На свята, оце що в городє, в центрє, на зданіях панно великі — малювали Леніна великого на весь фасад. О, на ньом зарабатували всі. Стояли скульптора, отам у нас в комбінаті в коридорі каса була, де гроші. День зарплати. Скульптора так стоять, у них пластилін, такі кусочки. Так один за спину: ти-ти-ти — Ленін. Всі: «Ха-ха, ой, молодець!». Отак-от і жили всі, а що робити?
Я потім поїхав в Київ. Работал. Там була добра сільхозвиставка. А там мені батько [художник Петро Бабак] сказав... Привів мене, щоб я там з ними… Оні проекти робили, туди-сюди. Ну і мене там десь всунули — треба якусь карту намалювати на сільхоз[виставку]. А карта 600 грівєн [рублів]. <…> 600 грівєн [рублів]! Ето ж, от кому скажи, — ето я так тобі кажу, — ну хто-то 100 зарабативал, 90, да. Еслі 120 — ето інженер, може, самий такий ого-го, і то... Так воно і було. Щас я поняв чого. До мене воно дойшло, чого всім художникам-оформітєлям великі гроші дають. Чого? Вони роблять... Для росіян. Плакати і все ето. Ми колись намалювали на зданії панно. Там два чоловіка, шось таке. А потом приходять, і надо знімать і закрашивать. А чого? Десь нашли по цвєту жовте і синє, як флаг, ти представляєш? <...> Всі сміялись. Ніхто ж об етом [не задумувався], зарабатували, да і Бог з ним. А як же іще жити? Що, голодному бути?.. <...> Я как-то так серйозно не воспринімал всьо.
Я якось переживав за краски, от чогось... Чорт с етімі холодільнікамі со всємі. От чогось я [переживав за] холсти і фарби? А потім я ж вам розповідав, як дєдушка уїхав, та й все, плюнув і ні слова [про майно]. Я думаю, і слава Богу, що він такий, і я буду так. Було щастя оце. А щастя — що дєйствітєльно так жити добре там і малювати. І все. Нікуди не треба... І оце ж стільки... Ну, десятка два [тому років], може, хто воно знає скільки? Я не пам’ятаю, коли там що построїли. Ну, до 2000-го… А було? Було, ну і слава Богу! І тим паче ще ж бачиш, скільки горя у людей, а я за еті краски... І мнє стидно так стало. Думаю, що ж я? А там і кожух, і дубльонки, і все. Так я сторожам, сторожу звякнул. Попали. «Ви хоть, — кажу, — забирайте — там такі кожухи і дубльонку, щоб вам було». <…> Не знаю, забрал ілі [ні], я не пам’ятаю. В общєм, заспокоївся. Що мой дєдушка мовчки: все було — так і все [залишив]. Що я нажив — все, ні слова, мовчки. От так і я думаю.
Я не хотів [малювати]. У мене ні фарби, нічого. То, допустім, можна і купити. Нема в голові радості. Можу сказати так, я знаю одно: як тільки поганий настрій, нічого не можу, і малюю — і нічого доброго нема. От нада якась радість щоб була: “Ой, хочу! Ой, да-да!ˮ. А тут яка радість? Десь я живу, у когось. Ну, дай Боже, що дали місце. То да сьо... І ще чому мені радоваться? І я, може, з пів року ілі скільки, не знаю [не малював]. А тут виходе так: в Івано-Франківську є художник Бабак... Віктор, Віктор Бабак. Він знайшов мене по тєлєфону: “О, це однофамілєц. Давай зустрінемосьˮ. І я йому кажу: “Да-да, колись, от буде там щось... Зустрінемосьˮ. Я нє хочу встречаться, ти понімаєш. <…> Потім стоять тут художники десь в парку, на вулиці там, стомєтровка [пішохідна частина вулиці Незалежності] і справа там десь... Та ви знаєте, де художники. Я пішов туди — побачити, як вони що малюють. Хтось уже і знав там мене. <...> Ну я думаю: давай я Бабаку звякну, тєлєфон є, що я тут: «Давай кави поп’ємо, зустрінемося». Він каже: «Я нє тут, но я прийду». <...> Приходе, туди-сюди походили. А я опять за своє, що не хочу і не буду [малювати]. Не можу... Він купив мені чи два, чи три, чи чотири холстіка. Фарби, фломастєри цвєтниє, чємоданчік етот був. Шось я імі малював. А він мені каже: «Так давай же виставка буде, а ти…». Я говорю: «Так ето ж надо оформіть». — «Та я все [допоможу]. К Оксанє пошлі».
В’ячеслав Бабак — харківський живописець, який перебрався до Івано-Франківська після повномасштабного російського вторгнення. Народився 24 серпня 1946 року в Києві. Син художника Петра Бабака, займатися малюванням почав ще з дитинства. Навчався у Державній художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у Києві, а в 1969 році вступив на відділення художньої графіки Харківського художньо-промислового інституту. Ще студентом влаштувався на Харківський художньо-виробничий комбінат, де працював до середини 1990-х. За незалежної України зосередився на живописі — працював у жанрах пейзажу та натюрморту. Брав участь у численних пленерах, що відбувались у різних куточках України. Учасник українських та міжнародних виставок, перша закордонна персональна виставка пройшла у Німеччині в 1999 році. Член Національної спілки художників України з 2003 року. На початку повномасштабного російського вторгнення, коли частина Харківщини опинилася під окупацією, переїхав з Харкова до Івано-Франківська. У травні 2023 року в Івано-Франківську пройшла виставка робіт пана В’ячеслава та його доньки Ольги Бабак (Лиcанець) «Тимчасово», присвячена темі дому та вимушеного переселення. Нині, навесні 2024 року, з родиною залишається в Івано-Франківську та мріє про повернення на Харківщину.
