Дарія Гусяк

«Вона чудом врятувалася – Катруся Зарицька. Її вже викликали на розстріл… Викликали, вона зібралася з тим своїм клуночком і стоїть під дверима. А вони не йдуть і не йдуть. Вони просто не встигли. Хлопці почали вивалювати двері і дівчат визволили. Пізніше зачали виходити на подвір’я. То там ше кулеметник залишився і ше постріляв дуже багато тих, шо вийшли на подвір’я. А Катруся розумна і хитра, вона розуміла, шо то небезпечно, тим більше, шо, певно, побачила, як розстрілюють. Вийшла з тюрми, але десь близько коло тюрми зайшли на якесь подвір’я і в якесь приміщення скрилися – сарайчик чи шось там таке було. Вона взяла ше дві дівчини, які майже йти не могли. Вона їм допомогла. Вони там заховалися до вечора. І, дійсно, добре зробили, бо ше завернули кагебістів, які вже втікали останні, їх завернули, бо знали, шо ше не всі постріляні. І вони ше по дорозі, як бачили людину обстрижену, бліду, то вони з місця стріляли. І Катруся, таким чином, вижила з тими дівчатами. А вже як стемнілося, то вона тоді прийшла додому. Там вже заопікувалася тими дівчатами.»

«Били маму, шоби я заговорила. То не до кожного таке примінюють. Але я тоді нічо не говорила. Вони вже масу мали інформації про мене – дві папки від тих, шо були арештовані до мене, кожний шось говорив. І вони мене знали, чому вони примінили таке. Я на то не звертала увагу, як я була вдома… Сестри мої роз’їхалися – хто куди, а я трималася мами. Я боялася, шоби шось з мамою не сталося в мою відсутність. І переживала, як я кудись відходила. Старалася якомога скоріше приїхати, допомагала у всьому господарстві мамі. І таку дали мені характеристику. Я сама того не розуміла й не знала. Я не думала, шо я якось особливо маму люблю. Але вони то так сприйняли, тому примінили такий спосіб. Раз били – мама кричала. Я ті звуки чула. Потім в мене галюцинації. Потім приводили, потім ше раз… за такою тонкою стіною, шо все було чути, – кожний удар, кожний крик. Потім ше раз водили і ше раз били. Я навіть тоді так не розуміла, для чого вони то роблять. Мама якось прийшла і каже: «Чому, Дарцю, нічого не говориш?» А я то так сприйняла: чому я до мами нічого не говорю. А шо мама мала на думці – не знаю. Може мама так сказала, шо двояко можна було зрозуміти. А я кажу: «Та шо вже тепер говорити?» І вони припинили то. Побачили, шо я не заговорю.»

«Тато був дуже діяльним: працював у «Просвіті», очолював «Сільський господар», у Просвітянському хорі співав і в драматичному гуртку був, такий перший артист. З колєґою вони дуже часто комедії давали і завше обидва грали головні ролі. І двайцять років грав роль св. Миколая. То монахині підготовляли спектакль релігійного змісту. Тоді батько виходив на сцену, тих дітей питав, як вони поводяться, чи молитви знають, і роздавав дарунки. Ті дарунки і церква від себе давала, і батьки приносили. Кожний пакунок був заадресований. Батько зачитував – діти підходили і дуже вірили, що то св. Миколай. А тато, користаючись з того одягу священичого, бо з церкви брали це, то він і до нас, дітей, приходив, як св. Миколай. Я також по голосі не пізнавала. Ми дуже боялися, чи правильно все відповідаємо йому. Але коли Миколай пішов, я кажу до мами: «А в Миколая точно такий палець розрізаний, як у батька». Він мав забинтований палець. І навіть через той палець я не здогадалася, шо то батько.»

«Ми листувалися з чоловічими камерами. Як хтось є, шо вам хоче післати, – нагорі. Він постукає, шо посилає. Це такий знак дає, шоб менше стуку було. І Ви дивитеся – появляється у вікні (там кватирка була відчинена лише, не вікно) «кінь» так званий. То є на шнурку замотана записка чи кілька записок. Там кілька респондентів було, тут кілька. І вони листувалися. Відбираєте то, відв’язуєте, прив’язуєте на попередній лист – відповідь. І вони тягнуть нагору. Час від часу попадалися. То треба було відсидіти в карцері, або листа позбавляли, або «ларка» позбавляли. Такі три форми покарання було.»