«Я кажу: “Так, прошу отців, просив генеральний вікарій, щоб скликати соборчик, я його скликав. Розпорядку я не знаю і прошу генерального вікарія, щоб він сказав”. І він тоді встає, отець доктор Мельник Михайло, і каже: “Знаєте, часи змінилися. Мене зразу після Великодня (1945 року) закликали до Львова і казали, щоб я підписався на православ’я. Я не хотів, і вони сказали, що я звідси не вийду, поки не підпишуся. Як не підпишуся, то не вийду. Тоді до мене прийшов отець доктор Костельник і говорив, що то є для добра нашої Церкви. І я згодився, і я підписався, до Православної Церкви дав заяву, що вступаю до «Ініціативної групи» возз’єднання з Православною Церквою. Я так зробив…»
« - Які настанови Ви би могли дати молодим священикам, які тільки починають свою душпастирську діяльність?
- Настанову таку для молодих священиків: щоб вони були дійсно слуги Божі. Щоб вони спасення своєї душі ставили вище. Щоб за спасення людських душ так само дбали. Старалися бути і дітьми Божими, і дітьми свого рідного народу. Щоби працювали і для справи Божої, і для того.
Особисто я сам є за тим, щоби священики були жонаті, але щоб вони виховували дітей не одно-двоє, тільки щоб мали так, як давніше мали. Зі мною працював священик, мав дев’ятеро дітей. Був мій товариш, отець Заставник, мав восьмеро дітей. Так само був другий товариш, отець Литвин, так само мав восьмеро дітей. По-перше, поповниться інтелігенція. Що він лишить дітям? Тільки освіту може їм дати. А нам освіти дуже й дуже треба. Але щоб вони попри те були-таки слугами Божими. Щоб за спасення своєї душі і людських душ дбали. І щоб вони не хиталися, щоб не старалися двом папам служити, щоб були дійсно слугами Божими. І як вже взяв на себе ярмо, щоб він вже то спокійно ніс і надіявся на нагороду Божу. А попри то він дуже великі заслуги буде мати для свого народу. Дбати за спасення – то не тільки хрестити, шлюби давати, чи щось, а виховувати не тільки словами, але своїм прикладом. Мав би показувати, як люди мають жити, як мають поступати.
Кінчається моє життя. Ніколи я не жалував, що пішов тою дорогою. Не знаю, який кінець, але все одно знаю, як казав святий апостол Павло: “Я доброю боротьбою боровся, добру боротьбу провадив. Життя я закінчив, віру заховав. А, зрештою, я знаю, що мені приготовлений вінець слави”. Так що буде нагорода Божа. Буде якась пам’ять в народі, що люди боролися, терпіли. Як казав Шевченко: “Караюсь, мучуся, але не каюсь”. Ото найважніше виховати, щоб він знав, що є воля Божа. І ще одне, щоби занадто не були матеріалістами».
«Я кажу: “Прошу отців, прошу позволити мені кілька слів сказати». – «Просимо». Отже, я між іншим сказав: “Знаєте, прошу отців, ми слухали відозву і слова нашого отця декана. Але ми все-таки мусимо рахуватися з наукою Ісуса Христа. Ісус Христос сказав так: “Не ви мене вибрали, а я вас, і післав вас, щоб ви ішли і плід приносили, а плід ваш останеться з вами”. Значить, будете вчити і працювати. То, що будете працювати – нагороду будете мати від Бога, але і заслугу будете мати перед людьми. А в другім місці перегукується з тим, що святий апостол Павло казав: “Руку заскоро не клади на нікого, щоб ти не став учасником чужих гріхів”».
«Він помер у Києві. Він сам, ще поки був єпископом, мав 3 рази запалення легень. А як його арештували в 1947 році, то вже був листопад, було холодно в бараку, а він уже 3 рази запалення мав і дістав запалення легень. Він знав, що буде вмирати. До нього приїздила родина. І були такі сестри на вулиці Артема, 44, сестри Покрова Матері Божої. Там наші священики з ними запізналися, і вони знали за нашого єпископа, і йому там носили їсти. Дещо принесли, трохи заопікувалися: щось попрати, щось помогти. То казала настоятелька, що її кликало КГБ, і їй заборонили. Казали, що то є бандит. А вона каже: “Я не знаю, чи він бандит, я тільки знаю, що він є старший чоловік, хворий чоловік, що в потребі є, і ми повинні йому помагати. Я не сама то вирішила. Ми цілу конгрегацію нашу зібрали, і ми вирішили. Як так, то карайте нас”. А він каже: “Ідуть, ідіть…” І каже: “Вже нам там не говорив, ми приходили”… Пізніше я був у 1962 році у Києві. Я вже знав адресу цих сестер, прийшов до них і хотів довідатися за могилу єпископа Коциловського, за останні його хвилини, як він жив, де похоронений… А потім оповідали, як єпископ захворів, то він передав свій плащ до них. Він знав, що буде вмирати, передав і помер. Я пізніше довідався, що його похоронили у братній могилі у передмісті Києва, що називається Чапаївка…» (авт. зусиллями отця Миколи Царика і сестер Покровського православного монастиря в Києві було встановлено хрест на могилі єпископа Йосафата Коциловського).
«Я був на дочірнім селі, там їхав. А вже пізніше, після Служби Божої, сказали: “Вибухла війна”. Яке перше враження було? Перше враження було, якось так Бог дав, що прийшли, то я сказав людям: “Люди, я Вас дуже прошу, не робіть кривди один одному, а борони Боже, щоб заплямили своїх рук кров’ю свого брата чи своєї сестри. Щоб не було так, щоб Господь Бог не питався, як питався Каїна: “Каїне, а де твій брат Авель?” Я Вас всіх прошу, але головно батьків і матерів, дивіться, щоб ваші діти всяких дурниць не зробили».
«(Авт. УГКЦ) збагатилася тим, що показала, що вона дійсно Церква Христова. Було багато священиків, що підписалися (авт. на православ’я). Деякі, може, самі не підписувалися, може, хтось другий за них підписався, то друге діло. Але було багато таких, що йшли і на Сибір, і на муки, і на все готові були, а таки своєї віри не покидали… І дуже вражало, що навіть звичайні люди, робітники, селяни, не боялися, просили священика, щоби приходив дітей хрестити чи шлюби давати, чи тільки Богослужіння відправити. На те, щоби трошки підкріпитися. Всі знали: як би не було тяжко, а колись таки прийдуть ліпші часи і прийде свобода. А коли вона буде: чи за нашого життя, чи пізніше – ми того не знали. А все-таки вірили, що прийде той час, що Церква і Україна таки стануть більш свобідні, і можна буде не тільки по хатах відправляти, але й по церквах Богослужіння відправляти так, як було колись.»
Микола Царик народився 20 березня 1912 року в селі Сулимові Жовківського повіту Львівської області в багатодітній сім’ї рільників. Пішов до школи в 1919 році в селі Сулимові, а 1923 року склав вступний іспит до Академічної гімназії у Львові. Закінчив гімназію в 1931 році. Після складення матури хотів вступати на теологію в Львівську семінарію, але село Сулимів належало до Перемишльської дієцезії, тому не мав права навчатися у Львові в семінарії. В цей час вступив до Львівського університету на відділ латинської і грецької мов, а після року навчання, в 1932-му, вступає у Перемишльську духовну семінарію. Ще через рік його відправляють на студії до Рима.Під час студій у Римі, в 1936 році, отримує піддияконські свячення, в 1937-му - дияконські, а в 1938-му - священичі з рук єпископа Олександра Євреїнова. У Римі в 1939 році захистив докторат з теології. Після цього повернувся додому. В кінці вересня 1939 року призначений на сотрудника у село Лази біля Ярослава, а через два місяці направлений у село Дмитровичі Мостиського району. З боку місцевої влади було вороже ставлення до отця. В 1941 році отця Миколу перевели у село Болехівці біля Дрогобича, а в 1943-му - в Добромиль. У 1945 році був учасником Добромильського деканального соборчику. Відмовився від підписання переходу на православ’я у 1946 році. Після того повернувся в рідне село. У часи підпілля УГКЦ отець Микола відправляв таємно. Впродовж 1950-1972 рр. працював бухгалтером у відділі дезінфекції Залізничного та Ленінського районів Львова. Зазнавав частих переслідувань з боку органів влади. Помер 23 листопада 1998 року.
