The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ярослав Яровенко Yaroslav Yarovenko (* 1999)

• народився 17 вересня 1999 року в Горлівці (Донецька область)

• з трьох років навчався грати на скрипці

• влітку 2014 року разом із батьками був змушений залишити Горлівку через збройну агресію Російської Федерації

• 10-й та 11-й класи закінчив екстерном у Бахмуті, де разом із сімʼєю прожив рік

• у 2015 році разом із сімʼєю переїхав до Львова і вступив до місцевого музичного училища

• під час навчання у львівському музичному училищі був вуличним музикантом

• 2019 року почав співпрацю з гуртом «Joryj Kłoc»

• з лютого 2022 року розміщував переселенців у Львові, приймав і розподіляв гуманітарні вантажі, які надходили з-за кордону

• за пів року після повномасштабного вторгнення Росії разом із гуртом «Joryj Kłoc» почав давати благодійні концерти на підтримку Збройних сил України

• у 2023 році разом із гуртом «NAZVA» їздить на передові позиції Сил оборони із благодійними концертами

See below for the English version

Ярослав Яровенко народився через вісім років після проголошення незалежності України. Проте його дитячі спогади про Горлівку на Донеччині — це радянський кінотеатр «Іскра» та памʼятник Володимиру Леніну. Через воєнну агресію Російської Федерації проти України хлопець був змушений залишити рідне місто на сході й переїхати до Львова. Там він продовжив займатися музикою, якої навчався з трьох років. І нею ж на другому році повномасштабної війни продовжує підтримувати українських військових на передовій.

Карʼєр, заводи та шахти: яким запамʼяталося дитинство у Горлівці

Ярослав Віталійович Яровенко народився 1999 року в Горлівці, що на Донеччині. Батько — Віталій Яровенко — уродженець Горлівки, працював учителем історії України. Мати — Світлана Яровенко — народилася на Кубані, до Горлівки переїхала ще в дитинстві, коли її батька запросили працювати на шахті. Викладала гру на скрипці у школі. 

Свою рідну Горлівку Ярослав запамʼятав великим індустріальним містом з багатьма шахтами та заводами: «Був хімічний завод, був завод з виробництва пластику — “Стірол” (він сам по собі був як велике містечко). Резиновий завод. І дуже багато шахт». 

Можливостей для відпочинку в промисловому місті було небагато. Хтось ходив до кінотеатру «Іскра», поруч з яким стояв памʼятник Володимиру Леніну. Інші жителі Горлівки йшли на карʼєр, залитий водою, який утворився ще в часи Другої світової війни: «Це була паркова зона. Просто природа. Ти туди приходиш і відпочиваєш».

Для себе Ярослав Яровенко обрав інший варіант розваги — гру на скрипці: «Я був досить егоїстичною дитиною. <…> І в дитинстві мама мені дуже мало уваги приділяла. <… > В якийсь момент я сказав: “Та займайся зі мною. Чому ти з дітьми займаєшся маленькими?”. А вони до нас додому приходили, її учні, і займалися. Я, напевне, дуже сильно ревнував до того. І сказав: “Все. Вчи. Я готовий!”». 

З того часу брав участь у різних музичних конкурсах, здобував призові місця. За межами рідної Горлівки вперше побував у 2008 році, в Донецьку. Там на музичному конкурсі посів перше місце. Далі були поїздки до Запоріжжя, Криму, Жовтих Вод (Дніпропетровщина). На захід України не їздив жодного разу, зокрема й через пов’язані з цим регіоном негативні стереотипи, які культивувалися на сході: «Мені здається, що був невеликий острах… Та й далеко». 

Російська мова і проросійські наративи в українській школі

До першого класу Ярослав Яровенко пішов у 2004 році. Спершу навчався у 53-й школі, потім перевівся до 52-ї, де вчителював батько. Навчання відбувалося російською мовою. Українську мову теж викладали російською: «“Детки, прочитайте задание номер 13, но на украинском”. Діти починають відкривати [підручник] і ламаною українською читали». Його вчителька української мови переконувала дітей, що коли ті поїдуть до Львова, то української мови не зрозуміють. 

Початок навчання Ярослава в школі припав на Помаранчеву революцію. Тоді за президентське крісло боровся Віктор Янукович, уродженець Донеччини. Вчителі долучалися до агітації за нього: «Дуже багато листівок [роздавали]. Масово. І люди цим займалися, бо за це платили гроші. <…> Навіть деякі викладачі [казали]: “Тримайте флажочєк від нашого майбутнього президента”». 

Батьки Ярослава не підтримували Януковича. Вони були за Віктора Ющенка й через це мали проблеми: «Мама трішки менше проблем [мала], бо на роботі не сказала про свої політичні вподобання. А батько сказав і мав потім дуже неприємні “тьорки”». 

Перше знайомство з людьми з заходу України

У родині Ярослава Яровенка розмовляли російською мовою. Втім жодних упереджень щодо людей із заходу країни в батьків не було. Цьому посприяла, зокрема, робота батька. 

Окрім вчителювання, він також займався політичною журналістикою і двічі брав участь у проєкті «Обʼєднання України». Одного року напередодні Різдва до сімʼї Яровенків у Горлівку приїхали двоє чоловіків із Закарпаття. Вони жили з родиною два дні. Привезли подарунки — деревʼяні писанки та ялинку: «Я тоді зрозумів, що те, що всі інші кажуть, що там якісь дивні бандерівці живуть; <…> що вони там вбивають людей на вулицях; якщо ти говориш російською, з тобою ніхто не буде спілкуватися… <…> Я зрозумів, що це неправда. Що люди — всюди люди. Є хороші, є погані. Як і в моєму оточені були і погані, і хороші люди».

Проте в самій Горлівці — «на вулиці, в дворі і в школі» — погано ставилися до людей із заходу України: «Але я б не сказав, що це була щоденна тема для обговорення. Просто якщо зайшла мова за це (а вона рідко заходила), то негативно, з острахом таким [говорили про людей із заходу]». 

«Прийде нова влада — і все у вас буде добре»

На початку російсько-української війни, коли навесні 2014 року відбувалися захоплення адміністративних будівель у Луганській та Донецькій областях, Ярослав Яровенко закінчував девʼятий клас. Його батько також мав випускний клас. Діти разом з учителем пройшлися по місту колоною з українською символікою та під державний гімн. Тоді до них підбігли проросійськи налаштовані жінки старшого віку з вимогою сховати «фашистську» символіку: «Мій батько покликав трьох великих хлопців. Вони пішли [до цих жінок] і сказали, що ви або зараз замовчите, або буде боляче. Бо що ви робите? Чому ви кидаєтеся на дітей і намагаєтеся незрозуміло що зробити?».

Проукраїнські активісти в місті також були, проте вони або виїжджали через погрози життю на підконтрольну Україні територію, або «зникали, потім їх знаходили окремо [вбитими]». А штурмувати міліцейські дільниці не завжди йшли місцеві: «Я думаю, що там все ж таки були місцеві. Десь людей сто. А всі інші — це просто зачинщики, які знаходили слабких людей, які погано влаштувалися в житті, щось їм не вистачало, можливо, роботи не було в людей. І вони їм [сказали]: “Давайте з нами. Зараз приведемо нову владу, і все буде у вас добре”».

Що ситуація серйозна і вона не закінчиться швидко, Яровенки зрозуміли ще в березні 2014 року, коли під вікнами їхнього будинку проїздили колони танків: «У нас основна магістраль, яка проходить від Микитівки і йде далі в центр. І від центру вже на Донецьк. Уся [російська] техніка, яка проїжджала, проїжджала по оцій дорозі [біля будинку]. Ми тоді зрозуміли, що щось страшне». 

Пошук нової домівки

Сімʼя Яровенків зібрала найнеобхідніші речі, взяла гроші й рушила з Горлівки. Централізованої евакуації місцевих не було. Люди самі організовувалися, шукали автобус і намагалися залишити місто. Аби виїхати на підконтрольну Україні територію, потрібно було пройти російські блокпости. На одному з них автобус зупинили, вивели чоловіків і змусили їх рити окопи. Через деякий час розпочався обстріл, люди швидко забігли назад у автобус і поїхали. Спершу Яровенки виїхали до Красноармійська (тепер Покровськ) Донецької області. Деякий час жили в Одесі. Згодом повернулися на Донеччину — до Артемівська (тепер Бахмут), де прожили до середини 2015 року. Мешкали спочатку в приватному будинку, який безоплатно надали волонтери. Взимку переїхали на орендовану квартиру. Батьки не змогли знайти роботу за спеціальністю, працювали в будинку-інтернаті для дітей з інвалідністю. 

Ярослав тим часом екстерном закінчив десятий та одинадцятий класи і мріяв про вступ до музичного училища. Розглядали варіанти навчання у Києві та Львові. Говорили також про Харків, але мати була проти через близькість кордону із Російською Федерацією. Врешті, у 2015 році Ярослав успішно склав іспити і вступив до Львівського музичного училища. Разом із мамою переїхав до Львова, а за пів року до них приєднався і батько, який до того залишався в Бахмуті.

Адаптація до життя у Львові

Знайти житло у Львові переселенцям із Донецької області було нелегко: «В усіх газетах були такі написи, що “здається квартира, але не для переселенців з Донецької і Луганської області. І це була масова штука. Я думаю, що тут вина двох сторін. Так не можна писати. Це абсолютно не толерантно. А з другої сторони, є такі люди, що приїхали і тут почали права качати». Перші кілька тижнів Ярослав з мамою жили в гуртожитку на вулиці Зеленій, потім переїхали в дешевше житло в Личаківському районі.

Спілкуватися з однолітками Ярославу було нескладно. На українську мову хлопець перейшов упродовж першого місяця життя у Львові: «Я говорив виключно літературною мовою. Мені навіть викладачка одна підійшла і сказала: “Боже, у вас така чиста мова! А ви, напевне, не зі Львова, так?”. Вона не знала, що я переселенець». Хоча з батьками хлопець продовжував говорити російською.

Жодних утисків зі сторони однолітків не було: «Я не дуже закрита людина. Іду легко на контакт. Так що все було нормально. Сприйняття було непогане. Ніхто не чіплявся. Все дуже толерантно. <…> Я злився з колективом. Більшість і не знала, звідки я». 

Важче адаптуватися на заході України було батькам. Роботи за спеціальністю вони не знайшли: мати у Львові працювала прибиральницею і нянею, батько — тестувальником на заводі. Тож вони почали їздити на роботу за кордон: спершу в Польщу, потім до Чехії. За два роки до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхали до Литви, де влаштувались працювати на рибний завод.

Гра на скрипці та власний музичний гурт

На третьому курсі училища Ярослав почав грати на вулиці з гуртом «Satori Band». За кілька місяців зібрав кошти на електроскрипку. Після закінчення училища у 2018 році залишив гру на вулиці й почав активно готуватися до вступу в консерваторію. Ярослав добре склав іспити, почав навчання. Влітку 2019 року товариш Андрій Вуличний запропонував хлопцю долучитися до гурту «Joryj Kłoc». Там Ярослав грає не лише на скрипці, а й на альті: «Концепція цього гурту — це збереження традицій і надання їм нових сенсів, нових музичних звучань. Щоб старе не забувалося і нове розвивалося». 

У Ярослава є дві улюблені пісні, які виконує гурт: «Ятри» і «Ой на горі вогонь горить». Це степові пісні Донбаського регіону. І вони, на думку хлопця, найкраще пояснюють, чим насправді є схід України: «Насправді Донбас — це про простір. Що коли ти стоїш, перед тобою не знаю скільки тієї землі, і вона вперед іде. І вона безмежна. Це надзвичайно. Це складно навіть передати словами».

«Я не вірив»: початок повномасштабної війни та волонтерство

Війна вісім років залишалася на сході України. Але вранці 24 лютого 2022 року вибухи почали гриміти і на заході країни: «Я був тією людиною, яка не вірила в повномасштабну війну зараз. Я думав, що це станеться пізніше. Я батьків заспокоював».

Разом із друзями вони зібралися біля зачиненого «Макдональдса» і пішли на завод РЕМА, де в них була власна кімната для репетицій. У перший день повномасштабної війни вони прийняли там друзів — поетів, які виїхали з Києва. Потім на тому ж заводі почали поселяти інших переселенців, приймати і розвантажувати гуманітарні вантажі з-за кордону. 

За пів року великої війни волонтерська діяльність пішла на спад: власники заводу попросили платити за оренду складу. Тоді Ярослав та інші хлопці з гурту «Joryj Kłoc» почали давати благодійні концерти і закуповувати необхідне для українських військових. 

Згодом із галицько-донбаським гуртом «NAZVA» в рамках проєкту «Культурний десант» Колі Сєрги їздив на передові позиції українських оборонців, давав концерти. Тоді Ярослав вперше за вісім років повернувся на свою малу батьківщину: «Я був у Красному Лимані. Там дуже складно дивитися… Бо багато чого немає. Просто немає. А люди і досі там живуть. Працюють. Щось відновлюється. Грядочки, квіточки… Роблять красу. Щоб жити було приємно. Це дуже вражає. Дуже вражає сила волі людей, які вирішили, що залишаються і не будуть нікуди їхати».

У вересні 2023 року Ярослав Яровенко продовжує жити та займатися музикою у Львові. Один із хлопців з гурту «Joryj Kłoc» вступив до Збройних сил України. Ярослав каже, що теж стане на захист держави, якщо його мобілізують. А наступному поколінню українців радив би «не забувати про тих, хто вас ображав і хто ображав вашу державу».

________________________________________

Yaroslav Yarovenko was born eight years after Ukrainian independence was declared. Yet his childhood memories of Horlivka, in the Donetsk region, are of the Soviet ‘Iskra’ cinema and a monument to Vladimir Lenin. The armed aggression of the Russian Federation against Ukraine forced the young man to leave his hometown in the east and move to Lviv. There, he continued with the music he had been learning since the age of three. It is with music that he continues to support Ukrainian soldiers at the front line in the second year of full-scale war.

Childhood memories from Horlivka: a quarry, plants and mines

Yaroslav Vitaliyovych Yarovenko was born in 1999 in Horlivka, Donetsk region. His father, Vitaliy Yarovenko, was also born in Horlivka and worked as a teacher of Ukrainian history. His mother, Svitlana Yarovenko, was born in Kuban and moved to Horlivka as a child when her father was called to work in a mine. She was a school violin teacher.

Yaroslav remembers his native Horlivka as a large industrial city with many mines and factories: “There was a chemical plant and a plastic production plant — “Stirol” (it was like a big city by itself). A rubber factory. And a lot of mines.”

There were few leisure activities in an industrial town. Some people went to “Iskra,” a Soviet cinema that stood next to a monument to Volodymyr Lenin. Other Horlivka residents went to a water-filled quarry that had existed since the Second World War: “It was a park zone. Just nature. You go there and rest.”

Yaroslav Yarovenko chose another form of recreation — the violin. “I was a rather selfish child.  <...> In my childhood, my mother paid little attention to me. <...> At some point I said, ‘Teach me. Why are you teaching some little children?’ And they came to our house, her students, and practised. I think I was very jealous of that. And I said, ‘Enough. Teach me. I am ready!’”

From then on, he took part in various music competitions and won prizes. In 2008, he left his hometown of Horlivka for the first time and came to Donetsk. There, he won first prize in a music competition. Then he travelled to Zaporizhia, Crimea, and Zhovti Vody (Dnipro region). He had never been to the west of Ukraine, partly because of the negative stereotypes about the region that were popular in the east: “I think there was a bit of fear... And it was far away”.

Russian language and pro-Russian narratives in a Ukrainian school

Yaroslav Yarovenko started school in 2004. First he studied at school No. 53, then he moved to school No. 52, where his father worked as a teacher. Classes were held in Russian. The Ukrainian lessons were also held in Russian: “Children, read task No. 13, but in Ukrainian” (in Russian). Children begin to open [a textbook] and read in poor Ukrainian.” His Ukrainian teacher convinced the children that they wouldn’t understand Ukrainian when they went to Lviv.

Yaroslav’s start at school coincided with the Orange Revolution. At the time, one of the candidates for the presidency was Viktor Yanukovych, from the Donetsk region. Teachers joined the agitation in support of him: “They distributed a lot of leaflets. Massively. People did it because they were paid. <...> Some teachers even said, ‘Take a leaflet from our future president.’”

Yaroslav’s parents did not support Yanukovych. They supported Viktor Yushchenko and were constantly in trouble for it: “Mum had a bit less problems because she never mentioned her political views at work. My father did, and then he had a very unpleasant beef.”

First contact with people from western Ukraine

Yaroslav Yarovenko’s family spoke Russian. But his parents had no prejudices against people from the west of the country. It was partly his father’s work that helped.

As well as teaching, Yaroslav’s father worked as a political journalist and twice took part in the One Ukraine project. Before Christmas, the Yarovenko family was visited by two men from Zakarpattia. They stayed with the family for two days. They brought presents — wooden Easter eggs (“pysanky”) and a Christmas tree: “Then I realised that everything the others had told us that there were some Banderites living there; <...> that they were killing people in the streets; if you speak Russian, no one will speak to you... <...> I realised that it was all a lie. That people are people everywhere. There are good people and bad people. Just like the people around me — there were good ones and bad ones”.

But in Horlivka itself, “on the streets, in the yard, and at school,” people from western Ukraine were thought of badly: “I wouldn’t say it was a daily topic of discussion. It was just that when we talked about them (which was rare), they were mentioned negatively, with a kind of fear.” 

“A new authority will come – and you will be good”

Yaroslav Yarovenko was finishing 9th grade at the start of the Russian-Ukrainian war in the spring 2014, when administrative buildings in the Luhansk and Donetsk regions were seized. His father also had a graduating class. The students and their teacher walked through the city in a column holding Ukrainian symbols and playing the national anthem. They were then approached by pro-Russian elderly women who demanded that they hide the “fascist” symbols: “My father then called three bulky guys. They approached [the women] and told them that she would either keep quiet or be hurt. Because what did you think you were doing? Why were you jumping on children and trying to do what you were doing?”

Pro-Ukrainian activists were also present in the city, but they had either left for Ukrainian-controlled areas because of threats to their lives or “disappeared and then were found alone [killed].” And those who stormed the police stations were not always locals: “I think there were some locals. Maybe a hundred of them. All the rest were the instigators, who were looking for weak people, people who were not settled in their lives, people who were lacking something, a job, and so on. And they said to these people, ‘Come with us. We will bring new authorities and you will be good.’”

It became clear to the Yarovenkos that the situation was serious and would not end soon, as early as March 2014, when they saw columns of tanks under their windows: “We lived on the main road that goes from Mykytivka to the city centre. And then to Donetsk. All the [Russian] vehicles that were passing went along this highway [past our house]. Then we realised that it was something frightening.”

In search of a new home

The Yarovenkos packed their most important belongings, took some money, and left Horlivka. There was no organised evacuation for the locals. People organised themselves, found a bus, and tried to leave the city. To get to Ukrainian-controlled territory, they had to cross Russian roadblocks. They had their bus stopped at one of them; all the men were taken out and made to dig trenches. After a while, the shelling began, and people rushed to get on the bus and leave. The Yarovenkos first went to Krasnoarmiysk (now Pokrovsk) in Donetsk region. For some time, they lived in Odesa. Later, they returned to the Donetsk region and lived in Artemivsk (now Bakhmut) until mid-2015. At first, they lived in a private house provided free of charge by volunteers. In the winter, they moved to a rented apartment. The parents were unable to find work in their field, so they worked at a boarding school for children with disabilities.

Meanwhile, Yaroslav spent his last two years of school externally and dreamed of entering a music college. They considered studying in Kyiv or Lviv. Kharkiv was also an option, but his mother was against it because of its proximity to the Russian border. Finally, in 2015, Yaroslav successfully passed the exams and entered the Lviv Music College. They moved to Lviv with his mother, and his father joined them six months later, staying in Bakhmut until then.

Adjusting to life in Lviv

It was not easy for internally displaced people from Donetsk region to find accommodation in Lviv: “You could read in all the newspapers that there was an apartment for rent, but not for people from Donetsk or Luhansk regions. It was a massive thing. I think both sides are to blame. You cannot write like that. It is intolerant. On the other side, there were people who came here and tried to make their own rules.” For the first few weeks, Yaroslav and his mother lived in a boarding house on Zelena Street, later moving to a cheaper apartment in the Lychakiv area.

It was not difficult for Yaroslav to communicate with his peers. The young man switched to Ukrainian during his first months in Lviv: “I spoke only in literary language. I was even approached by a professor who said to me, ‘It’s amazing how clear your language is! You are probably not from Lviv, are you?’ And she had no idea that I was a displaced person.” But he still spoke Russian with his parents.

Yaroslav did not feel any pressure from his peers: “I am not a shy person. I make contact easily. So it was all right. I was perceived quite well. Nobody bothered me. It was all tolerant. <...> I blended in with the others. Most of them did not know where I came from.”

His parents had a harder time adapting in western Ukraine. They could not find work in their field: his mother worked as a housemaid and nanny, and his father worked as a tester in the factory. They began to work abroad: first in Poland, then in the Czech Republic. Two years before the full-scale Russian invasion of Ukraine, they moved to Lithuania and found work in a fish factory.

Playing the violin and starting his own band

In his third year at the music college, Yaroslav started performing on the streets with his Satori Band. After a few months, he saved enough money to buy an electric violin. After graduating from college in 2018, he left the street performances and started actively preparing to apply to the conservatory. Yaroslav successfully passed all the exams and started his training. In the summer of 2019, his friend Andriy Vulychnyi offered him to join the Joryj Kłoc music band. Yaroslav plays both violin and viola there. “The idea of this band is to preserve our traditions and give them a new meaning, a new musical sound. To remember the old and develop the new,” says Yaroslav.

Yaroslav has his two favourite songs performed by the band: “Yatry” and “Oy na Hori Vohon’ Horyt.” These are steppe songs from the Donbas region, which, according to Yaroslav, best explain what the east of Ukraine is: “The Donbas is really about space. It is when you stand there and you have all this land in front of you, and it goes on. And it has no borders. It is unbelievable. It is even hard to put into words.”

“I did not believe it.” The beginning of a full-scale war and volunteering

For eight years, the war remained in the east of Ukraine. But on February 24, 2022, explosions were also heard in the west of the country: “I was one of those who did not believe in a full-scale war at that time. I thought it would come later. I reassured my parents.”

Yaroslav and his friends gathered next to a closed McDonald’s and went to the Lviv radio-electronic medical equipment factory, where they had their own rehearsal room. On the first day of the full-scale invasion, they hosted their friends there — poets who had left Kyiv. Later, they began to shelter other displaced persons and to receive and unload humanitarian aid from abroad.

Half a year later, their voluntary work began to falter: the owners of the factory demanded that they pay the rent for the warehouse. Then Yaroslav and other members of the Joryj Kłoc band started giving charity concerts and buying necessary equipment for the Ukrainian army.

Later, as part of Kolia Sierga’s project “Kulturny desant” (“Cultural Troops”), Yaroslav, together with NAZVA, a Galician-Donbas music band, went to the front line of the defence forces with their concerts. It was then that Yaroslav returned to his small homeland for the first time in eight years: “I was in Krasny Lyman. It is so hard to look there... A lot of things have disappeared. They are just gone. And people still live there. They work. Something is being renovated. Fields, flowers... People create beauty. So that life there will be a pleasure. It is amazing. The will of the people is amazing — those who decided to stay and not go anywhere.”

In September 2023, Yaroslav Yarovenko was still living and performing in Lviv. One of the band members of Joryj Kłoc has joined the Armed Forces of Ukraine. Yaroslav claims that he will also defend his country if he is mobilised. He has one piece of advice for the next generation of Ukrainians: “Don’t forget about those who have offended you and your country.”