The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Professor Борис Білинський Borys Bilynskyy (* 1933)

• народився 16 липня 1933 року в місті Збаражі на Тернопільщині

• 1950 року закінчив львівську середню школу № 8 зі срібною медаллю

• у 1950–1956 роках навчався у Львівському державному медичному інституті

• студентом четвертого курсу зробив свою першу операцію; загалом за час роботи хірургом провів близько 20 тисяч операцій

• у 1956–1958 роках працював хірургом, а згодом й онкологом Бориславської міської лікарні

• у 1958–1959 роках — завідувач хірургічного відділення в місті Городку (Львівської області)

• у 1959–1963 роках працював ординатором І хірургічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні

• 1958 одружився із Зоряною Резник, з якою виховали двох дітей — Адріану та Марту

• захистив кандидатську (1963) та докторську (1972) дисертації; йому присвоєно вчене звання професора (1979)

• у 1963–1966 роках працював у Львівському науково-дослідному інституті гематології і переливання крові спершу молодшим, а далі старшим науковим співробітником

• 1966 року почав працювати доцентом, згодом — професором та завідувачем кафедри онкології та медичної радіології Львівського медінституту (нині Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького); працює там і досі на посаді професора

• був проректором із лікувальної роботи (1980–1991), а згодом — з наукової роботи (1991–2000)

• інструктор з альпінізму; підкорив 30 вершин, зокрема на Кавказі, Тянь-Шані та в Альпах

• брав активну участь у заснуванні Народного руху України, був членом проводу Руху

• президент Львівського обласного відділення фонду «Милосердя і здоров’я» (з 1989 по 1992 рік); через цей фонд допомагав репресованим священникам і сестрам-монахиням

• дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, а з 2023-го — почесний член НТШ

• почесний член Українського лікарського товариства

• заслужений професор Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького; почесний професор Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Є. Кавецького НАН України; академік Академії наук вищої школи України

Борис Білинський — професор, хірург, альпініст і громадсько-політичний діяч. Його життя охоплює 59 років викладання, близько 20 тисяч проведених операцій, 30 підкорених вершин; йому вдалося реалізувати важливі громадські ініціативи та сприяти потужним державотворчим змінам.

«Дитинства після того в мене вже не було»

Борис Тарасович Білинський народився 16 липня 1933 року в місті Збаражі Тернопільської області (тоді — частина Польщі). Він — представник знаної та шанованої галицької родини. Дід по батьківській лінії — Володимир Білинський — був відомим лікарем у Збаражі, громадським та політичним діячем, соратником Івана Франка. Дід по материнській лінії — Мирон Кордуба — видатний український історик, учень Михайла Грушевського, професор Варшавського та Львівського університетів. Той справив вагомий вплив на онука: «Я би сказав, що то, що я є, то я дуже багато завдячую Миронові Кордубі». 

Батько Тарас Білинський був лікарем у Збаражі, а також активним учасником громадського та національного життя регіону; співпрацював з ОУН і був підпільним районним провідником організації. Мама Стефанія Кордуба також належала до ОУН і в студентські роки була активною учасницею її підпілля. А після одруження, окрім виховання дітей, опікувалася в Збаражі українськими спортивними товариствами. 

Тож Бориса та його молодшу сестру Адріану виховували в українському патріотичному дусі. Так, на дитячий костюмований бал в Збаражі батьки одягнули його у форму січового стрільця — мундир і мазепинку з тризубом. Але в умовах польського поліційного нагляду «сказали, що не можна тризуба, і то мені замінили на УСС [Українських січових стрільців]». 

У вересні 1939 року Радянський Союз окупував східну частину Польщі за попередньою домовленістю з нацистською Німеччиною. Коли стало відомо про прихід «перших совєтів», як їх називали місцеві, батьки пана Бориса були стурбовані тим, як за цих умов виховувати дітей. «І відразу в мене в голові виникло, що не дай Боже, як мене будуть виховувати як большевика. Я пам’ятаю отой страх перший, отакий дитячий», — пригадує пан Борис.

Але справжня родинна трагедія сталася з відходом радянської армії в кінці червня 1941 року — енкаведисти забрали Тараса Білинського з дому і закатували. Пан Борис каже: «Дитинства після того в мене вже не було». 

«Знання, яких я, як радянський учень, не повинен був мати» 

Перші шкільні роки Бориса Білинського припали на воєнні часи. Через родинні обставини та вимушені переїзди довелося змінювати школи. Розпочав навчання 1940 року в Збаражі за першої радянської окупації. Потім навчався у Львові у Першій українській гімназії, де його однокласниками були Любомир Гузар — майбутній предстоятель Української греко-католицької церкви та Юрій Шухевич — син Романа Шухевича, головнокомандувача УПА. Коли німецькі війська залишили Львів і на територію Західної України знову увійшла радянська армія, родина вимушено виїхала за кордон. Тоді навчався в школах Криниці (Польща, 1944 р.) та Равельсбаху (Австрія, 1944–45 рр.).

1945 року Борис Білинський разом з мамою та сестрою повернувся до Львова. Однак шлях до України (репатріація) не був простим — довелося пройти через два радянські пересильні табори. Після повернення мамі (яка не хотіла, щоб перебування в Австрії було плямою на біографії дітей) вдалося переконати відповідні служби, що вона була сама; просто всюди записували, що вона має двоє дітей. «Щойно вже після [незалежності] України я вже міг офіційно сказати, що я був в Австрії. Я навіть казав, що я не знаю німецької мови, а що я знаю англійську мову. <...> А я німецьку знав краще, ніж англійську», — розповідає пан Борис.

У Львові родина оселилася на квартирі в діда і бабусі Кордубів. Хлопець пішов до шостого класу львівської школи № 44, де навчався один рік, а далі перевівся до середньої школи № 8. 

Через досвід втрати батька і воєнні переживання пан Борис мав «страх перед всім радянським», зокрема і «страх перед радянською школою». Вони з сестрою знали, що те, «що говориться вдома, не можна передавати». Окрім вагомості домашнього виховання, Борис Білинський відзначає, що в його освіті величезну роль відіграла дідова бібліотека: «Учителі виявляли в мене такі знання, яких я, як радянський учень, не повинен був мати». 

Перша операція студента четвертого курсу

У 1950 році Борис Білинський закінчив школу № 8 зі срібною медаллю. І з цього часу його життя пов’язалося з медициною (він став студентом Львівського державного медичного інституту) та альпінізмом. Після останнього шкільного екзамену він поїхав у табір юних альпіністів на Кавказ, і це було початком його захоплення альпінізмом.

Студент Борис Білинський вчився добре і активно займався спортом. Ще в студентські роки він розпочав наукову роботу і зацікавився хірургією. Завідувачем кафедри пропедевтичної хірургії був професор Гаврило Ковтунович, до школи якого пан Борис зараховує себе й сьогодні: «Я там до них як прийшов, і я там приклеївся на ціле життя». 

Він ходив на чергування у лікарню в ургентні дні й асистував на операціях: «Коли була дижурна клініка у Ковтуновича, то я йшов увечері і пів ночі я там сидів». Йому, ще студентові, довірили зробити і першу в його житті операцію: «Значить, я маю зробити апендицит. То мрія життя студента. Я ще студент четвертого курсу. Но я роблю той розріз; я вже то знав, то вже в мене була <...> може, двадцята операція. Я то вже дуже добре знав, напам’ять, як то робиться». 

Хірургія — «величезне задоволення інтелектуально-духовне»

У 1956 році Борис Білинський з відзнакою закінчив медичний інститут і розпочав професійне життя. Спочатку працював хірургом, а згодом і онкологом Бориславської міської лікарні (1956–1958 рр.). Далі — завідувачем хірургічного відділення в місті Городку (Львівської області), а в 1959–1963 роках був ординатором І хірургічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні. 

У 1963 році пан Борис захистив кандидатську дисертацію (під керівництвом професора А. І. Гнатишака) «Місцеві рецидиви раку молочної залози і їх зв’язок з раковими клітинами в рані» та перейшов на роботу до Львівського науково-дослідного інституту гематології і переливання крові, де працював спершу молодшим, а далі старшим науковим співробітником до 1966 року. У цьому ж році професор Анатолій Гнатишак створив у Львівському медінституті першу в СРСР кафедру онкології і запросив Бориса Білинського на посаду доцента цієї кафедри. З того часу, вже 59 років, пан Борис працює там.

У 1972 році він захистив докторську дисертацію, і в 1979-му йому присвоєно вчене звання професора. З 1986 по 2004 рік обіймав посаду завідувача кафедри онкології та медичної радіології. Був також проректором із лікувальної роботи (1980–1991), а згодом — з наукової роботи (1991–2000). Бориса Білинського, як гостьового професора, неодноразово запрошували читати лекції за кордон (у США, Австрію, Гану, Великобританію). Зокрема, він був обраний дійсним членом Нью-Йоркської академії наук.

За час роботи хірургом провів близько 20 тисяч операцій. Борис Тарасович ділиться, що хірургія давала йому «величезне задоволення інтелектуально-духовне»; особливо коли після складних операцій, за які не бралися інші хірурги, вдавалося врятувати життя пацієнта чи пацієнтки. Але для цього доводилося йти на ризик.

«Вище снігової лінії існує свобода слова»

А займаючись альпінізмом, Борис Білинський ризикував уже власним життям. Він зазначає: «Альпінізм — то є щось особливе. Альпінізм — це є ідеологія. То є спосіб мислення, то є особливий стосунок до життя». Альпінізм виховує дружбу: «Не просто дружбу, а... якщо товариш на мотузці йде зі мною, то є така, знаєте, смертельна дружба». Під час сходжень пан Борис не раз міг у цьому пересвідчитися, коли разом з товаришами опинявся в небезпеці, була загроза для життя. Зокрема, під час сходження на вершину Ерцог потрапили в електричну бурю: «Доторкаєшся скелі, а вона б’є. <...> Дивлюся на своїх колєг <...> а вони світяться». У цих умовах Борис Білинський, як керівник групи, зумів організувати спуск групи. В результаті їх відзначили за найкраще сходження сезону.

Альпінізм подарував і зустріч з багатьма цікавими людьми (представниками інтелігенції й творчими людьми з різних країн): «В нас було сказано, що вище снігової лінії <...> існує свобода слова. Стукачества в альпінізмі я не знав, я такого не чув». Пану Борису вдалося підкорити 30 вершин, зокрема на Кавказі, Тянь-Шані та в Альпах.

Перший підручник «Онкології» українською мовою

Борис Білинський написав близько 30 книжок і є автором понад 500 наукових публікацій. Вийшло чотири видання підручника «Онкологія» за його редакцією, де він є й одним з чільних авторів. Це був перший підручник з «Онкології» українською мовою. Але, як зазначає пан Борис, «найважливіше було пробитися». Оскільки це ще був період горбачовської «перебудови», то довелося їхати в Москву підписувати відповідні документи. «А мені в Москві кажуть: “А зачем? Неужели ваши хлопцы или девчата не понимают русского?”. <...> Але я пробив всьо». Проте книжка вийшла вже після 1991 року. 

Рух і політична та громадська діяльність

З початком активізації національно-політичних процесів наприкінці 1980-х років Борис Білинський, продовжуючи родинні традиції, активно долучився до них: «Я пам’ятаю перший мітинг, коли я піднявся і коли фактично задеклярував, що я є противник Совєтського союзу. І я думав... трохи мені страшно було. Думаю, я проректор вийшов... то був ще [19]89 рік. <...> І я собі думаю, а що би мені сказав мій тато, який загинув від рук НКВД, що би мені сказав дідо Кордуба, і власне ота думка, що би вони мені сказали. Вони би мені сказали: “Треба йти”. Ото також дуже багато мені в житті помагало. Знання і власне ті постаті, які для мене були тими світочами, на які я орієнтувався». 

Пан Борис брав активну участь у заснуванні Народного руху України (тоді ще — Народний рух України за перебудову), був членом проводу Руху. Він каже: «Я ніколи з Руху не виходив, Рух з мене вийшов». Закладав професор Білинський і первинні осередки Руху в лікарнях; вдалося зробити це «щось в семи чи восьми лікарнях». 

Був депутатом обласної ради першого демократичного скликання. А на президентських виборах 2004 року був довіреною особою Віктора Ющенка.

Пан Борис був залучений і до громадського життя. Співпрацював з Мальтійським орденом і організовував гуманітарну допомогу для Львівщини від цієї організації та інших міжнародних благодійних товариств. Завдяки його ініціативі та зусиллям саме у Львові вперше в Україні запрацював госпіс. Він обстоює ідею, що «пріоритет слід надавати якості життя і боротися за максимально тривалий період повноцінного існування пацієнта». 

Борису Білинському в житті вдалося багато зробити й досягнути; він органічно зумів поєднати викладання й хірургію з альпінізмом та громадсько-політичною діяльністю. Тому й наголошує: «Як дивитися на мене, хто я такий, то треба дивитися так: генетика і родина — раз, медицина і хірургія — два, альпінізм — три, Рух і національно-визвольна боротьба — чотири. Ото є я!».