Галина Балабанова Halyna Balabanova

«І вкінці [20]15 [року] це почало оформлюватися у щось… “А давайте спробуємо провести перші кілька тестових заходів”. Тобто ми не будемо, хоча вже думали, ми хочемо запускати щось велике, але ще не знали, як це називається, бо ми не люди з тусовки і не так добре знали кейси всеукраїнські. Був там якийсь хаб, було якесь антикафе. І ми думали створити серію заходів розважально-пізнавальних, скажемо так: частина психології, частина фотографії, про місто, частина просто пограти в настолочки і там познайомитись одне з одним поближче. І от якраз на ці пробні заходи до нас прийшло так багато людей, а це волонтерський центр знаходився на той період в старому купецькому будинку — звичайний будинок, кілька кімнат, кухня, туалет, вихід у двір. І все заставлено: там броніки, там медицина, там ще щось, це все треба було прибирати — в нас був такий тімбілдинг, напевно, десь там поприбирати, щось потягати. І там не було опалення нормального, і це була зима — якраз лютий-березень, та, початок березня. Не було нормального опалення, були перебої зі світлом і на перші два дні, на ці пробні заходи, в нас ще… В нас часто буває отака погода непевна, як зараз у Львові, коли в тебе зранку сонечко світить, а ввечері — град, повна ожеледиця і мінус десять. В нас в оцей період так і сталося. В цей день до нас… в ці два дні прийшло стільки людей, що ми не могли їх вмістити, і ніхто не хотів йти. Немає світла, немає тепла — вони продовжують сидіти, грати в ”Дженгу” чи в “Мафію”, і ти такий: “Що відбувається?”. І це для нас стало <…> тим моментом, коли я стала “ми”, в нас оця команда вже народила щось і вже треба було рухатися, а масштаби нарощувались все більші, і більші, і більші. І воно все склалось. Склались цінності, тому що це основа волонтерів, активних містян, людей, які виходили в [20]14-му, людей, які підтримують ті напрямки, які важливі для мене; з якими не потрібно: “Ой, а давайте ми обговоримо наші цінності, перш ніж будемо співпрацювати”. Тобто не треба було навіть відкривати рота, а просто ми щось робимо. І тоді це був такий великий виклик, з точки зору, що нас поперли з того волонтерського центру, бо виявилося, що приміщення під арештом, відбувались якісь судові тяганини, але ми про це не знали, ми просто орендували і все. І нам довелося переїжджати дуже швидко, і тоді ми зібрали таку толоку <…> люди переносили всі ці стелажі і якийсь стаф. Ми дуже швидко знайшли якесь місце, вірніше як — ми дуже довго його шукали і день в день знайшли. Саме в день, коли нам треба було з’їжджати — ми знайшли… вірніше, за один день, велике приміщення Діма знайшов, в якому вже треба було розвертатись. 350 квадратних метрів — тут в тебе і місце для волонтерки, і місце для якихось заходів, і оце якраз був період такого “пробувати робити все”. В нас немає меблів — “Давайте, зробимо меблі з піддонів”, в нас немає прибиральниці — “Ми будемо кожного вечора прибирати самі”, в нас немає там…. Я на себе взяла роль… тоді, мені здається, команда назвала це арт-менеджером — робити всю операційку з точки зору наповнення простору, що треба побутового, так і заходів. І на тиждень вперед мені потрібно було вигадати, знайти тих людей, які в нас можуть провести безкоштовно, за якийсь волонтерський донат і так далі. І вже тоді почався ось цей період, коли ти дізнаєшся про різні-різні цікаві штуки, які є в місті. Наприклад, хтось… Варвара робить ляльки-мотанки і передає їх, продає як колекційні, але може провести майстер-клас і це там щось таке цікаве. Хтось викладає живопис і… в поєднанні з англомовним, з чуваком з Британії розповідає про конкретного художника, бо він там мистецтвознавець — і в тебе одночасно speaking club з англійської і ти щось малюєш. Це був якраз той період, коли Маріуполь почав розквітати якраз через людей, не через великі і середні підприємства, не через муніципалітет, а через людей. І це був період, коли на Маріуполь звернули увагу донори — перші, хто заходили, це, звичайно, USAID і європейські донори. Це був бум на створення різних платформ. Ми тоді дуже сильно гордились тим, [що] “а ми то взагалі-то самі створились без всяких донорів і ми тут самі платим оренду, дивіться, які ми круті”. Але все рівно це прийшло до того, що… в нас постійна була потреба, навіть банально інфраструктурна — куди посадити людей. Я просто дивлюсь на фотографії з [20]16 року чи на відео Ukrainer’a, які приїжджали до нас якраз влітку, після пари місяців, як ми відкрились, як це все виглядало і як це виглядало через п’ять років — дві різні речі навіть візуально, стилістично, по наповненню — проєктор і ще… Тоді, на той період ми скинулись, купили проєктор за 800 гривень, щось таке, такий побутовий, маленький і нам потрібно було… Це приміщення колишнього спортзалу і невеликі такі вікна зверху. А раніше, ще раніше, що цікаво, в цьому приміщенні були… Це був такий величезний район, може, не район, а, як то називається, квартальчик, в районі неподалік від мого будинку, в якому були різні заводи: медичний завод, медобладнання, виробництво, якийсь хімічний і так далі. І оце один з них, на якому працював дід мого тата. Там була династія, якраз по татовій лінії, яка працювала в цьому заводі, але я про це дізналася вже потім, пізніше, коли ми відкрили там “Халабуду”. І щоб включити цей проєктор… Для розуміння, в Маріуполь почала приїжджати: Несторівська група, Євген Глібовицький, Мустафа Найєм, ще хтось, тобто… українського масштабу і тут ми такі: “Вибачте, нам треба три піддони один на один поставити, щоб закрити вікно, щоб проєктор включився”. І це був такий… от якраз такий [період] будування халабуди, коли в тебе немає нічого, ти десь щось знайшов, побудував, десь накрив і в тебе щось з’являється».

«Ми як маріупольці, які звикли жити зі звуками арти[лерії], здебільшого наших виходящих [пострілів], а не приходящих [пострілів] на околицях міста, але все рівно, тобто в тебе таке відчуття… Інстинкт самозбереження, напевно, притуплюється, бо людина до всього звикає, і ось цей великий-великий період, коли з моменту [20]15-го — обстріли Східного мікрорайону — пройшло вже овер шість років. Відчуття притуплюються і була, напевно, стадія заперечення на фоні істерії з мас-медіа, з купою журналістів якихось організацій, які приїжджали у Маріуполь і нас дьоргали останні тижні три, напевно до повномасштабного [вторгнення Російської Федерації в Україну]. В нас кожного було якесь інтерв’ю, кожного дня, хтось приїжджав: “Розкажіть, а як ви готуєтесь? А як громадянське суспільство? А розкажіть, що і як?”. У нас було максимально.., стадія, що не буде нічого. Може, якщо щось і буде, то десь там постріляють, десь там прилетить, на цьому все закінчиться. Це такий, напевно, захисний механізм психологічний спрацьовував. І все це, відповідно, відбувалось на фоні того, що як президент, так і мер — всі посміхались посмішками чеширських котів і казали, що все буде окей. І ти ніби відчуваєш ось цю напругу. По емоційних відчуттях у мене це було більше схоже на період Майдану, коли щось ніби відбувається, отут в тебе все спокійно, а ти відчуваєш, що в тебе фонить довкола. Тоді ось цей величезний попит на інформацію від когось, які постійно тягнуть ресурс з тебе: розкажіть, а як, а чого ви не панікуєте і всяке таке, не спрацював в якісь дії. За рік до того (майже за рік), ми під час нашої стратсесії планували, мали спланувати, що би ми робили на випадок повномасштабного, типу якщо заходять в центр міста, на що ми, на пропозицію нашого фасилітатора, відреагували в жартівливій такій формі, що ніби… У нас тут частина людей, які вже проходили війну, АТО, а потім війну, і були військовими волонтерами — вони знають, що робити. І взагалі, у нас там є точка зборки, і головне — зберегти життя нашої команди і це основне, що нам потрібно знати, тобто не було відпрацьовано такого якогось плану дій. От зараз вже заднім числом цікаво на це дивитись і думати. Тоді це було в такому передчутті… Для розуміння, 23 чи 22 [лютого] зі мною зв’язалась знайома, яка попросила великий престур для однієї з журналісток американських, яка знаходилася в Києві на той період, і їй хотілося побачити, як, в принципі, кожна зі структур готується, зустрічі… Я їй організувала (просто, тому що мене попросила подруга), я їй організувала повний день туру, що ми зустрічаємо її зранку, везем до мера, він їй щось розповідає, потім везем до організацій, які займаються… благодійні організації. Веземо [журналістку] до кожного зі стейкхолдерів, які є в Маріуполі, для того, щоб все покрити. 23 [лютого] в мене було все домовлено. 23 [лютого] в мене був повний таймлайн — що, куди, навіщо, де поїсти, хто зустрічає. І 23 [лютого] десь в одинадцятій ночі помічниця цієї журналістки написала мені, що, можливо, 24 [лютого] зранку вона не приїде на поїзді, ми будемо продумувати іншу логістику і вам повідомимо пізніше. Вночі, вже після першої ночі, вони сказали, що вона не приїде. Відповідно, вже так трошки десь якась інтуїція почала грати».

«Це ж оцей райончик, де квартал повністю з колишніми заводиками і фабриками. Там великі такі складські приміщення, великий двір і там була, колись була пекарня — таке невеличке сімейне господарство. Ми просто випадково — знали, що там все ще стоїть це обладнання, нікого нема, воно закрите, <...> побачили власника цієї [пекарні], він, напевно, ходив перевіряти, чи все окей там, чи не розтягнули [речей]. Ми його вмовили, і він навчив наших волонтерів, щоб вони це все робили [пекли хліб]. “Карітас” Маріуполя дуже сильно допоміг, бо в них була польова кухня на дизелі — така величезна платформа на колесах, в якій можна було готувати. Це дуже сильно виручило. Військові допомагали, розказували як робити в величезному казані, варити всі ці каші, супи, як економити, щоб менше м’яса покласти, до прикладу. Ось і це все… це була величезна віддача, але при цьому, десь за п’ять-шість днів ми вже всі опинились в “Халабуді” жити, бо в когось там попало по будинку чи поряд, хтось, як я чи Діма [Чичера], просто…, в тебе був час тільки поспати і попрацювати. Ти не міг витрачати ще 40 хвилин на те, щоб прийти з дому, прийняти душ, випити чашку кави, і воно все отак… Темпи нарощувались, і в ті невеликі моменти, коли я намагалась прибігти до батьків і до своїх сусідів, які ховались в підвалі; і до цих маленьких будиночків, які поряд з нашим. Я приносила… перше, що дуже хотілось всім це — хліб. Гарячий хліб, чомусь, навіть не м’ясо, не тушонка. Коли я приходила, мені казали: “Ми тебе не розуміємо, ти так швидко говориш, що ми не розуміємо”. Ти усвідомлюєш вже пізніше, що ти був настільки швидкоефективний — ти так швидко мислив, так швидко щось… В тебе в голові нічого не затримувалось. В мене тоді була тільки одна думка, що в мене є частина команди нашої і “Карітас[у]” Маріуполь, яка працює на виїзді, так? Вони кожного ранку роблять об’їзди, дивляться, що в місті, їздять на “Азовсталь”, поки це було можливо, доставляють те, що ми можемо доставити по шелтерах. Є команда. Є Діма, який теж індивідуально їздив і їздив на кожну планерку. Кожного ранку на восьму [годину] чи на сьому, на восьму, здається, була планерка в міськраді, де всі комунальні служби і організації зустрічалися. Він намагався отримати хоч якусь інформацію там. А була команда тут, всередині, тобто я — [це] людина, яка знаходилася в “Халабуді” постійно. Оцей майже місяць 90 відсотків часу — це я тут, і ти намагаєшся менеджерити ось ці процеси, які знаходяться тут, побут. В тебе немає води, немає освітлення, немає нічого — в тебе люди плавлять сніг, для того, щоб просто там якусь чистоту підтримувати і тут в тебе отакий потік. Тобі треба думати і про безпеку, і про логістику всередині, і про логістику зовні, і про безпеку тих, хто поїхав. Тоді просто ранок починався з ось цієї наради Діминої там, всі роз'їжджались, і йшов цілий день ось з такими постійними… тобі принесли список, ти звіряєшся: “Така-то адреса ще не отримувала 300 пакунків їжі”, до прикладу. Я ставлю, що я погоджую і воно все відправляється. Тобто ми навіть в таких умовах намагалися якимось чином контролювати ось це все. Є декілька, які людей погоджують видачу, щоб це не перетворювалось на хаос. При цьому, ти якось намагаєшся, щоби твої волонтери поїли і сам… не забувати поїсти. Тоді твоє життя звелося до блокнота, в якому все мало бути записано, в голові не лишалось нічого. Тобі кажуть, ти встигаєш пройти коридор і воно виходить з голови, тобто я все максимум записувала і намагалася користуватися допомогою кількох асистенток, які теж — хтось волонтерами займався, все це записував, щоб я могла давати ті самі посвідчення волонтера, що вони наші, щоб патрульна не зупиняла їх перевіряти, а бачила, що це така-то людина і що їй можна довіряти. І ось моє життя звелося до цього блокнота, в якому було все — такий-то, такий-то, поїхав туди-то в такій-то годині. Ти розумієш, що якщо зі мною щось станеться, людина може взяти блокнот і подивитись — ось цілі на наш день, ось люди, які мають бути там-то й там-то в такий-то час і якщо їх там нема, то ти приблизно знаєш, якою дорогою їх піти шукати, хоча б так».

«П’ятнадцятого ще здавалось, що все не так погано. Типу, окей, кільце довкола нас звужується, вибухи і всяке таке, але ми готові, ми ще поборемося. Хоча вже закінчувалися запаси на наших складах, поповнення ніякого, відповідно, нема. В ніч з 15-го на 16 [березня] під ранок, наскільки нам стало вже зрозумілим зранку, схопили в полон Тайру з помічниками біля Маріуполя і 16-го вийшов наказ для поліцейських, всіх силовиків, які були в Маріуполі, що вони можуть виходити з міста. Це було для нас останньою точкою, для мене останньою точкою і для частини ще команди, що треба їхати. Моя особиста мотивація… Я збиралась буквально двадцять хвилин. І моя мотивація спрацювала після того, як частина нашої команди, якраз хлопці з “Карітасу”, поїхали на ранковий об’їзд, повернулись і сказали, що блокпост за одне перехрестя від “Халабуди”. Російський пересувний блокпост, який вони по всьому Маріуполю тягали». — «В чому заключався хлопців об’їзд?» — Подивитись, по-перше, перевірити, де безпечно, де небезпечно, куди можна доїжджати, доставити, куди можна доставити, хліб, їжу і так далі, зібрати потреби, де вони є. Стихійно з’являлось дуже багато нових шелтерів, укриттів і так далі. І плюс — зустріч з усіма, з ким ми домовлялись. У когось є свердловина — ми воду забираємо, хтось може дати бензин. Така координаційна діяльність, оце перший об’їзд зранку. І після того, як вони сказали, що вони [російські військові] тут, двоє з них кажуть, що ми будемо збиратись, будемо виїжджати з міста. Я ще думала, що не поїду, але вони кажуть… Я розумію, що в мене тут батьки і їх будуть… якщо я попаду в полон чи кудись, на мене будуть тиснути через них, їм [батькам] буде погано. Тоді в мене це все вже оце все спрацювало, склалось. Тоді було 20 хвилин на те, щоб впихнутись в [Volkswagen] Golf. Нас було, раз, два, три, чотири — шість людей, дві собаки». — «Хто це був, шестеро людей?» — «Це був один з наших волонтерів, який нас вивозив якраз-таки, наша команда, і його якісь сусіди, мама якогось там, тобто люди, які не були знайомі між собою. Просто була можливість посадити і повезти». — «Ваші батьки?» — «Ні. І… це якраз той момент, коли Діма сказав, що він лишається. В мене було 20 хвилин збігати додому, спакувати невеликий рюкзак. Я повернулась і на нашому ось цьому мітингу [зустрічі команди] ранковому, ми всі разом нібито вирішили, що ми їдемо, і тут я повертаюсь, і він каже, що лишається, що тут ще лишилась частина того, що можна роздавати людям. Лишився не тільки він, лишилась певна частина нашої команди, здебільшого це хлопці, які… хтось не міг через те, що там були рідні, хтось не міг поїхати, бо не було як, не хотів один їхати, лишати свою рідню. Але його [Дмитра Чичери] рішення було… він встиг евакуювати 15 [березня] своїх рідних. Його рішення було, що я маю бути тут. Рішення військового, скажемо так. Я його в той момент не розуміла, після цього, напевно, намагалась дуже довго прийняти. Для мене це було. Майже добу ми виїжджали з Маріуполя. Для мене це було якимось таким щастям в Запоріжжі, коли він вийшов на зв’язок зі своєю дружиною. Тобто я виїхала, побачилась з його дружиною, якраз привезла собаку їхню. Він подзвонив і він був в цей момент там, я чула його. Це був останній раз. Останній момент, коли він виходив на зв’язок, це було 17 [березня], і вона [дружина Дмитра], звісно, не могла прийняти [те, що він пропав безвісти] і все таке. Але потім… я можу зрозуміти, можливо, якби в мене була інша ситуація, я б теж лишилась. 18 [березня] до нас [у “Халабуду”] зайшов російський спецназ, тобто я поїхала дуже вчасно. Та частина хлопців, які лишалися, пережили набагато більше. Обшуки, розпорювання диванів, пошуки чогось, не знаю чого. Відповідно, в нас там були бронежилети… громадських організацій, не військові, які могли теж викликати підозри. В нас там були [російські] і військові, і силовики, і так далі. Переживали [ті, хто залишилися] стрільбу під ноги, оце все так, ну, власне, заднім числом воно все виглядає, що все складалось так, як і мало бути, але коли ти знаходишся в самому процесі — це складно».