"І старший брат – Захарків, Захарків Василь, він навчався в гімназії в Золочеві. Ну в той час, однозначно, шо наша сім’я не могла дати йому такої освіти, тому шо то всьо було, а ті брати, котрі були в Америці, помагали. І, ну брат, закінчив це, цю гімназію і я не всіх даних я не знаю, коли він, ну, вступив в УПА. І в 1945-му році, коли вже були москалі і на нашому подвір’ї була криївка, де в десь в січні місяці в гарнізон, котрий був майже так шли, коло, от я забув, ну наша коло церкви, і там кажуть, шо пересічна місцевість була. Там є такі рови і ліси близько, шо там в нас дуже сильний був от партизанський рух. З нашого села загинуло десь більше сорока хлопців тільки от в тім повстанськім руху. І вони оточили хату зразу, то видно була якась наводка чи невідомо як то. І то була зима, і всі, хто був з хати всі, ну всі повтікали, а лишилася тільки мама, мені тоді було, ну навіть, то я [19]44-го року… Я в колисці лежав, і ше був племінник, також такого ж віку як я бо старша сестра вже була замужем. А я родився дуже пізно, бо батька ше німці взяли в, на роботу як остарбайтера батька в Німеччину. І батько ше в Німеччині працював десь в Австрії більше 2-х років. І після цього як батько ше вернувся з Австрії, ше я вродився в [19]44-му році. І тоді вони почали шукати криївку, ну, ніхто, всі боялися в селі, обично, обступили, ніхто не приходив до сусідів. І вони дуже, фактично, знайшли тільки вихід з криївки, котрий був так більше, ну на господарці трошка дальше. І вони почали звідтам, боялися туда лізти, а почали збирати солому та шо була в тім, в стодолі, і сіно і туда кидати і підпалювати, шоби їх звідтам вони вийшли. Там було чотири хлопці, і коли той вони фактично то продовжувалося на протязі чотирьох днів, і вони не могли нічо зробити, потому вони почали бо то школа коло церкви, як завжди була школа, і там була студня, і вони з тої студні носили воду, і хотіли вилляти чи шось. Факт того, факт того, і тоді вони заставляли, ну примушували маму, шоби вона через той люк лізла в ту, ту криївку. Коли перший раз мама туда спустилася, то ті хлопці все, всі ще були живі. І питали чи вони можуть, каже, як чи вони могли вирватися. І мама каже, шо тут неможливо, тому шо тут кругом гарнізон стоїть. І тоді вона, коли вийшла, вони її питали, вона казала, шо там нікого нема. Тоді вони ше не вірили, факт того, шо вони на протязі цих днів постійно, ну всю солому і сіно спалили, викурюючи їх звідтам. Мама, туда її заганяли три рази, і коли вже третій раз, коли вони вже туда прийшла, вона казала, шо там нікого нема, то вже ті хлопці пострілялися. Вже той, вона казала, шо той ну Василь сидів вот так до стінки з пістолєтом, такий мав малий пістолет і вже… Ну один лишився, один лишився, і він фактично залишився живим, він вийшов. Його батько під час, коли були перші, як то в нас кажуть совєти, він був головою сільради, і німці його забрали і він пропав. І тому він мав підстави, я не знаю, як, ніхто не знає, шо там було, як то там відбувалося. І він, фактично, залишився живим. Після війни він був директором школи десь в Радехівськім районі, но його мама жила в селі, но він ніколи ні разу не приїжджав в село, і я його не бачив, і я його, ну фактично, не знаю. Тому шо після цього вже, коли вони хотіли там ті хлопці ше при чому, потому ше відстрілювалисі, і маму дуже потому почали бити, за то шо вона казала, шо там нікого немає. І так шо її так були побили, шо її вже причащали, думали, шо вона вже жити не буде. І ше один з тих їхніх командирів сказав, шоби маму застрілили, вивели її коло хати і її. Але той, я не знаю, хотів, каже: ´Я не можу брати на душу тих двоє малих дітей´. І, і мама лишилася жива."
