Юрій Антоняк Yuriy Antoniak

«Отакі мої батьки. І я був страшно подивований, і всі були страшно подивовані, коли я зумів отримати після закінчення університету роботу в Совоборонпромі. Тобто це була спочатку міністерство, Комитет Госстандарта СССР. Пізніше це було Міністерство судостроітельной промишлєнности СССР. Тобто я працював в різних установах, які були грифовані, чиповані, але чомусь біографія моїх батьків не була взята при моєму працевлаштуванні до уваги. Хоча казали, що, — пізніше вже мені розказували, —що наш директор, коли я переходив на львівський, Львівську філію київського науково-дослідного інституту гідроприладів, то наш директор, Анатолій Степанович Чабан, от так мені розказували, що спеціально їздив у Москву, щоби отримати дозвіл на моє працевлаштування».

«Це було в ніч з 18 на 19 [лютого 2014 року], дзвінки з Донецька. Той самий Макс Сидоренко дзвонить, каже: “Юрку, ти що, ідіот? Забирай хлопців і втікайте, бо вас повбивають”. Так порадились: “Ми ще трохи почекаємо”. Наступний дзвінок: “Ну ти старий ідіот, ти можеш здохнути, як хочеш. Виводь молодь. Виведи молодь з Майдану, тих, що у зоні вашої відповідальності. Виведи молодих, а самі робіть що хочете”. — “Добре, добреˮ. — “Ну що, ти молодих вивів?ˮ — “Та, — кажу, — та дуже просто: я їм запропонував вийти, вони мене, м’яко кажучи, послали”. То і на тому все закінчилося, от. Ну це була ніч, коктейлі, викидання, готування. Відстояли тоді. Передавання тими мурашиними ланцюжками, коли вже люди з Києва підійшли, бруківки, всього іншого. Ну, ми тоді ту ніч вистояли, і десь от в районі пів четвертої, по-моєму, дзвонить мені Макс Сидоренко з Донецька і каже: “Юрку, ти знаєш, в мене склалося враження, що ви вистояли”. Кажу: “Макс, ти знаєш, в мене теж склалося враження, що ми вистоялиˮ».

«Зранку ми пішли, ну я кажу, вночі ми пішли спати, бо вичерпані були. Фактично 18 [лютого 2014], 19 [лютого], і кавалок ночі 20 [лютого], ми вже… ми вже падали з ніг. Пішли спати, потім дзвінок: “Виходьте, наступ на Майдані”. Ми вийшли, подивилися на те, як там вже відганяли тих “беркутівˮ. Команда, наказ не покидати периметр. Боронили трохи то все, по периметру територію, от і коли вже почали носити тіла загиблих і поранених, то тоді ми мали таку бригаду, яка ходила, намагалася з’ясувати, чим же в них, чим же в них стріляють. Тому що були різні версії. Ми приходили тоді в готель “Україна”, де була Ольга Богомолець, там мала той шпиталь, намагалися з’ясувати, чи вдалося щось витягнути. Якісь потім по моргах хлопці їздили, щоб документувати питання тої масакри. Практично якихось артефактів, тобто речових доказів, нам тоді здобути не вдалося».

«Та настрій був один — перемогти». — «А ви вірили в перемогу?» — «Звичайно. Ми вірили в перемогу, ми були тверді. Коли вже то вже всьо підходило до наших наметів, вже остання лінія вогню, буквально вже нічого між нами і ними вже не лишалося, крім тої вогняної барикади, взагалі нічого… Вже всі намети зверху погоріли. Я кажу — обливали бордюри олією тою, шо залишалася. Ну і ми так між собою порадилися: “Ну, шо робим, втікаєм? Та нє, ми повтікаєм — то нас через тиждень–два, як щурів, переловлять по наших хатах на Львівщині чи де-небудь інакше, і по всьому. Стоїмо, доки стоїться. В разі вже крайньої необхідності підпалюємо барикаду поперек Хрещатика — там би пів Хрещатика вигоріло гарантовано”. Ми там мали достатній запас всього, в тому числі горючих матеріалів. Підпалюєм барикаду — і відходим в сторону сцени. На щастя, до того не дійшло. Якогось настрою десь відходити, втікати практично не було».