The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Галина Балабанова Halyna Balabanova (* 1989)

• народилася 21 січня 1989 р. у Маріуполі Донецької області у родині грецького походження

• 1996 року розпочала навчання у школі № 66 з українською мовою викладання та поглибленим вивченням англійської мови; того ж року батьки перевели її в загальноосвітню школу № 11 міста Маріуполя

• у 2003 році почала займатись у гуртку журналістики, писала про соціально-культурне життя міста у газетах «Приазовский рабочий» та «Привет, ребята» під псевдоміном Каліна Галініна

• у 2006–2012 роках здобувала філологічну освіту в Маріупольському державному університеті

• 2014 року разом з Дмитром Чичерою організувала волонтерський центр, який допомагав українським військовим, переселенцям із зони бойових дій та дітям-сиротам

• у 2016 році на основі волонтерського центру разом з командою відкрила вільний простір «Халабуда»

• стимулювала розвиток малого бізнесу у Приазов’ї, реалізуючи освітні проєкти та бізнес-школу

• 2018 року заснувала Маріупольську асоціацію підприємців

• від початку повномасштабного російського вторгнення перебувала в Маріуполі та координувала роботу гуманітарного центру в «Халабуді»

• 16 березня 2022 року, у день, коли відбулось бомбардування Драматичного театру, виїхала з оточеного міста

• наприкінці березня переїхала до Львова, де реалізовує культурно-освітні проєкти, працює з молоддю та розповідає про те, що відбувалося в оточеному Маріуполі

Народжена за два роки до проголошення незалежності, Галина Балабанова пізнавала свою державу, регіон та місто через те, що могла для них зробити. Порятунок людей на заблокованій трасі, робота для того, щоб інші могли реалізувати свої ідеї, та рішення залишитись і допомагати в оточеному місті, яке росіяни рівняли із землею, — перед вами розповідь змінотвориці про людей і зв’язки між ними, важливість творення спільнот, усвідомлення та цілісність.

Каліна Галініна 

Галина Валентинівна Балабанова народилася 21 січня 1989 року в Маріуполі. Родина її батька у міжвоєнний період переїхала в місто з околиць, рятуючись від репресій та голоду. Пам’ять про 1930-ті роки не дозволяла її рідним говорити про своє грецьке походження, але для пані Галини сигналами про це були сімейні святкування та домашня кухня. Для того, щоб пережити репресії, родина змінила також прізвище, додавши до нього російське закінчення «-ов». Сім’я жила недалеко від центру міста, у старій його частині, де поєднувались сталінська та імперська купецька забудови. Тоді серед містян був ще радянський стереотип про те, що «жителі сталінки — сумлінні, а молодь з купецьких [домів] — хулігани». 

У 1996 році Галину віддали вчитися до першої школи з українською мовою викладання в Маріуполі — школи № 66 з поглибленим вивченням англійської мови. Проте через декілька місяців батьки злякалися, що українськість, яка активно виховувалась у навчальному закладі, зможе у майбутньому завадити їхній дочці, тож, виправдовуючись тим, що «ти говориш українською і ми не зможемо робити з тобою домашнього завдання», вони відправили Галину у загальноосвітню школу № 11, де навчання велося російською мовою. Дві школи відіграли у її житті важливі ролі: 66-та відкрила потребу розвивати українськість, а 11-та «дала цінність спільнот та горизонтальних зв’язків, віру в самостійність». Дружба з одноліткою, яка вчилася у 66-ій школі, заохотила пізнавати українську сучасну літературу, музику та фотографію. Це спонукало до «дуетного дослідження міста». Галині хотілося не лише відкривати та пізнавати, але й аналізувати та розповідати, тому разом із друзями у 2003 році вона почала відвідувати гурток журналістики. Перші тексти в підлітковому віці були про культурне життя в Маріуполі та Помаранчеву революцію. Згодом їх почали публікувати у газетах «Приазовский рабочий» та «Привет, ребята». Галина взяла собі псевдонім Каліна Галініна.

У Маріупольському державному університеті, куди вона вступила 2006 року, дівчина долучилася до «Клубу веселих та кмітливих» і виступала у складі команди філологічного факультету під назвою «Гуманітарний тупик». Участь у КВК була одним із двох факторів, які сформували її характер та визначили подальшу активну участь у громадському житті Приазов’я. Другою рушійною силою став перший волонтерський досвід — допомога мешканцям Донеччини, які застрягли на трасі Н20 під час хуртовини у січні 2012 року. Тоді Галина Балабанова вперше відчула, що таке «сила горизонтальних спільнот», та вирішила ситуацію, прокоординувавши роботу дорожніх служб, ДСНС та водіїв. 

Сила фотографії

«Референдум» про статус Криму, який відбувся 16 березня 2014 року, викликав у Галини думки про переїзд з Маріуполя: «В мене сталася перша істерика в житті. Я отак билась і розуміла, що все, далі вони йдуть до нас. Це було настільки очевидним, що за два дні я зібрала валізу, намагалась вмовити батьків, що ми маємо їхати зараз». Проте Галина залишилась у місті: «Ми жили в стані незрозумілості і загрози». Після «референдуму» в Криму та проголошення так званої ДНР 13 квітня 2014 року місто окупували бойовики. Але, незважаючи на загрозу життю та здоров’ю, містяни і далі виходили мітингувати на підтримку цілісності України. Галина Балабанова почала документувати ці події, фотографуючи та висвітлюючи їх в українських та іноземних засобах масової інформації. 

Рік перед тим, у 2013-му, пані Галина повністю перейшла у копірайтинг і захопилась фотографією: «В мене з’явився IРhone, тоді ще 4S <…> я почала більше фотографувати саме діджитал, а не на плівку, не на мильничку. Мені було цікаво досліджувати місто: архітектура, детальки». Саме фотографія і привела її до волонтерського руху. 

«З часів цієї першої окупації Маріуполя з’явилась звичка донатити» — частину гонорарів за копірайтинг Галина перераховувала волонтерам — «у фейсбуці я просто побачила, що є такий волонтер Дмитро Чичера і що я можу на нього скидати». Благодійність та бажання покращити навички у фотографії привели її у фотошколу, яку організував Дмитро і частина коштів з якої була перерахована українським військовим.

«Я можу» у звільненому Маріуполі

25 січня 2015 року російська артилерія обстріляла мікрорайон Східний. Для маріупольців це стало моментом, коли вони вже не сумнівалися в тому, що війна з росіянами прийшла на їхню територію, а для пані Галини це була вирішальна мить, адже снаряди зруйнували ті місця, де колись жила її бабуся і де проводила своє дитинство вона. Тоді дівчина зрозуміла, що має активно долучитися до допомоги: «Оцей період став для мене тим, що я можу… я дізналась, куди я можу принести каструлі, якісь речі. В людей там реально прилетіло, так, як зараз прилітає, тобто в них не залишалось нічого, вони виходили голі, босі, і їм потрібно було все». Відтоді долучалась до гуманітарних проєктів Дмитра — допомоги військовим, вимушеним переселенцям, евакуйованим сиротинцям. 

Маріуполь кардинально трансформувався після звільнення у 2014 році. Близькість лінії зіткнення та евакуація сюди людей з районів проведення бойових дій змінили його характер — якщо раніше про місто говорилося у контексті важкої промисловості, то тепер тут ішлося про культуру. У другій половині 2015 року почали плануватися та відкриватися антикафе і мистецькі центри. Це був період, коли локальні активісти могли отримати кошти від українських та міжнародних донорів на реалізацію власних ідей, удосконалення міста, створення вільних просторів. Тоді Дмитро з Галиною вирішили, що потрібно створити місце, в якому можна буде не тільки організовувати і видавати гуманітарну допомогу, але освітній хаб, який стимулюватиме мешканців розвиватися. Уже наприкінці 2015-го — на початку 2016 року у приміщенні фотошколи почали проводитись перші тестові заходи, а згодом команда переїхала в офісний центр «Галакс» неподалік від центру міста, на вулицю Архітектора Нільсона, 60. Розміри приміщення, а саме 350 кв. м, дозволяли організувати декілька зон — для волонтерства, коворкінгу та подій. Команда назвала свою ініціативу «Халабудою»: «Діма [Чичера] прийшов і сказав: “Я тут так довго варив, варив і я згадав — це ж халабуда!” Ми такі: “Прикольно. Це щось з дитинства?” — “Так, це щось з дитинства. Це типу простір, ти сам його створюєш, сам наповнюєш, тут твої правила. Там безпека”». 

Упродовж 2016–2022 років на базі освітнього хабу «Халабуда» було відкрито перший маріупольський коворкінг, реалізувались проєкти, направлені на зміни в суспільстві та антикорупційну діяльність, а також було засновано бізнес-школу та Маріупольську асоціацію підприємців, яка стимулювала розвиток малого бізнесу на півдні та сході України. 

«Мій вибір залишитись»

О 8 годині 24 лютого 2022 року в «Халабуді» відбулась координаційна зустріч команди. Через півтори-дві години туди почали сходитись представники інших організацій та журналісти. Ще через декілька годин мешканці вже приносили продукти та речі для «наших хлопців» — українських військових; згодом вони стали конче потрібні самим маріупольцям. Галина Балабанова мала координувати роботу всередині волонтерського центру, на який перетворився освітній хаб. 

Невдовзі одного приміщення стало мало: «Це була точка розуміння для мене, що це швидко не закінчиться». Тоді ухвалили рішення зайняти ще одну будівлю: «У нас була сусідня будівля — напівзруйнована, напівзакинута, теж великий завод колишній». Там підготували укриття. Були також виокремлені склади, наприклад, з продуктами, засобами гігієни, медициною чи паливом, а ще польова кухня та пекарня. 

У місті масово створювались стихійно організовані укриття, а до волонтерського центру почали приходити запити від цивільних, які переселилися туди, рятуючись від постійних обстрілів російської артилерії та авіації. Найчастіші запити були: гігієнічні засоби, заспокійливі ліки та дитяче харчування. 

У піковий період до допомоги долучилися близько 250 волонтерів. День у «Халабуді» починався з координаційної наради команди. Після нього ті, хто не був залучений до роботи всередині центру (на складах, кухні, пекарні чи в координаційному штабі), роз’їжджалися для видачі та доставлення гуманітарної допомоги, моніторингу ситуації, збору донацій, чи, як Дмитро, для того, щоб знайти нові укриття, де люди потребували допомоги. Волонтерський центр у «Халабуді» від 24 лютого до 16 березня 2022 року допоміг 25 тисячам осіб, не враховуючи військових. 

Після евакуації — будування відтермінованого впливу

16 березня 2022 року Галина Балабанова вирішила евакуюватись. Дмитро Чичера залишився, а через два дні зв’язок з ним обірвався. Тих членів команди, які не виїхали з Маріуполя, піддали арештам та обшукам. 

Після евакуації Галина зупинилася у Запоріжжі, а пізніше переїхала до Львова. Тут вона почала займатися громадською та проєктною діяльностями, працювати з молоддю, релокованими активістами та підприємцями, розповідати про те, що відбувалося у Маріуполі: «Це те, чим я хочу займатись і в чому бачу відтермінований вплив». Ініціатива «Халабуда» діє і надалі — спочатку її перезапустили у Запоріжжі, а пізніше у Черкасах. 

За кожної можливості Галина Балабанова розповідає про Маріуполь, «Халабуду», діяльність та зникнення Дмитра Чичери, а також про цінність зв’язків між людьми: «Мені б хотілось, щоб те, про що я говорю вже майже рік, нашу історію, сприймали не як історію про Галю, яка така афігенна і щось там робила, а про цілісність і про те, що кожне, навіть маленьке, рішення у твоєму житті має вплив на те, що тебе оточує. Щоб люди не забували про наші зв’язки, бо в цьому сила і без цього ми б не вистояли весь цей рік».