона писала і Калініну, і Сталіну, шо невинно вивезли сестру і мене. Я їхнє прізвище не носила… Я дитина ще була! І вона на підставі моєї дитячої біографії писала. Тоді від Калініна приходить відомість у Казахстан. У Троєцкоє приходить лист, шо я звільнена. Ну, бійтеся Бога! Де ж мене тетка пустить додому саму? Не пустила. Коли цей слідчий приїхав з області, каже тетці: «Ваш чоловік звільнений» (перед депортацією до Казахстану дядька Теклі заарештували – Авт.). А вуйцьо, коли звільнився, собі зачав штурмувати куда міг! Пересилав листи у владу в Москву і в Київ.  – «Ваш чоловік звільнений і ми його вам сюди привеземо». Тетка сказала: «Ні в якому разі! Я вже з чоловіком розводжуся, мені не треба тут чоловіка!». Потім ще раз приїхав. Ще раз її мордував, що привезем чоловіка. А тетка сама скоренько написала додому, шо так і так. І дістали вони цього листа. Якось пройшов попри цензуру, бо цензурували всьо. Тоді «раз ви не годитеся, шоб ми вам чоловіка привезли, шоб сім’я була, то ми вас випускаємо. Їдьте додому.»

 

 У червні 1941 р., незважаючи на перешкоди у дорозі (відсутність харчів та грошей), Теклі з тіткою вдалося повернутись на Батьківщину.

 

«Ми вже до Коломиї не мали навіть шо в рот закинути. Ні копійки. І тетка мала один рубель. Пішла у Коломиї на пошту і там (а вуйцьо працював завгоспом у Кутах у лікарні і телефон був) …платить рубля і телефонує. Перешкодило – і тетка не подзвонила. Стала під тим віконцем і плаче… Ні їсти, ні в автобус не сядеш, бо від Коломиї до Кут був прямий автобус. Ну, нічого! Як має бути? І каже: «Сльози покотилися мені, я так обернулася, якийсь чоловік підходить і каже: «Чого ви плачете?». Та, каже: «Вертаюся з Казахстану, мала один рубель, дала – і не поговорила з чоловіком». Він витягає гроші і дає. Тетка сказала вуйцьові, шо ми вже в Коломиї. Він каже: «Сидіть там на вокзалі, я приїжджаю за вами. І ми 22 червня вернулися на свою рідну землю.»

 

 Під час німецької окупації Текля навчалась у промисловій школі м. Коломия. Бажанню вчитися не перешкоджали навіть матеріальні злидні сім’ї.

 

«Дають нам завдання на працю у школі… Полотна білого треба було купити і дівчатка мали шити собі руками сорочечки…А вуйцьо не має грошей! Звідки мені дадуть ті гроші на полотно? Я навіть у хаті не признаюся… Але шоб я була чемна, я беру на працю церувати (латати – Авт.) панчохи… І вчителька все приходить до мене: «Кєди ти бендзеш мяла (полотно – Авт.)?» (коли в тебе буде полотно? – Авт.). – «Та не знаю, колись куплять»... Купили мені то біле полотно. Цілу ніч я шила руками. Я догнала за ту ніч всьо, шо діти на своїх годинах…»

 

 Ще у роки окупацій, спочатку радянської, а потім і німецької у дівчини сформувалася нелюбов до загарбників:

 

 «Десь розквартирували (радянських солдатів – Авт.) по будинках, по хатах... ми з ними як підлітки спілкувалися… а вони, солдатня, на нас, дівчат, дивилися як би якусь «хохлушку» зловити для себе на любов, але у нас такого не було… Уже було в організмі, в душі, в розуму, шо це ворог, і то тяжкий ворог. Але ми дешо хотіли знати. Шо ми довідалися (бо між ними були жінки), і ми питалися солдатів: шо жінки роблять у війську? А вони їх називали «ППЖ» («пепеже» – палєвая походная жена). Так як ті «жени» були тільки потіхою офіцерів, то їх солдати дуже не любили...»

 

 У 1942 р. Текля вступила до підпільної націоналістичної організації «Юнацтво ОУН». Пізніше працювала на пошті в Косові. Водночас передавала інформацію для повстанців. У підпіллі отримала конспіративне псевдо «Наталка», була зв’язковою на Косівщині.

 

 «Я йду до тетки… мене вуйцьо забирає на пошту працювати в телеграф…»

 «А ми так як ніч, спати хочеться, то з кимось говориш, аби не спалося. І я мала необережність сказати, шо військова частина там і там є. Не пам’ятаю ні номера, не пам’ятаю точне місце, але знаю… І цей начальник пошти був під дверми і почув. І приходить: «Што ти?» Я кажу: «Та романсую, – догадалася, шо я недобре зробила. Кажу, – з кавалєрами тре говорити, шоб не спалося». – «Ти мнє сматрі!» Я зустрічаю товаришку, косовська, яка в Торговій школі вчилася і жила в цьому самому інституті, шо я (Зенка Павлюк-Сальваровська). Я зустрічаю її, якраз, вона уже в підпіллі була тоді, і якраз прийшла. Вона в розвідці нашій працювала, розвідка СБ була… Я її кажу: «Зенка, – а псевдо її «Сонна», – Зенка, – я кажу, – я таку мала необережність...» – «Ти втікай, доки тебе в тюрму той начальник не (посадив – Авт.). Приїжджай на гори». Це були мої перші кроки в підпілля.»

 

 У серпні 1945 р. Теклю заарештували військові прикордонної дільниці НКВС у лісах поблизу м. Кути.

 

«То ми спали. Там спала я, «Іра», два хлопці… Мене куля минула, Іру –  поранили в ногу, а хлопця ранили у руку і третього ранили... »

 

 Затриманих відвезли на слідство до Кутів, а потім – до Коломиї.

 

«Коли слідчий мене взяв на слідство, то сказав мені сісти коло дверей на крісло. Каже:… «Ти така молода, а вже гниєш». Він подумав, шо я венерично хвора. Боже, та в нас така мораль була! Я не можу вам сказати яка у нас мораль була висока! Хлопці, не раз приходилося отак спати, ну то вже дівчину візьмуть всередину, ну то вже у колінах… Боже борони. Яка сильна ідея була! Люди воювали, шоб Україну здобути, а не шоб кохання якесь заводити! Ну а я промовчала.  І він дав уже мені з Буковини дві венеричні (шо самогонку гнали), – дівчина і жінка старша, шо смерділо. І він дав їм коло мене спати. А в мене екзема! І ці венерики. То це не Божа сила, шо я не заразилася? Відкриті ж рани! Страшне! І я не заразилася. І так просиділа.»

 

У листопаді 1945 р. Теклю засудили на 10 років виправно-трудових таборів. В очікуванні на свій етап вона знаходилася у Пересильній тюрмі №25 у місті Львові.

 

«Ми, здається, були на другому поверсі. Приходить якийсь агент і питається, чи хтось хоче на роботу. Ну я перша, аби вирватися з того. І ми пішли. До речі, була з Буковини районна підпільної організації Вижниці. Там будували корпус, який є найближчий до залізничного полотна… І нас на ці земельні роботи погнали. Є там три мужчини. Три поляки. Тільки по-польськи говорять. А ця, з Буковини, мені каже: «Наталко, отой середній, – то курінний, а ті два – сотенні з Буковини». Тому вона знала. І вони на земельних роботах котловани копають, бо буде там будинок… Пізніше у лагері (у Красноярському краї, куди Теклю етапували пізніше – Авт.) була зі мною така Катруся Кацюба з Бузька (Львівщини)… І вона підходить до мене: «Наталко, ви були на «пересилці»?» – «Та були!» …А вона каже: «Маєте вітання від сотенного. Такого-такого пам’ятаєте, шо підходив не раз ніби жартувати?» А то був сотенний. – «Та пам’ятаю». І вона мені розказує: «Оцих трьох і ще – сім чоловік попід залізничне полотно (з цього корпусу вони так обставили себе, шо вони викопали тунель), та й втекли. І всі вони семеро живі в підпіллю, передають Катрусі і мені вітання.»

 

У травні 1946 р. Теклю Тихан етапували до Красноярського краю (Сибір) . Там вона працювала на лісоповалі.

 

«Лісоповал – це ліси валити. Ну і майстер узяв нас. Дали нам валянки такі, що вище колін. Ми всі майже маленькі. Рідко то хто був високий… Ми ходити не можемо, бо коліна не гнуться. Соваємося по тому лісі, сніги… У Красноярськім краю сніги великі. Соваємося. Ідуть до начальника уже бригадири. Ми кажемо: «Ідіть до начальника, просіть, щоб дозволив нам обрізати валянки» А він: «Ні в коєм случяє, ето государствєноє!». Але між нами є така, яка вже була у Німеччині, вернулась і встигла уже у партизанці бути, і попасти, і суджена вона… Вона каже: «Би його, - каже, - там трафило. Я буду його слухати?» А сокири гострі, бо то до дерева! Валянок обрізала собі – і вже ходить вільно… І ми пообрізали. Прийшли у зону після роботи з обрізаними валянками. Насварили нас. Каже майстер по тому: «Я з ними робити не буду. Хочете – шукайте собі майстра, який буде.  Я з тими дітьми, - каже, - не буду». Там дерево валиться. Дівчата з господарки хоч пилою вміють, ну бо на селах дрова рубали. Хоч трошки їм легше. А хто цього не робив, то ще гірше. Він каже: «Як там дерево десь валиться, то вони втікають. То конвой або їх повибиває, бо вони тікають куда попало, аби дерево на них не впало»… І шо? Вивели нас все одно на роботу.»

 

«Але так як ми не годилися їм на цей лісоповал, нас вивозять на «Мар’їн Клин». Там є сільське господарство. Уже ліси там вирубані і пороблені городи… Як є посадка, то з лісоповалу нас знімають і ми на сільському господарстві – посадимо картоплю –  і знов на лісоповал. У зимі – повал більше, а у літі – над рікою Тугач. Така глибока ріка.»

 

З 1950 р. Теклю перевели  у табори особливого режиму на Балхаші (Казахстан).

 

«З Красноярського краю прийшов наказ відділити «політичних в’язнів». Це був з Москви наказ нас забрати в Балхаш… Пішки 300 кілометрів. Під конвоєм. А з лагеру зсиджені. То ноги підбивалися. Хто мав шо взути, хто не мав. Шматами завивали. І голодні, як пси. То одна з Перерова коло Коломиї мала цукор (батьки принесли їй передачу – цукру багато). І вона нам по кускові цукру, аби ми трошки кріпилися. І так ми йшли. А вони час від часу в якому селі ночувати в клубах нас заводили. Там ми падали в тих клубах. На другий день все одно потрібно йти.»

 

З середини 1940-х до середини 1950-х років у системі ГУЛАГ відбулося майже півсотні повстань. Повстання виникали у великих таборах: «Екібастузькому» (1952 р.), «Норильську» (1953 р.), «Кенгірі» (1954 р.) Мало відбутися повстання і у таборі, де знаходилася Текля Тихан. Проте через невідомі жінці обставини воно не відбулося.

 

«У «Балхаші» хлопці хотіли нам організувати повстання, і, бачите, «чека» (рос. Чрезвичайная комиссия  - Надзвичайна комісія, яка у системі радянської влади у 1920–1930 рр. виконувала карально-репресивні функції – Авт.) спрацювало. Напевно чули, що вже щось є. Бо то була зона дівчат і «огнева» зона – мур високий… Дріт ішов так, шоб конвой міг стріляти… То хлопці викопали дірку і таки вилізли до нас, до дівчат. І кажуть: «Будем робити забастовку, шоби звільнялися». Як вони пообіцяли, шо мають прийти, може конвой зауважив… більше вони не приходили. І  «Балхаш» лишився без забастовки.»

 

Попри каторжну працю, в’язні таборів підтримували національні звичаї та традиції, святкували релігійна свята.

 

«Як свято – ми собі прийдем з роботи і – Службу Божу. А на свята ми попробували не вийти на роботу. Великдень то був. Зробили плащаницю з куска полотна… Пуделочко і образок… І ми раненько встали – і Службу Божу. Ми не дивилися, шо то священика слова. Молились – і всьо. І почув надзиратель, прийшов і кричить: «Пєрєстать!» А ми: «Христос Воскрес!» А він рипить у дверях – не слухаємо! Скінчили Службу Божу, вийшли на двір. І це у Красноярськім краю. У Балхаші було легше. У Балхаші бараки були закриті, у Красноярськім краю були відкриті. У «Балхаші» вечором закривають. «Параша» (туалет – Авт.) є в куті. Легше було, бо як дали вихідний, то ми в бараку закриті – ми собі проспівали, помолилися. Молитва – вервечку. Вервечку ми робили. Але ми вервечки ще у тюрмі робили! Хліб нам дадуть, оту м’якоть… так м’яли, шо то була одна маса. Я мала, але відібрали… Вервечка є і хрестик з хліба… І ми з тими вервечками, хто зміг, шо не відобрали, то в Красноярськім краю і в «Балхаші» ми були. В «Балхаші» вже були і з молитвениками, і з образками…»

 

У жовтні 1954 року після смерті Сталіна Теклю звільнили. Після звільнення жила у Караганді (Кахахстан).  Там вона і одружилася з Олексієм Тиханом.

 

«Як звільнилася – нас не впускали на Україну. Але у Караганді була тетка вивезена. І вона мені написала: «Шоб ти ніде не їхала – їдь до нас» Я поїхала до тетки… Їхній, син також сидів у лагері. І товариша післав до них, як звільнився. Це був мій майбутній чоловік. Він прийшов. Ми як лагерники знайшли спільну мову. Пізніше походив трошки – ми одружилися.»

 

У 1966 р. Текля оселилася у м. Калуш (Україна). Тепер мешкає у місті Львові.