The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Sofiya Zubrytska Софія Зубрицька (* 1942)

• Народилася 4 червня 1942 р. в с. Угерсько, недалеко Стрия.

• Була арештована разом з сім’єю 19 грудня 1949 р.

• Перебувала у пересильній тюрмі у Бориславі.

• Депортована до с. Хор у Хабаровському краї.

• Звільнена та реабілітована в 1956 р.

• Після повернення продовжила навчання у школі в Стрию, пізніше поступила в Луцький педінститут.

• Працювала в школі в Нововолинську вчителем математики, з 1968 р. - у Львові - спочатку вчителем, згодом заучем та директором.

• До 2010 р. працювала у відділі освіти Шевченкіського району.

Note: English translation follows at the end if the Ukrainian text

Народилася 4 червня 1942 р. в с. Угерсько у родині галицької інтелігенції. 

Про родини Зубрицьких та Тарнавських - життя перед виселенням

Дідусь - Зубрицький Михайло Миколайович був бухгалтером - праював у відділені Райффайзен банку у Стрию та в сільській управі в Угерцях: “Він високоінтелектуальна був людина, знав мови, писав, писав вірші і дуже багато речей він описав, і записав історію Угерської. Ми як його нащадки цю історію уклали і передали в архів села Угерсько, Стрийського району”. Бабуся була головою жіночої ради - можливо, кружка “Союзу Українок”. Батько - Іван Зубрицький - працював головним бухгалтером групи спиртзаводів. Мама Марія походила з родини Тарнавських з с. Добряни. Найстарший брат мами Микола був у підпіллі (під час облави підірвав себе на гранаті); брат Дмитро був забраний на примусові роботи в Австрію, пізніше повернувся та працював на спиртзаводі в Угерцях; наймолодший брат Степан Кристів (звідний брат мами) був у дивізії СС “Галичина”. 

Працюючи головним бухгалтером батько допомагав партизанам: “Так як він працював на спиртзаводі, значить, брали шось трохи спирту, а так як з татом разом на заводі працювали і швагри його сестер, і потім він вернувся із цього, з Австрії, вернувся мамин брат Дмитро, то вони потрошки транспортували спирт хлопцям. А хлопці мали можливість його продати, або використати, тобто він допомагав тим чим міг”.

У 1948 р. сім’я Зубрицьких переїхала до Стрия - “Чому? Тому що батьки хотіли щоб ми здобули гарну освіту”. Брат Володимир, 1935 р.н., та сестра Дарія, 1938 р.н., продовжили шкільну освіту, Софія ж пішла у перший клас. 

“Шкода, але я мало вірю в те, що ви зможете її тут спасти” - зима 1949-го.

Сім’ю заарештували зранку 19 грудня 1949 р. - діти тоді ще не встигли навіть розпакувати подарунки на свято Миколая. Пізніше батьки розповіли, що купили для дітей піаніно, адже вони навчалися музиці і, зокрема, грі на інструменті.

Їх привезли у пересильну тюрму в Бориславі. В цей самий день привезли туди і двох татових сестер, Марію та Анну, з сім’ями. Пізніше також третю сестру Розалію, яку вивезли в Архангельськ. Під час перебування родини у пересильному пункті Івану Зубрицькому пропонували співпрацю, але він відмовився - “І їх [Марію і Анну] вивезли в Красноярський край, а та як тато згоди на співпрацю не давав, то в помсту за це, нас відправили в Хабаровськ”. 

Під час перебування у Бориславі Софія Зубрицька захворіла: 

“В тому телятнику було дуже багато людей їхало, а я була дуже хворою, вся боліла. Тато був старший по вагону, і він тільки просив людей всіх, щоб ніхто не сказав, що тут є хвора дитина, бо варто було це сказати, і ту дитину відзразу би викинули, тому шо викидали людей хворих, ну ви це знаєте. На щастя, люди все таки проявили порядність, гуманність, ніхто не сказав. Жінки десь там на певних станціях виходили, заносили їжу і воду, в тому числі наша мама”.

Після приїзду, спецпоселенців оглядав лікар: “Дійшла черга до мене, подивився. Ну стоїть дитинка семирічна, з такими величезними синіми очима. Він так дивиться і каже до мене: “Шкода, але я мало вірю в те, що ви зможете її тут спасти”. Дякуючи тому, що мама забрала з дому  прикраси вона змогла врятувати доньку - обміняла в місцевих на “на масло, на мед”.

“Селище Хор на ріці Хор” - робота та життя у Сибірі

Спочатку сім’я приїхала на поселення без назви - “Назви ніякої нема, бо то було в лісі, в тайзі. Через півроку їх переселили у “селище Хор, на ріці Хор”. У селищі були лісосплави та два гідролізних заводи. 

Батька відправили працювати на лісоповал, пізніше він отримав посаду обліковця. Брат працював на лісосплаві, а сестра - на заводі: 

“Всі працювали. Хоча ми діти були, я вам сказала, діти були з родини далеко не бідної. Я була головний пастух гусей, тато направив гусей, і я пасла гусей. А брат з сестрою помагали, там картоплю садили, всі працювали влітку. Мама хворіла на серце, вона ще в час війни захворіла, мама не працювала, була домашньою господинею”.

Окрім роботи на лісоповалі чи заводі, члени сім’ї старалися “підпрацьовувати” та кожен, щось принести додому: 

“І ще, що я запам’ятала, коли ми були маленькі ще, от тільки ми туди приїхали, той Хор. Там десь річка протікала, а за річкою був. Я не знаю. Ціла плантація, де вирощували смородину. І там була така умова, якщо збереш десять відер смородини, то десяте відро твоє. Мама брала нас всіх трьох влітку, і ми ходили ту смородину збирати, ну і мали свою. Тата брали люди з собою на рибалку, і лосося виловлювали. Назимку, на зиму ми мали лосося замороженого. Гуси я пасла, були гусі заморожені. Була ягода заморожена, там росли прекрасні помідори, отакі, дуже гарні помідори”.

Діти також отримували посилки від дідуся з бабусею: 

“Нам дідусь раз прислав посилку яблук. Було таке. Звичайно, шо вони всі зігнили. Але всім онукам, а нас було багато: в Красноярську дві родини, ми. Він перед початком навчального року висилав кожному окремо посилку. Нас було скільки, 10 онуків. Кожен мав свою посилку. Там були конче всі приладдя для школи: зошити, лінійки, олівці, все було. І андрути, ну вафлі. Це було для нас завжди... кожен знав своє ім’я. На кожен День народження, він нам присилав листи в віршованій формі, то теж була така пам’ятка”. 

Довідка з Верховного суду УРСР - “пропуск на все життя”

Старанну батькову роботу зауважив директор Сочнєв з Хабаровська і невдовзі він запропонував Зубрицьким переїхати. Іван продовжував працювати бухгалтером, правда, тепер вже у об’єднанні заводів, а Марія - працювала паспортисткою в КЕЧ-і - квартирно-експлутаційній частині. У квітні вони отримали повідомлення про рішення Верховного суду УРСР щодо скасування постанови про виселення та закриття справи. Сім’я почала збиратися додому, в Стрий. Отримання довідки стало життєвизначальним рішенням для Софії Зубрицької - “це дуже важливий був документ для нас, практично це був наш пропуск на всі, на все життя”. 

В довідці було вказано також, те, що “справа має бути закрита з поверненням конфіскованого при виселенні майна”, проте, коли батьки з Софією повернулися у Стрий їхне колишнє помешкання було заняте - “звичайно, шо нашу квартиру, та то з чим ми жили відразу забрали, в той самий день, ввечері вже начальник райвідділу міліції вселився в наше помешкання”. Сім’я почала жити в орендованому помешканні, а після того як з Сибіру повернувся брат та друзі родини допомогли йому влаштуватися на шахті в Нововолинську, вони переїхали туди. 

Софія Зубрицька поступила та закінчила педагогічний інститут в Луцьку. Пропрацювавши декілька років у Нововолинську, в 1968 р. переїхала до Львова, де почала викладати математику, а через три роки стала завучем, а ще через три - директором. І так пропрацювавши 10 років у школі на вул. Леонтовича, в 2010 р. вийшла на пенсію. 

“В нашій родині ніколи не було ні п’яниць, ні прогульників, тому що нас завжди змалечку навчали: ми повинні бути кращими, тому що у нас є тавро. І це тавро нам, звичайно нас супроводжувало все життя. Брат, брата дуже цінували як працівника, але коли один раз його дружина запитала начальника управління, каже: “Ну але добре, ви його так цінуєте, ви його доповіді берете з ними виступаєте. Чому ви його не ставите директором шахти?” Він каже: “Бо в вас там є одна графа, - каже, - я хотів, но коли доходить діло до де ми виросли, все”. Ну нічого, тим не менше, ми всі закінчили вищі заклади, ми всі здобули нормальний фах? і мені здається що зробили чимало доброго в своєму житті”.

------------------------------------------------------------------

Sofiya was born on June 4, 1942, in the village of Uhersko in the family of the Galician intelligentsia. 

About Zubrytski and Tarnavski families - their life before the eviction

Her grandfather, Mykhailo Mykolayovych Zubrytskyi, was an accountant who worked in the Raiffeisen Bank branch in Stryi and in the village administration in Uhertsy: “He was a highly intellectual person, he knew languages, wrote texts, poems. He described and wrote down the history of Uhersko. We, as his descendants, compiled this history and transferred it to the archives of the village of Uhersko, Stryj district.” Her grandmother was the head of the women’s council - possibly a group of the Union of Ukrainian Women. Her father, Ivan Zubrytskyi, worked as the chief accountant of a group of ethanol plants. Mother Mariya came from the Tarnavski family from the village of Dobryany. Her mother’s eldest brother Mykola was in the underground movement (he blew himself up with a grenade during the raid). Her mother’s brother Dmytro was taken to forced labor in Austria, later he returned and worked at a distillery in Uhersko; the youngest brother, Stepan Krystiv (mother’s half-brother), was in the SS Halychyna division. 

Working as a chief accountant, her father helped the insurgents: “Since he worked at the ethanol plant, it means they took some alcohol, and as far as his sisters’ brothers-in-law worked with him at the plant, and later he returned from Austria, her mother’s brother Dmytro returned from Austria, and they were transporting alcohol to the boys in small portions. And the boys had the opportunity to sell it, or use it, that is, he helped with what he could.”

In 1948, the Zubrytskyi family moved to Stryi - “Why? Because my parents wanted us to get a good education.” Brother Volodymyr, born in 1935, and sister Daria, born in 1938, continued their schooling, while Sofia went to the first grade. 

“It’s a pity, but I have little faith you can save her here” - the winter of 1949.

The family was arrested on the morning of December 19, 1949 - the children did not even have time to unpack gifts for St. Nicholas Day. Later, the parents said they bought a piano for the children because children were studying music and, in particular, playing the instrument.

They were taken to a transit prison in Boryslav. On the same day, two father’s sisters, Mariya and Anna, were brought there with their families. Later also a third sister Rosalia was taken to Arkhangelsk. During the family’s stay at the transfer point, Ivan Zubrytskyi was offered cooperation, but he refused - “And they [Mariya and Anna] were taken to the Krasnoyarsk Territory, and as my father did not agree to cooperate, we were sent to Khabarovsk as a revenge.” 

During her stay in Boryslav, Sofiya Zubrytska fell ill: 

“There were a lot of people in that cattle train car, and I was very sick, all in pain. My dad was the car leader, and he just asked everyone not to mention there was a sick child here. If they said it, that child would be thrown out right away, because sick people were thrown out, you know. Fortunately, people still showed decency, humanity, no one said anything. Women went out somewhere at certain stations, bringing food and water, including our mother. “

Upon arrival, the doctor examined the special settlers: “It was my turn, he examined me. Well, there is a seven-year-old child with huge blue eyes. He looks at me like that and says to me, “I’m sorry, but I have little faith that you can save her here.” Thanks to the fact that the mother took the jewelry from home, she was able to save her daughter - she exchanged jewelry with the locals for “butter, honey.”

“The village of Khor on the river Khor” - work and life in Siberia

At first, the family came to the settlement without a name - “There is no name, because it was in the woods, in the taiga. Six months later they were moved to the “village of Khor, on the river Khor.” The village had timber rafts and two hydrolysis plants. 

Her father was sent to work as a logger, later he got a job as an accountant. Her brother worked on a timber raft, and her sister worked in a factory: 

“Everyone worked. Although we were children, I told you, and we were children from a quite wealthy family. I was the chief shepherd of the geese, my father let the geese outside, and I grazed the geese. And my brother and sister helped too, they were planting potatoes, everyone was working in the summer. My mother had heart issues, she fell ill during the war, my mother did not work, she was a housewife. “

In addition to working at a lumberyard or factory, family members tried to “earn extra money” and bring something home: 

“And what I also remembered when we were little, just when we got there, to the Khor village. Somewhere the river flowed, and behind the river there was... I don’t know. There was a plantation where currants were grown. And there was a rule, if you collect ten buckets of currants, then the tenth bucket is yours. My mother took all three of us in the summer, and we went to pick those currants, and then we had some for us too. People took dad with them on a fishing trip and were fishing salmon. We had frozen salmon for the winter. I grazed geese, the geese were frozen later too. The berries were frozen, there were amazing tomatoes, like that, wonderful tomatoes.”

The children also received parcels from grandparents: 

“My grandfather once sent us a parcel of apples. A parcel of apples. Of course, they all rotted. But they sent it to all grandchildren, and there were many of us: in Krasnoyarsk two families, and ourselves. Before the beginning of the school year, he sent a parcel to each of them separately. There were 10 of us, 10 grandchildren. Everyone had their parcel. There were all the supplies for school: notebooks, rulers, pencils, there was everything needed. And andruty, the waffles. It’s always been for us... everyone knew their name. For every birthday, he sent us letters in poetic form, it was a nice thing to remember them by.” 

Certificate from the Supreme Court of the USSR - “pass for life”

Director Sochniev from Khabarovsk noticed her father’s diligent work and soon suggested that Zubrytski move. Ivan continued to work as an accountant, however, now in the association of factories, and Mariya worked as a passport officer in the barracks services unit. In April, they were notified of a decision by the Supreme Court of the Ukrainian SSR to overturn an eviction order and close the case. The family began to get ready for returning home to Stryi. Obtaining a certificate was a vital decision for Sofiya Zubrytska - “it was a very important document for us, it was practically our pass for all the... for life.” 

The certificate also stated that “the case should be closed with the return of the property confiscated during the eviction”, but when Sofiya and her parents returned to Stryi, their former apartment was occupied - “of course, our apartment, and everything we had was immediately taken away, on the same day we were evicted, in the evening the chief of the regional department of militia moved into our apartment”. The family began living in a rented apartment, and after her brother and family friends returned from Siberia and helped him get a job in a mine in Novovolynsk, they moved there. 

Sofiya Zubrytska entered and graduated from the Pedagogical Institute in Lutsk. After working for several years in Novovolynsk, in 1968 she moved to Lviv, where she began teaching mathematics, and three years later became a deputy principal, and three years later - a principal. And so having worked for 10 years at school on the Leontovycha street, in 2010 she retired. 

“There have never been any drunks or absentees in our family because we have always been taught from an early age: we must be better because we have a stigma. And this stigma, of course, followed us all our lives. Brother, my brother was highly valued as an employee, but when his wife once asked the head of the department, she said: “Well, well, you appreciate him so much, you take his reports and present them. Why don’t you make him director of the mine?” He says, “Because you have an entry,” he says, “I wanted to, but when it comes to where we grew up, that’s it.” Doesn’t matter, however, we all graduated from higher education, we all received normal profession, right? And it seems to me that we have done a lot of good deeds in our lives.”