The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юрій Антоняк Yuriy Antoniak (* 1958)

• народився 31 січня 1958 року в с. Гостинцеве Мостиського району Львівської області

• після закінчення середньої школи, упродовж 1973–1978 рр. навчався на фізичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка

• працював у Комітеті Держстандарту СРСР, Міністерстві суднобудівної промисловості СРСР, а згодом — у Львівській філії Київського науково-дослідного інституту гідроприладів

• очолював осередок «Народного Руху України» у Львівській філії Київського науково-дослідного інституту гідроприладів

• був головою обласного секретаріату Конгресу українських націоналістів

• був заступником голови Львівської обласної виборчої комісії з референдуму 1991 року і під час перших виборів Президента України

• керував виборчим штабом Віктора Ющенка (2004 р.) у одному із районів м. Львова; співавтор нагрудного знака «Гвардія революції» для учасників Помаранчевої революції 2004–2005 рр.

• брав участь у Революції гідності

• зараз є членом Правління ГО «Громадська варта» і викладає фізику в середній школі № 97 м. Львова

Юрій Антоняк — український діяч, громадський активіст, учитель. Долучився до українського національного руху ще в кінці 1980-х років і до сьогодні бере активну участь у громадському житті. Учасник Революції гідності.

З сім’ї «ворога народу» — в радянську оборонну промисловість 

Народився Юрій Тарасович Антоняк  31 січня 1958 року  в с. Гостинцеве Львівської області.  Батько — Антоняк Тарас Іванович, 1899 р. н., випускник Перемиської української гімназії, військовослужбовець австро-угорської цісарсько-королівської армії, студент Українського таємного університету, педагог, після повернення із радянських таборів — робітник у різних заготівельних конторах. Мама — Стефанія Олександрівна Дмитрівна, 1923 р. н.,  спочатку була ученицею школи святих сестер-василіянок, згодом  навчалася на вчителя початкових класів. Працювала за фахом у школі в с. Гостинцеве.

Юрій Антоняк 1973 року закінчив  Городоцьку середню школу № 2 і вступив на навчання до ЛНУ ім. Івана Франка на фізичний факультет. Після завершення навчання 1978 року працював у різних установах та організаціях, пов’язаних із опрацюванням інформації та статистичною гідроакустикою. Проте, за словами пана Юрія, це все було пов’язано з оборонпромом СРСР. 

Те, що Юрій Антоняк обіймав високі посади, здається дивним, якщо зважати на політичну «неблагонадійність» його батьків. Так, його батька 1949 року заарештували та назвали «ворогом народу», оскільки під час німецької окупації той працював директором школи (у тому ж селі Гостинцеве). Після відбуття покарання 1956 року батько повернувся додому, однак його так і не реабілітували. 

Маму ж відрахували із школи святих сестер-василіянок за патріотичний вірш «Та не забудь, сизий орле, звідки прилетів, чи не з краю далекого степів та могил». На щастя, обійшлося без арешту та заслання.

Спочатку Юрій Тарасович працював у Комітеті Держстандарту СРСР, пізніше — у Міністерстві суднобудування СРСР. «Тобто я працював у різних установах, які були грифовані, чиповані, але чомусь біографія моїх батьків не була взята при моєму працевлаштуванні до уваги».

Включення у громадсько-політичну діяльність

До участі в організованому громадсько-політичному русі долучився 1989 року, коли у Львові під час Перебудови почалися перші мітинги. Спочатку був їх учасником, а згодом на підприємстві, де працював, очолив осередок Народного руху. 

Після звільнення із підприємства 1990 року «працював по різних громадських і не тільки громадських установах». Так, діяльність пана Юрія була пов’язана із фондом «Молода Україна» у Львові, Народним рухом, Конгресом українських націоналістів. Він був заступником голови обласної виборчої комісії на виборах першого президента України (тоді ж, 1 грудня 1991 року, відбувся референдум щодо незалежності України).

Наступна хвиля громадської і політичної активності в Україні — Помаранчева революція 2004 року. У цей період пан Юрій очолював Шевченківський районний, а згодом — об’єднаний Личаківсько-Шевченківський міжрайонний виборчий штаб кандидата у президенти Віктора Ющенка. «Відправляв друзів на Майдан, сам не їздив, бо отримав від тодішнього керівника штабу Петра Олійника заборону, як і всі начальники штабів, покидати місце своєї дислокації». Проте зробити тоді вдалося багато. Революція перемогла.

Початок Революції гідності: люди тоді дійшли розуміння, «що то вже всерйоз щось починається»

Юрій Тарасович брав активну участь у політичному житті країни в усі періоди громадянської активності. Тож не дивно, що з початком студентських протестів проти відхилення від політичного євроінтеграційного курсу у листопаді 2013 року активно долучився до громадського спротиву.

Пан Юрій згадує, що вперше вони з однодумцями приїхали на Майдан 24 листопада 2013 року, пробули там тиждень. «І 30 [листопада 2013 року], якраз перед побиттям студентів, ми та й вважали, що вже все… закінчилося, треба їхати додому, готуватися до наступних політичних баталій, до виборів, і ми тоді виїхали вночі…».

Звістка про спробу силового розгону Майдану і побиття студентів застала пана Юрія з однодумцями у дорозі до Львова, однак вони вирішили не повертатися до Києва, а спершу приїхати додому по екіпірування. Уже наступного дня повернулися на Майдан, де перебували як львівська сотня «Удару». Намети цієї сотні стояли вздовж вулиці Городецького, на перетині з Хрещатиком, відразу біля оборонного укріплення, відомого як козацький редут. 

Із повагою пан Юрій згадує сотників Богдана Дідича, Богдана Масляка, а також незмінного керівника штабу Володимира Муравського.

Серед причин революції Юрій Тарасович називає загальну кризу і непідписання Угоди про асоціацію з ЄС. Проте «всі ще думали, що яко-тако можна буде з того вийти, більш-менш мирно, цивілізовано, до побиття студентів». Саме побиття студентів в ніч на 30 листопада 2013 року стало точкою неповернення: «Я пам’ятаю, як ми їхали і дивилися, хто їде. І дивилися, що то вже не їдуть пацани, дівчатка, студенти, що то вже їдуть серйозні хлопи, батьки тих дітей, яких побили». І люди тоді дійшли розуміння, «що то вже всерйоз щось починається».

На барикадах із львівською сотнею «Удару»

Перша, не така кривава сторінка оборони Майдану, мала і світлі події: Новий рік, Різдво, обидва Святвечори. «Це була ще романтична фаза, яка закінчилася 19 січня, на Водохреща», яке згодом почали називати «Вогнехреща», бо саме тоді силовики застосували вогнемети.

Львівська сотня «Удару» в найгарячіші дні вахтовим методом заходила на вул. Грушевського «щось там покидати, щось там постояти, щось там відпрацювати свою роботу, та й верталися».

Брали активну участь у сутичках біля Маріїнського парку, згодом охороняли офіс партії «Удар» на вул. Горького, 3 (сьогодні — вул. В. Антоновича), а звідти перейшли знову на Майдан. «Далі вже був штурм зі сторони Європейської площі, де БТРи штурмували барикаду, ми там брали активну участь». 

Попри те, що пан Юрій з друзями мали кошти та можливості евакуюватися, вони до кінця залишилися на барикадах. На щастя, із цієї сотні тоді ніхто не загинув, однак були поранені. Юрій Тарасович пригадує, як один із товаришів прийшов і попросив поміняти каску, бо його «щось зламалася». А тоді протестувальники не мали якісної амуніції, тому одягали захисні каски, призначені для будівельників. Ці каски мало рятували в умовах бойових дій. «Ми дивимося — а каска прострілена навиліт снайперською кулею. Добре, що вона пройшла вище його голови».

Найважчі спомини — про 19–20 лютого 2014 року, коли розстріляли протестувальників. «Там постійно снайпери працювали. Пам’ятаю, 19 [лютого 2014 року] так зване «перемир’я», от, і ми біля цього архангела Гавриїла, і тут куля попадає дівчинці-медсестрі сюди-от в горло, <...> хлопця, який над нею нахилився, поклали наповал».

Попри це, настрій у протестувальників був один: перемогти. Усі вірили в перемогу. «Коли вже… все підходило до наших наметів, коли остання лінія вогню, буквально між нами і ними вже нічого не лишалося, крім тої вогняної барикади… Ну і ми між собою так порадилися: лишатися чи тікати. «Та ні, якщо ми потікаєм, то нас через тиждень–два, як щурів, переловлять по наших хатах… Стоїмо доки стоїться».

Найважче було дізнаватися про втрати своїх, адже із деякими протестувальниками був знайомий особисто.  

«Я завжди говорив, що з Москвою обов’язково буде війна»

Попри вигнання Януковича і ті зміни, які відбулися в країні із зими 2014 року, революція, на думку пана Юрія, ще не завершилася. «Поки не вирішені питання української влади в Україні, поки не вирішені питання незалежності, соборності, самостійності, ну то революція, звичайно, триває і буде тривати».

Водночас вважає Майдан  своєрідним формотвором української нації, адже Майдан — це «самоорганізація, це почуття відповідальності, це відчуття плеча побратимів, це багато чого вирішило».

Зразу після Революції гідності Росія розпочала анексію Криму та захоплення Сходу України. Для пана Юрія чергова війна росіян проти українців не стала несподіванкою: «Я завжди говорив, що з Москвою обов’язково буде війна, рано чи пізно. І фактично паралельно з Майданом розгорілася московсько-українська війна», адже саме тоді, в кінці лютого, розпочалася анексія Криму.

Пан Юрій вважає, що  в цій черговій російсько-українській війні Україна, звісно, переможе, і трапиться це у найближчій перспективі. Адже українська ідея уже перемогла, українці почали розуміти цінність своєї держави, змінився, подекуди кардинально, світогляд пересічного громадянина. Це все дозволить нам вистояти. І перемогти. «І коли завалиться Москва, а вона завалиться неминуче,  коли на тому місці буде… велике бездонне смердюче озеро, і вже ми будемо казати, що, в принципі, ми чогось-таки в тому житті досягли».