The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.
If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)
Якщо мені це дається, я маю сили це пережити
народилася 20 квітня 1969 року в Краматорську на Донеччині
брала участь у краматорській першотравневій демонстрації після вибуху на Чорнобильській АЕС 1986 року
навчалася в Слов’янському керамічному училищі на художника-оформлювача
1992 року здобула фах інженера-конструктора з ковальсько-пресового обладнання в Краматорському індустріальному інституті
1997 року почала кар’єру в міжнародній косметичній компанії Mary Kay
2009 року почала працювати вчителькою йоги в локальній філії міжнародної організації «Мистецтво життя»
17 квітня 2014 року брала участь у мітингу на підтримку єдності України в Краматорську
навесні–влітку 2014 року залишалася в окупованому бойовиками «ДНР» Краматорську до посилення обстрілів міста
після початку російського повномасштабного вторгнення евакуювалася на Львівщину, але в грудні 2022 року повернулась додому
з 2023 року вивчає екстремальну і кризову психологію в Південноукраїнському національному педагогічному університеті
You can find the English-language version below
Ліана Єльчанінова походить із частково репресованої шляхетної польської родини. Вона здобула інженерну освіту, як і її батьки, але за спеціальністю не працювала. Натомість останні 27 років працює регіональною директоркою в міжнародній косметичній компанії Mary Kay, а також з 2009 року викладає йогу. Допомагає людям, які опинилися в кризових ситуаціях, віднайти рівновагу і взяти власне життя під контроль.
Москвичі й польські шляхтичі
Ліана Єльчанінова народилася 20 квітня 1969 року в Краматорську, в родині інженерів. Батько, Віктор Єльчанінов, навчався в Москві. Зі столиці Радянського Союзу він, випускник-відмінник, приїхав у Краматорськ, щоби працювати на найбільшому в СРСР машинобудівному заводі. На схилі літ із Росії до нього приїхала мати, Анна Іонівна, щоб доживати віку біля молодшого сина. Тут її й поховано.
На заводі пан Віктор познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Наталією Гончаровою, яка народилася 1944 року в евакуації. Її батьки змогли виїхали вглиб Радянського Союзу перед тим, як у їхнє місто зайшли війська нацистської Німеччини. Незадовго до цього дідусь-архітектор зламав ногу, працюючи на об’єкті. Керівництво не дало розпорядження на евакуацію його родини. «Йому сказали: “Залишайтеся тут із сім’єю, все буде нормально”. Грубо кажучи, їх кинули тут», — пояснює пані Ліана. Виїхати вдалося завдяки тому, що бабуся домовилася про перевезення родини до російського Орська під час евакуації підприємств. Їхали в одному потязі з заводським обладнанням. «Я пам’ятаю, що тітка Галя, мамина сестра, мені розповідала, як вона була маленька й не могла встати, тобто вони довго їхали в напівзігнутому стані… у цих ящиках».
Родина з боку матері походила з польської шляхти, але про це бабуся, більшість родичів якої репресували, змогла розповісти лише за часів відлиги. «Ми навіть не знали про те, що колись був маєток у Білорусі, між польським і білоруським кордоном. Вона ось це розповіла, що вона тоді втекла. Про інші якісь моменти ми навіть у неї розпитували — вона більше не розповідала». Бабусиних батьків репресували. Ліані Єльчаніновій невідомо, в чому їх звинуватили, але вона точно знає: ці люди зникли в таборах або були розстріляні. Бабусі ж із сестрами дивом вдалося втекти до родичів на Харківщину.
Радянський дефіцит і пошук себе
Маленька Ліана виростала в часи дефіциту, який незмінно супроводжував життя в Радянському Союзі. «Тотальний дефіцит — коли неможливо було взагалі нічого купити, від слова “зовсім”». Батьки отримували звичайну зарплату інженерів, але завдяки раціоналізаторським пропозиціям тата-інженера родина стала трохи заможнішою. «Йому просто подобалося щось вигадувати, він на цьому просто подавав авторські заявки, і в нас з’являлися гроші». Але витратити ці гроші на одяг чи косметику в Краматорську було майже неможливо, тому коли батько отримував премію, він їхав у Москву, де був ширший асортимент побутових товарів, і діставав там «усе, що було доступне в магазині» на замовлення родини.
У дитинстві пані Ліана відвідувала різні секції (займалась легкою атлетикою й танцювала в дитячому ансамблі народного танцю), але, зрозумівши, що не мріє про спортивні вершини, вирішила спробувати себе в художній школі. Закінчивши її з відзнакою, захотіла продовжити розвиватися в цій царині, але через невдачу на вступному іспиті в московський художній виш урешті вступила в Слов’янське керамічне училище. Навчалася на художника-оформлювача. Практику проходила на місцевому керамічному комбінаті — заводі з виробництва фарфорового та фаянсового посуду. Тоді вперше побачила, як працює конвеєрне виробництво, і зрозуміла: «Ніколи в житті там працювати не буду».
Закінчивши училище, пані Ліана ще раз спробувала вступити у фаховий виш, але їй відмовили через відсутність педагогічного диплому. Батько переконав доньку вступити в Краматорський індустріальний інститут. Там вона вчилася на інженера-конструктора з ковальсько-пресового обладнання, чекаючи, поки зможе отримати додаткову освіту дизайнера.
На останньому курсі інституту пані Ліана зустріла свого майбутнього чоловіка Едуарда. Познайомилися вони в басейні, але ближче зійшлися в піонерському таборі, де вона була піонервожатою, а він, відповідно до свого фаху, — дитячим тренером з водного поло. Через три місяці знайомства закохані одружилися. Диплом пані Ліані довелося захищати вже за декілька тижнів після народження доньки Поліни. «Ну все, зараз ось треба захистити, а потім уже народити, — думала вона тоді. — У мене все має бути за планом».
Життя молодої сім’ї в перші роки незалежності
На початку 1990-х молода родина, як і її держава, переживала нелегкі часи. Панові Едуарду запропонували роботу тренером у Керчі, але на місці стало відомо, що його роботодавця, пов’язаного з нафтовим бізнесом, застрелили. Чоловік залишився без роботи. «У нас був дуже складний період у житті. Ми мали мішок борошна, молоко, яке мені давала свекруха, котра працювала в магазині, <…> з села яйця, картоплі мені тоді мішок привезли <…> про м’ясо ніхто особливо не згадував, ну такі часи були». Легше стало, коли пан Едуард улаштувався на підприємство, яке займалося бартерною торгівлею та імпортом продуктів із Польщі.
Пані Ліана отримувала виплати за дитину, але для цього щоразу потрібно було вистояти величезну чергу з новонародженою донькою. Після одного з таких походів вона вирішила, що з неї досить, і почала шукати підробітки. Ними стали розписи дитячих садків і робота в модельному агентстві.
Саме тоді Ліана Єльчанінова через знайомих влаштувалася в міжнародну косметичну компанію Mary Kay. Це був поклик — вона отримувала задоволення, допомагаючи іншим жінкам гарно виглядати. У цій компанії пані Ліана працює вже 28 років.
Іншою частиною її життя стала волонтерська робота в українській філії міжнародної організації The art of living («Мистецтво життя»), де вона з 2009 року викладає йогу й програми антистресового дихання.
2014 рік у Краматорську: останній проукраїнський мітинг і життя в окупації
Початок 2014 року в Краматорську був напруженим. Революція гідності підтвердила вибір європейського вектору розвитку для України. У відповідь на це Росія анексувала Крим і почала спонсорувати проросійські виступи на Сході й Півдні. Ліана Єльчанінова не впізнавала свого міста, яке заполонили прапори «ДНР», — але їй важливо було побачити все на власні очі. Проукраїнська громадськість теж активно висловлювала свою позицію. Особливо визначною була акція на підтримку єдності України біля пам’ятника літаку. Під час демонстрації міські адміністративні будівлі вже були під контролем бойовиків. «Народ весь був як на голках, бо всі розуміли, що це може, грубо кажучи, чимось серйозним закінчитися». По інший бік стояли прибічники бойовиків із прапорами «ДНР».
Коли бойовики «ДНР» захопили краматорський відділок міліції, пані Ліана була в Харкові. Дізнавшись від рідних телефоном подробиці, вона одразу почала думати, як потрапити додому. Їдучи в гості, вона навіть не взяла з собою паспорт, тому єдиним посвідченням особи для неї була робоча перепустка з Mary Kay. Автобуси на Донеччину того дня не ходили, а серед людей ширилася паніка. Додому вдалося потрапити завтра, хоча не обійшлося без перевірки автобусів бойовиками.
Після приїзду Ліана Єльчанінова до останнього залишалася в Краматорську, спостерігаючи за війною й панічно спорожнілим містом, де перестали працювати банки й магазини. Коли обстріли посилилися, вирішила виїхати до доньки в Харків. «Я пам’ятаю цей момент, коли я готова було просто вчепитися пальцями ніг у дім, щоб не їхати <…> я не знала, повернуся чи ні».
Після звільнення Краматорська Збройними силами України пані Ліана повернулася додому.
Повномасштабне вторгнення. «Мені було однаково, літають снаряди чи ні»
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії вона планувала ремонт. «Я купила шпалери й збиралася ремонтуватися в лютому, думаю: назло всім, ось просто. Думаю, що треба енергетику спрямовувати в правильне русло». Ситуація вже була напружена, тому перші вибухи 24 лютого 2022 року вона зустріла без здивування. Донька тоді була в Харкові, але після початку повномасштабного вторгнення поїхала додому. Назустріч їй рухалися танки. Згодом Ліана Єльчанінова виїхала в Ужгород одним із останніх потягів.
Питання про виїзд із міста відкладалося до останнього через маму, яка відмовлялася залишати дім. «Мені самій не було страшно <…> Я просто ходила, думала, що мені робити, бо сама я не поїду — в мене залишалася мама, сестра, і я прекрасно розуміла, що з цими котами… Що самі вони не впораються».
Зрештою, виїхавши разом з родичами й котами, пані Ліана зіштовхнулася з великими труднощами — особливо коли шукала собі житло піді Львовом
Додому вона повернулася в грудні 2022 року. Після виснажливої дороги «було однаково: літають снаряди чи не літають снаряди» — не роздягнувшись, заснула в холодній, але своїй квартирі. Деякий час пішов на адаптацію до життя в прифронтовому в місті, на повернення до роботи й вирішення низки побутових питань із квартирою, яку затопило, поки пані Ліани не було в місті.
Йога й інтернет-курси з релаксації тривали. Під час курсів «Відновлення та стійкість» для жертв насилля, учасників воєнних дій та інших екстремальних ситуацій пані Ліана зрозуміла, що, попри досвід роботи з військовими з 2014 року, їй бракує фахових навичок — адже суспільство змінилося. Рішенням проблеми стала освіта екстремально-кризового психолога, яку пані Ліана 2023 року пішла отримувати в університет. «Виявилося, що це дуже цікаво… Мій нестандартний погляд на речі виявився достатньо корисним».
Навесні 2024 року Ліана Єльчанінова живе в Краматорську, працює в Mary Kay, проводить онлайн-курси з йоги й навчається. «Якби не знання, які в мене є, я би, напевно, не знаю, як пережила все, що зі мною відбувалося», — підсумовує вона.
________________________________________
Liana Yelchaninova comes from a partially repressed noble Polish family. She earned an engineering degree, following in her parents’ footsteps, but did not work in her field. Instead, for the past 27 years, she has been working as a regional director for the international cosmetics company Mary Kay, while also teaching yoga since 2009. She helps people in crisis find balance and regain control of their lives.
Muscovites and Polish nobility
Liana Yelchaninova was born on April 20, 1969, in Kramatorsk to an engineer family. Her father, Viktor Yelchaninov, studied in Moscow. A distinguished graduate, he moved to Kramatorsk from the Soviet Union’s capital to work at the USSR’s largest machine-building plant. In her old age, his mother, Anna Ionovna, moved from Russia to live out her life with her younger son. She is buried in Kramatorsk.
At the plant, Viktor met his future wife, Nataliya Honcharova, who was born in 1944 during the evacuation. Her parents managed to travel further into the Soviet Union shortly before their town was occupied by Nazi Germany. Just before the evacuation, her architect grandfather had broken his leg while working on a project. The authorities did not approve the evacuation of his family. “They told him, ‘Stay here with your family, everything will be fine.’ Basically, they were abandoned here,” explains Liana. They managed to escape because her grandmother arranged for the family to be transported to Orsk, Russia, during the evacuation of enterprises. They traveled in the same train carrying factory equipment. “I remember my aunt Halia, my mom’s sister, telling me how, as a little girl, she couldn’t even stand upright, meaning that they traveled for a long time, hunched over… in those crates.”
Her mother’s family descended from Polish nobility, but her grandmother, most of whose relatives were repressed, could only speak of this during the Thaw. “We didn’t even know there was once an estate in Belarus between the Polish and Belarusian borders. She shared that she had fled back then. We asked about other details, but she never told more.” Her grandmother’s parents were repressed, and Liana does not know what they were accused of, but she knows for sure that they either disappeared in the camps or were executed. Her grandmother and her sisters narrowly escaped to relatives in the Kharkiv region.
Soviet deficit and the search for identity
Young Liana grew up during a period of shortages, which was a constant feature of life in the Soviet Union. “A total deficit — when you couldn’t buy anything at all, absolutely nothing.” Her parents earned typical engineer salaries, but thanks to her father’s optimization ideas, their family became slightly better off. “He just loved inventing things, and by submitting patent applications, we earned some extra money.” However, spending that money on clothes or makeup in Kramatorsk was nearly impossible, so when her father received bonuses, he would travel to Moscow, where the range of consumer goods was wider, and bring back “everything there was in the shop” at the family’s request.
As a child, Liana attended various extracurricular activities, including track and field and folk dancing in a children’s ensemble. However, realizing that she did not dream of excellence in sports, she decided to try her hand at art school. After graduating with honors, she wanted to continue developing in this field, but after failing the entrance exam to a Moscow art university, she eventually entered the Sloviansk Ceramics College to study decorative painting. She interned at a local ceramic factory that produced porcelain and faience. It was there she first saw how conveyor production worked and had a revelation, “I’ll never work there in my life.”
After finishing college, Liana tried again to enter a specialized university but was rejected due to the lack of a teaching diploma. Her father persuaded her to enroll at the Kramatorsk Industrial Institute, where she studied mechanical engineering, specializing in forging and pressing equipment, while waiting for the chance to pursue additional education in design.
In her final year at the institute, Liana met her future husband, Eduard. They first crossed paths at a swimming pool but grew closer at a Pioneer camp, where she was a camp counselor, and he, according to his occupation, was a children’s water polo coach. They married three months after their first meeting. Liana defended her thesis just weeks after giving birth to their daughter, Polina. “Alright, I’ll defend my thesis first, then give birth,” she thought at the time. “For me, everything has to go according to plan.”
The life of a young family in the first years of independence
In the early 1990s, the young family, just like the country, faced difficult times. Eduard was offered a job as a coach in Kerch, but upon arrival, he learned that his employer, involved in the oil business, had been shot. He was left without work. “We had a very challenging period in life. We had a sack of flour, milk that my mother-in-law, who worked in a store, gave me, <...> eggs from the village, a sack of potatoes that I received <...> nobody really talked about meat; those were just the times.” Life became easier when Eduard got a job at a company engaged in barter trade and importing goods from Poland.
Liana received child benefits, but each time she had to endure a long queue with her newborn daughter to collect them. After one such visit, she decided she’d had enough and started looking for side jobs. These included painting murals in kindergartens and working at a modeling agency.
Around this time, Liana Yelchaninova, through acquaintances, joined the international cosmetics company Mary Kay. It was her calling — she took pleasure in helping other women look beautiful. Liana has been working for this company for 28 years.
Another significant part of her life became her volunteer work with the Ukrainian branch of the international organization The Art of Living, where she has been teaching yoga and anti-stress breathing programs since 2009.
2014 in Kramatorsk: the last pro-Ukrainian rally and life under occupation
Early 2014 in Kramatorsk was tense. The Revolution of Dignity reaffirmed Ukraine’s choice of the European development path. In response, Russia annexed Crimea and began sponsoring pro-Russian protests in the East and South. Liana Yelchaninova did not recognize her city, which was flooded with “DPR” flags — but she had to see everything with her own eyes. The pro-Ukrainian community actively voiced its position as well. A particularly notable event was a rally for Ukraine’s unity near the airplane monument. By the time of the demonstration, city administrative buildings were already under the control of militants. “Everyone was on edge because everyone understood that, frankly speaking, this could end in something serious.” On the other side were militants’ supporters with “DPR” flags.
When the “DPR” militants seized the Kramatorsk police department, Liana was in Kharkiv. After learning the details from relatives over the phone, she immediately began planning how to return home. On her visit, she had not brought her passport, so her only form of identification was her work pass from Mary Kay. Buses to the Donetsk region were not running that day, and panic was spreading. She managed to return home the next day, although not without militants checking the buses.
After arriving, Liana Yelchaninova stayed in Kramatorsk as long as possible, observing the war and the panic-stricken, deserted city with closed banks and stores. When the shelling intensified, she decided to leave for Kharkiv to join her daughter. “I remember that moment when I was ready to cling to the house with my toes to avoid leaving <...> I didn’t know if I would ever come back.”
After the liberation of Kramatorsk by the Armed Forces of Ukraine, Liana returned home.
The full-scale invasion. “I didn’t care if shells were flying or not”
On the eve of Russia’s full-scale invasion, she was planning renovations. “I bought wallpaper and was going to start renovating in February — just out of spite. I thought it was important to channel my energy in the right direction.” The situation was already tense, so when the first explosions occurred on February 24, 2022, she met them without surprise. Her daughter was in Kharkiv at the time, but after the full-scale invasion began, she set out to return home. Tanks were advancing toward her on the way. Later, Liana Yelchaninova left for Uzhhorod on one of the last trains.
Leaving the city was postponed until the very last moment because of her mother, who refused to leave her home. “I wasn’t scared myself <...> I just walked around thinking about what to do because I wouldn’t leave on my own — my mother and sister were staying behind, and I understood perfectly well that with these cats… they wouldn’t manage on their own.”
Eventually, she left the city with her relatives and their cats, facing significant difficulties — particularly when searching for housing near Lviv.
She returned home in December 2022. After the exhausting journey, she “didn’t care if shells were flying or not” — she fell asleep, still dressed, in her cold but familiar apartment. Some time was needed to adjust to life in the frontline city, to resume work, and to deal with various household issues, including the apartment that got flooded during Liana’s absence.
Yoga classes and online relaxation courses continued. During the Recovery and Resilience courses for survivors of violence, combat participants, and other extreme situations, Liana realized that despite her experience working with military personnel since 2014, she lacked specialized skills — the society had changed. To address this, in 2023, she began studying to become a crisis and extreme psychologist at a university. “It turned out to be very interesting… My unconventional perspective proved quite useful.”
As of spring 2024, Liana Yelchaninova lives in Kramatorsk, works at Mary Kay, conducts online yoga courses, and continues her studies. “If it weren’t for the knowledge I have, I honestly don’t know how I would have coped with everything that happened to me,” she reflects.
© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries
Witness story in project Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries ()