Professor Борис Білинський Borys Bilynskyy

Але в нас була цікава річ. Наприклад, було таке… Фізкультура, воєнне діло — всьо проходило по-російськи. Команда була російська завжди. І нас ранком перед дев’ятою, пів дев’ятої ми збиралися в школі, треба було, і на площі перед школою була фіззарядка. Командували, той воєнрук, російською мовою. І раптом нам в голову впало, що ми не хочемо російської команди, що ми хочемо українську. І ми заявили, що ми… Він командує, а ми не робимо, хочемо по-українськи. І, знаєте, дирекція пішла нам [назустріч]... і наш один хлопець, такий, пам’ятаю, був Овчак, старший від мене, з якогось класу, командував українською, і ми, ті діти, всьо робили, то пройшло тихо.

Але як ми йшли до тої гімназії... Криниця — то є гірський курорт, там гірська річка Криничанка пливе. І ми йшли, то така, пам’ятаю, гора, тут ріка і така вузька стежка. А на тій горі був табір німецького «Гітлер’югенд». То такі самі хлопці, як ми, менше-більше віком, але як ми йшли, то вони зверха кидали камені в річку, щоби нас обкрапувати. І то, видно, нам надоїло, і наші старші товариші в один день вирішили зробити... вони зачали кидати камені, а ми тоді, нас вже було тоді більше, ми домовилися: атака, наступ, ми їх зігнали вниз і їх всіх в річку скинули. Мало чого, вони мали, той «Гітлер’югенд», форму: коричневі сорочки з чорними галстуками і такі вельветові шорти. Але вони мали кортики, то ми ті кортики в ріку повикидали... Іншими словами, ми перемогли. Нас було разів в три більше, ніж їх, ми перемогли і потім пішли до гімназії, то вроді нічого. На другий [день]... видно, німці поскаржилися або, може, просто побачили, що вони всі мокрі, і начальство... Іншими словами, на другий день приходить кілька хлопців з тих німців, приходить директор їхньої тої [організації] чи як він там називався, начальник чи якийсь той ляйтер їхній і гестапівець. Гестапо. І до нашого директора гімназії, що ми напали на німців... Знаєте, то під час війни, то вже дуже страшно... ще кортики повідбирали їм. Ми жодного кортика не взяли, ми всьо викинули в ріку. Нам сказали вишикуватися на такій площадці, на такому майданчику перед гімназією, і ті хлопці ходили і на нас дивилися і гестаповець. Гестаповець в цій шапці з труп’ячою головою. І дуже я то пам’ятаю, дуже було страшно. Вони мали пізнати тих, хто був. Не знаю, по-перше, то була бійка. Напевно, ми також там намочилися, і я думаю, що ми майже всі були інакше одягнені, як день перед тим. По-друге, можливо, ті хлопці і не хотіли розпізнати. То також є хлоп’яча честь. Знаєте, битися — битися, а поліції здавати — то є інша річ. Іншими словами, нікого не пізнали. І директор наш гімназії переконав того гестаповця і того ляйтера німецького, що видно, що то не наші. Він казав: «То неможливо, бо наші були всі в гімназії, то неможливо, наших там не було». І так дальше. Що то якісь місцеві хулігани, шукайте десь інакше. Іншими словами, то обійшло, но така була в нас історія.

Ну, вони все хотіли щось довідатися, щось мені приписували, що я з кимсь той... А я їм всім казав... і так все зачиналося з біографії: а що там ви... І один раз я приходжу, то викликали завжди десь на годину восьму-дев’яту вечора. Годину десь тримали в якійсь кімнаті, щоб я дозрівав, мене не чіпали. Щоб я дозрівав. Потем вже накінець зачинали говорити. Говорити починалося таким, що «вы умный человек, вы хороший», що «мы вас ценим», що ви, значиться, добрий спеціаліст і так дальше. «Но ви розумієте, що отакими зв’язками ви можете собі зіпсути, а ми хочемо... Мы вам хотим помочь, давайте…» — і так дальше. А потем хтось відходив, приходив другий, то казав, що ми вас можем посадити і так дальше. Ну, знаєте, такі... То звичайно тривало... десь викликали мене на дев’яту, зачинали десь коло пів одинадцятої, то десь до другої години то тривало. А потем через кілька днів знов викликають і знов зачинається то саме. І так щось на третій раз, я пам’ятаю, я то вже не один раз навіть описував і говорив, що я... на кінець я зірвався... А я їм весь час кажу, що я лікар, що в мене є своя робота, я науковець, я працюю, я, наприклад, — я не знаю — чи вже зробив докторську, чи роблю докторську і так дальше, мене то всьо не цікавить. Я з людьми знаюся, бо до мене люди звертаються з приводу хворіб. Про жадні антирадянські справи я не говорю. А потем вони знов то саме питають. Я кажу: «Я ж вам вчера говорив, чо ви мене знов питаєте». І потем знов ще треті знов то саме питають. Я накінець зірвався, і щось в мене зсередини вийшло, я кажу: «Слухайте, давайте начистоту. Я хірург, і в мене часом на столі вмирає людина. І мені приходиться рискувати життям пацієнта для того, щоб його спасти. Ну, все одно мені приходиться рискувати його життям. Я рискую своїм життям, бо я альпініст. То є також: линва, скала, льодопад, каменепад, друзі гинуть. Значить, я можу рискувати іншими людьми, я можу рискувати собою, і ви мене хочете настрашити? Та не вийде з вас! Жадний я вам не антирадянщик, мене то всьо не цікавить», — і так дальше.

Я роблю розріз, доходжу всередину в черевну порожнину, і гасне світло. Нема світла. Тепер явно зараз я би того не замітив. Тому що якщо світло гасне, то моментально включила би ся аварійна установка. В нас так є. Я би навіть того не замітив, що світло виключило. Може би мигнуло. А тоді — темно. Що робити? Приносять якусь лямпу. Чекайте, лямпа-то світе, а в глибині я ж не бачу. То мені треба всередину. Беруть ліхтарик. Не виходить. Найважніше — я би то зробив навіть напомацки, але треба знайти апендикс. Найтрудніше з такого розрізу знайти... Тепер для мене то вже не була би проблєма. Я не знаю, то для молодих лікарів дуже велика проблєма. Я би тепер вийшов на сліпу кишку, по ній пішов і дістався би апендикса. Апендикс був ретроцикально, тобто що він був за кишкою. Ту є кишка, а тут апендикс. Отак нормально є. А якщо він є так, і я відси йду, то я його не бачу, знаєте. І знайти, а він, може, десь тут проходе... Часом шукають і годину апендикса, не можуть знайти. А тим більше в мене нема світла. А тим більше моя перша операція. Є сестра, вона буде пльотки розпускати в лікарні. Знаєте, для мене то була дуже тяжка ситуація. Мені потом ліхтариком світили. Я накінець знайшов апендикс. І коли я вже зашивав рану, появилося світло. Але мені то вже всьо було до лампочки. Якраз лампочка появилася.

І появилася міліція, і після якогось чергового виступу були дуже бурні аплодисменти, якісь були викрики такі вже антирадянські. І вони вхопили кількох з тих організаторів і повезли. Тоді виникла ідея, що ми йдемо до ЦК партії. ЦК партії — то є на... було там, де тепер є президентська [адміністрація]... на Банковій. Тільки тоді воно не називалося Банкова, а якось там, не знаю, Карла Маркса, чи Фредеріка Енгельса, чи якоїсь Рози Люксембург, чи кого, я вже не пам’ятаю. Но ми пішли туда до того. І також там нас не пускали, ми кричали, ми вимагали, ми скандували. Поліція прийшла з брандспойтом, нас хотіли розігнати і на нас воду пустили, і мене також повністю [облили]. Але ми дальше не розходилися, і накінець вийшов хтось із ЦК, і наших хлопців відпустили. Я потем до Драча пішов з моїм кузином Євгеном Білинським, який також був в Києві. <...> Ми пішли до [Драча] відсушуватися і так дальше.

Раптом мені дзвонять, як членові проводу [Народного руху України за перебудову], а десь година вже, я пам’ятаю, що ми вже з жінкою повечеряли, десь коло одинадцятої: «Негайно прийти до Порохової башти». Щось там сталося, не пам’ятаю, в Києві, чи де, треба у Львові оголосити завтра страйк. Я так собі думаю: ми маємо оголосити страйк, є пізня година вечора, невже ж то... А членом проводу у нас був такий російськомовний член профспілки Фурманов. Він був також антирадянський, а він був росіянин. Він каже: «Нічого, зорганізуєм». Я проголосував також за той страйк. Хотя я ранком їду на роботу, дивлюся, всьо: тролейбуси стоять, трамваї стоять, місто паралізоване. Думаю: Боже мій, яка в нас появилася сила. Вечір в темноті ми прийшли, що має бути страйк, і до ранку вже всьо стало.

Ну, 150-річчя Шевченка, ми організовуєм Говерляну [сходження на гору Говерлу]. Я вам фотографії [дав] — ви маєте. Пропаганда серед вузів. То вже сотнями людей вичислюється, які хочуть взяти участь. <…> Я не буду альпіністські ситуації [описувати], бо там нема жадного альпінізму. То є сніг, ходження по снігу. То таке. Ну, тяжко, тяжко. Кому тяжко, кому не дуже. Але нам важно... Ми посвячуємо 150-річчю Шевченка. Ясно, то треба організувати. Треба нам продукти. То в нас Совєтський союз, всьо треба дістати. Якщо ми йдемо, організуєм що-небуть, то ми в оптторгвідділі дістаємо розпорядження і дістаємо масло, консерви, ікру. То всьо можна, але має бути підписка... але то можна тільки тоді, якщо то буде офіційно. Нам потрібне якесь фінансування того. І комітет комсомолу, обком комсомолу каже... Виявляється, що то не тіко 150-річчя Шевченка, а це який рік від... [18]14-й Шевченко народився, значить чотирнадцять плюс п’ятдесят — [19]64 рік. А ‘64-й, якщо від [19]39 року, то 25 років «золотого вересня», возз’єднання. Що давайте буде Шевченка і возз’єднання. Ну, «нельзя, по-другому нельзя». Добре, нехай буде. Значить, ми будемо святкувати Шевченка, а буде написано «Шевченка і возз’єднання». Хай буде возз’єднання. Добре. Пішло. Ми то всьо робимо. Пішло. Уявляєте, то Совєтський союз, то всьо має бути затвердження. Обком партії: «Не надо. Шевченка не надо. К 25-летию воссоединения. Достаточно». То в нашім обласному тому спорті... там були якісь євреї, вони у всьому тому дуже слабо орієнтувалися. Знали, що ми альпіністи щось організуєм. Ми надрукували були такі шевченківські оголошення: портрет Шевченка, гори, Говерляна, що нам треба, коли, розклад. Обком сказав «без Шевченка». Ми то, хлопці... Я там був, Кіцера, по-моєму, Базилевич також, і ми рішаємо: нє, не буде інакше. І ми вночі, вечором... На ранок вже в місті висять ті всі наші плакати.