The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Чернікова Olga Chernikova (* 1978)

• народилась 6 травня 1978 року в місті Слов’янськ Донецької області

• у 2000 році закінчила економічний факультет Слов’янського державного педагогічного інституту

• створила власну юридичну фірму, яка працювала у сфері металургійної промисловості та будівельних матеріалів

• після 2008-го зайнялася фотомистецтвом та музикою, працювала фотографинею, звукорежисеркою, ведучою подій, відкрила дитячу музичну студію

• у червні 2014 року, під час боїв за Слов’янськ та окупації міста, евакуювалася разом із сином у Євпаторію, звідки повернулась у серпні й відтоді залишається в місті

• у 2014–2016 роках працювала фотокореспонденткою місії ОБСЄ

• 15 жовтня 2019 року відкрилась її перша персональна фотовиставка в Краматорську

• з 2019 року членкиня ГО «Асоціація жінок “Пані”»

• з 2021 року діє в комітеті економіки громадської ради при Донецькій ОДА

• з 2024 року працює консультанткою із соціально-економічних питань по роботі з громадськістю ГО «Десяте квітня» у Слов’янську

You can find the English-language version below

Český překlad následuje po ukrajinském originálu a anglickém překladu

Ольга Чернікова — фотографиня і громадська діячка зі Слов’янська. В її історії кадрами проходять оповіді дідуся про форсування Дніпра у 1943-му, щасливі дні дитинства і природа Донеччини, досвід війни у 2014-му і рідне місто вже після 24 лютого 2022 року, де вона вирішила будь-що залишатись і допомагати іншим.

Між двома тоталітаризмами: бабуся — остарбайтерка, дідусь — Герой Радянського Союзу

Ольга Володимирівна Чернікова народилася 6 травня 1978 року в місті Слов’янську Донецької області. Батько працював стоматологом, а мама — інженеркою-конструкторкою. Дитинство було типовим для пізнього радянського періоду: школа, мрія бути артисткою та виїзди з рідними на природу. Що було нетиповим дитячим досвідом, так це той обсяг історичної пам’яті, яку передавали дівчинці її бабуся та дідусь, які пережили Другу світову війну. 

Дідусь пані Ольги — Федір Черніков — у жовтні 1943 року отримав звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Це була нагорода за те, що 6 жовтня цього ж року під час битви за Дніпро та наступу Червоної Армії на Київ він зміг переплисти ріку та прокласти через неї кабельне з’єднання для комунікації між підрозділами. Народжений у Курській області, під час післявоєнного голоду він переїхав у Горлівку, де знайшов роботу на шахті ім. Румянцева. В окупованій Горлівці досі є вулиця, названа його іменем. 

По материній лінії історія була пов’язана з іншою географією. Під час нацистської окупації Харківщини бабуся пані Ольги — Раїса Натолока — разом з іншими дівчатами з містечка Барвінкове була відправлена на примусові роботи в Німеччину. Вона розповідала онучці про робітничий табір неподалік кордону з Францією (Natzweiler-Struthof, Нацвайлер-Штрутгоф), сім’ю німецького офіцера, у якій бавилася з його дітьми, та допити у радянських спецслужбах після повернення додому [1]. 

У родині була традиція ділитися спогадами: «Зайшла гроза, загнала всіх додому, ввечері ми вмикали торшерчик і розповідав тато, розповідала бабця, це не було до якихсь свят». 

Донець, крейдяні гори і Серебрянські ліси

Природа Донеччини — це річки, озера, степ, крейдяні гори. Батько та дідусь Ольги Чернікової захоплювалися риболовлею та мисливством, тому з дитинства вона призвичаїлася до подорожей регіоном і відпочинку на природі: «Ми їздили багато, і не тільки, як це було модно, на море». Її улюбленими місцями, від дитинства і до сьогодні, є Слов’янський курорт, Святогірська лавра та Голубі озера в Донецькій області. Зараз (станом на травень 2024 року) частина цих місць зруйнована та втрачена внаслідок воєнних дій російсько-української війни. Серебрянське лісництво було родинним місцем сили, а у селі Торському, неподалік цього ж лісу, новонароджену Ольгу таємно похрестили, адже «батько, який був лікарем, та мати на заводі у партії» тоді не могли публічно сповідувати християнство. На Голубих озерах проходили роки юності — дівчина приїжджала туди з одногрупниками. А у Святогірську, на березі Сіверського Дінця, вона гуляла вже зі своїм сином. 

Приватна підприємиця

Здобувши економічну освіту, у 2000 році Ольга Чернікова створила власну юридичну фірму, яка працювала у сфері металургійної промисловості та будівельних матеріалів. Поєднувала власну справу з материнством, адже в листопаді того ж року народила сина Іллю. По роботі вона часто подорожувала Україною, багато бувала в західних областях. Тоді зрозуміла, що хоче показати сину інші регіони України: «У нас була така традиція, два рази на рік ми їздили: взимку це гори, Чернівці, а влітку це Львів». У темпі «два тижні Західна [Україна] — два тижні додому» жінка прожила до глобальної фінансової кризи 2008 року. Тоді вона закрила фірму, забрала сина від батьків та осіла у Слов’янську: «Мені хотілося займатися дитиною, компенсувати той час, коли мене не було поруч». Роздумуючи над діяльністю, яка дозволила би працювати на місці, згадала про бабусині пісні, які вчила в дитинстві, та закінчену музичну школу. І по сусідству зі школою танцю, до якої ходив син, відкрила приватну музичну студію — організовувала аніматорів та звукорежисера на святкування. 

Окупація Слов’янська, евакуація та рішення залишатися вдома

12 квітня 2014 року бойовики терористичного угруповання «Донецька народна республіка» («ДНР») захопили будівлю Слов’янського відділу МВС. На ранок 13 квітня вони вже контролювали всі в’їзди до міста. Розпочалася окупація Слов’янська. «Не було вибору, ми просто мовчали для того, щоб захистити родину, — я була, мама і син», — згадує пані Ольга. Наприкінці травня, коли за місто тривали інтенсивні бої, їй подзвонила працівниця відділу молоді та спорту місцевої ради, яка попросила допомогти в евакуації матерів з малими дітьми у Крим, а також запропонувала виїхати і пані Ользі разом із сином. Пунктом призначення був санаторій у Євпаторії: «Ми не знали, яке було життя [в анексованому Криму], ми були на території лише цього санаторію, нас годували, і ми мешкали, була старша взагалі над нами, вона, так розумію, була з Донецька». Проживання було безплатним, проте всі мали працювати. Пані Ольга займалася з дітьми: вела музичний гурток, організовувала розважальні програми. Попри ситуацію, знаходилось місце також для особистої позиції: «Був День Росії, а я співала пісню “Мальви”, і це пісня Софії Ротару, а не Ані Лорак». У червні, коли в Слов’янську було дуже небезпечно, жінці вдалося евакуювати свою маму, сама ж вона на початку липня повернулася додому по літній одяг. Це були перші дні після визволення Слов’янська: «Місто було пусте, багато сміття, люди брудні, вони ховались, були ті, які стояли в черзі, бо привозили хліб, був дим над Миколаївкою». Ситуація у Слов’янську була тяжкою, проте в Євпаторії евакуйованим людям були вже не раді, говорили прямо: «Є табір МЧС [МНС] у Ростові — [їдьте] туди». Після цього досвіду пані Ольга вирішила, що більше не зможе покинути свій дім. Таким стало перше зіткнення з війною, далі почалось життя біля лінії фронту. 

Війна з перспективи фотокореспондентки

Більшість жителів повернулися до міста в жовтні 2014 року. Спочатку з роботою було важко, але у грудні почались корпоративи, і пані Ольга вирішила організувати своє івент-агентство. Слов’янськ почав відроджуватися, з’являлися громадські організації, тоді вона поринула у громадську діяльність — стала членкинею «Асоціації жінок “Пані”», де зібралися жінки, яким важливо було не тільки будувати сім’ї, але й розвивати суспільство. Тоді ж пані Ольга опанувала нову професію — стала фотографинею. Спочатку просто знімала знайомих, а згодом почалися і комерційні фотосесії: «[Я] заробила на власний фотоапарат, віддала кумі той, що був, взяла професійний і вже почала». 

У 2014–2015 роках вона співпрацювала з комісією ОБСЄ як фотокореспондентка. Під час виїздів побувала по обидва боки лінії фронту: «Я бачила орудія, які в асфальті біля Донецька, знищений Ясинуватський блокпост і селище Партизани». Тоді також вдалося відвідати рідний будинок батька в Горлівці й забрати вцілілі сімейні фотографії. Найважчим було спілкуватися з цивільними, які вірили, що в усьому винні українці, та бачити, як змінилися добре знайомі місця. Донецьк, у якому вона часто бувала до того, тепер став зовсім іншим: «Край Донецька — це вигоріла земля». Там керували люди, яких місцеві раніше знали в зовсім іншій ролі: «Розумієте, Моторола [Арсен Павлов — командир батальйону “Спарта”, який брав участь в окупації Слов’янська, воєнний злочинець], він зі Слов’янська, різнороб, ми знали його як хлопця, який просто не хотів працювати». Після одного з обстрілів комісії, важко переживаючи все побачене під час роботи, пані Ольга вирішила, що хоче зосередитися на художній фотографії. А в жовтні 2019 року відкрилась її перша персональна фотовиставка.

Слов’янськ — місто, з якого почалась війна

Після деокупації 2014 року в Слов’янську активно почали з’являтися громадські організації, розвивалося соціальне підприємництво. Попри те що фотографія на той час стала для Ольги Чернікової основною роботою, вона дедалі більше часу присвячувала громадській діяльності. Діяла у вже згаданій «Асоціації жінок “Пані”», а також у волонтерському русі та громадській раді при Донецькій обласній адміністрації.

Однак з 2014 року між мешканцями міста, які бачили майбутнє регіону по-різному — у складі України чи ні, — пролягла прірва. «Слов’янськ — місто підприємців, керамістів та санаторно-курортного лікування» стало «містом, з якого почалась війна», а обласний центр тепер розташовувався не за 135 кілометрів, а за 15, бо після окупації Донецька центр області перенесли у Краматорськ.

«Ми прокинулись о п’ятій ранку»

Перед повномасштабним вторгненням, окрім роботи та громадської діяльності, пані Ольга поринула у домашні турботи — син закінчував медичний коледж, мама одужувала після перенесеного ковіду. Місцева влада до останнього старалася заспокоювати людей. 20 лютого 2022 року в місті відбулись заходи вшанування героїв Небесної сотні, а на 24 лютого була запланована акція «Слов’янськ — це Україна».

Коли ввечері 21 лютого президент Росії Володимир Путін підписав указ про визнання суверенітету «ЛДНР» (так званих Луганської і Донецької Народних Республік), що означало визнання псевдореспублік у кордонах цілої Луганської та Донецької областей, навіть поза межами тимчасово окупованих територій, настрої містян змінилися, зросла тривога. Мер міста попросив зберігати спокій. Наступного дня в усій Україні ввели надзвичайний стан, а на прикордонних територіях — режимні обмеження пунктів пропуску. 24 лютого пані Ольга з рідними прокинулись о п’ятій ранку, під звуки обстрілів. Вони, як і інші містяни, пішли зробити необхідні закупи і зняти готівку з банківських карток. Жінка вирішила залишитися на місці, щоб допомагати тим, хто не міг евакуюватися, та піти працювати у місцевий супермаркет. Дві речі, які стали для неї найважчими після повномасштабного вторгнення, — це інформаційна війна, коли російські пропагандисти вдиралися в інфопростір, стверджуючи, що «по нас стріляє Україна», та інфляція, створена місцевими підприємцями. Її подолання стало для пані Ольги пріоритетом діяльності в обласній громадській раді.

Два роки повномасштабного вторгнення та десять від початку війни

З моменту повномасштабного вторгнення пройшло два роки. Син пані Ольги здобуває вищу медичну освіту, працює медбратом у місцевій лікарні та опікується цивільними. Сама вона повернулася до роботи фотографинею та почала працювати консультанткою із соціально-економічних питань по роботі з громадськістю ГО «Десяте квітня». 

Слов’янськ у 2024 році — це «фронтове життя <…>; це нормальне життя, бо ми живемо і не знаємо, куди буде прильот; це телефонне життя, ти дзвониш в Дніпро: “Хто жив?”, тобі дзвонить Львів, питає: “Добре? Недобре?”, потім ти дзвониш у Львів».

5 травня 2024 року російські військові завдали удару чотирма касетними та однією фугасною ракетою по Слов’янській ТЕС; відстань до лінії фронту — 26 кілометрів; пані Ольга приїхала до Львова, щоб розповісти свою історію. 
 

Примітка 

[1] Радянська влада з підозрою ставилася до всіх громадян, які перебували на територіях, окупованих нацистами, а особливо тих, які були відправлені на примусові роботи в Німеччину. Згідно з підписаними ухвалами Ялтинської та Потсдамської конференцій у 1945 році, репатріація всіх остарбайтерів стала обов’язковою. Після приїзду додому цих людей викликали на допити працівники підрозділу контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР. Часто траплялося, що чоловіки (і хлопці-підлітки) були засуджені за співпрацю та ув’язнені у таборах ГУЛАГу. 

________________________________________

Olha Chernikova is a photographer and social activist from Sloviansk. Her life story weaves through her grandfather’s tales of crossing the Dnipro River in 1943, happy childhood days and the nature of the Donetsk region, the experience of war in 2014, and her hometown after February 24, 2022, where she chose to stay and help others despite everything.

Between two totalitarianisms: an Ostarbeiter grandmother and a Hero of the Soviet Union grandfather

Olha Volodymyrivna Chernikova was born on May 6, 1978, in Sloviansk, Donetsk region. Her father was a dentist, and her mother was a design engineer. Her childhood was typical for the late Soviet period: school, dreams of becoming an actress, and outings with her family in nature. What was an atypical childhood experience was the amount of historical memory passed down to her by her grandparents who survived World War II.

Olha’s grandfather, Fedir Chernikov, was awarded the title Hero of the Soviet Union with the Order of Lenin and the Gold Star medal in October 1943. This honor was for his actions on October 6, 1943, during the Battle of the Dnipro and the Red Army’s advance on Kyiv, where he managed to swim across the river and establish a cable connection for communication between units. Born in the Kursk region, he moved to Horlivka during the post-war famine and found work at the Rumiantseva Mine. To this day, there is a street in occupied Horlivka named after him.

On her mother’s side, the history connected to a different geography. During the Nazi occupation of the Kharkiv region, Olha’s grandmother, Rayisa Natoloka, was sent with other girls from the town of Barvinkove to forced labor in Germany. She recounted to her granddaughter stories of a labor camp near the French border (Natzweiler-Struthof), a German officer’s family where she played with his children, and interrogations by Soviet security services upon her return home [1].

There was a family tradition of sharing memories, “When a thunderstorm came and drove everyone indoors, in the evening we would turn on a small lamp, and my father would tell stories, my grandmother would tell stories, and it was not just for special occasions.”

The Donets, chalk mountains and Serebrianka forests

The nature of the Donetsk region is rivers, lakes, steppes, and chalk mountains. Olha Chernikova’s father and grandfather were fond of fishing and hunting, so from childhood, she was accustomed to traveling around the region and enjoying nature, “We traveled a lot, not just to the sea as was fashionable.” Her favorite places from childhood to this day are Sloviansk Resort, Sviatohirsk Lavra, and the Blue Lakes in the Donetsk region. Now (as of May 2024), some of these places have been destroyed and lost due to the ongoing Russian-Ukrainian war. Serebrianske Forestry was a family place of power, and in the village of Torske near this forest, the newborn Olha was secretly baptized because “my father, being a doctor, and my mother, working in a factory and a party member,” could not publicly profess Christianity at that time. The Blue Lakes marked her youth—she visited there with her university classmates. In Sviatohirsk, on the banks of the Siverskyi Donets, she strolled already with her son.

Private entrepreneur

After obtaining an economics degree, Olha Chernikova founded her own law firm in 2000, which operated in the metallurgical industry and construction materials sector. She balanced her business with motherhood, as she gave birth to her son Illya in November of the same year. Work required her to travel across Ukraine frequently, especially to the western regions. It was then that she realized she wanted to show her son other parts of Ukraine, “We had a tradition of traveling twice a year: in winter to the mountains, Chernivtsi, and in summer to Lviv.” This routine of “two weeks in Western [Ukraine]—two weeks at home” lasted until the global financial crisis of 2008. She then closed the firm, took her son from her parents, and settled in Sloviansk, “I wanted to focus on my child, to make up for the time I was not around.” Thinking about a local business that would allow her to stay in one place, she remembered her grandmother’s songs from childhood and her completed music school education. Next to the dance school her son attended, she opened a private music studio, providing entertainers and sound engineers for celebrations.

Occupation of Sloviansk, evacuation and the decision to stay at home

On April 12, 2014, militants of the terrorist group “Donetsk People’s Republic” (“DPR”) seized the building of the Sloviansk police department. By the morning of April 13, they controlled all entrances to the city, marking the beginning of the occupation of Sloviansk. “We had no choice; we just remained silent to protect the family — it was me, my mother, and my son,” recalls Olha. In late May, as intense fighting continued for the city, she received a call from an employee of the local council’s youth and sports department, asking for help in evacuating mothers with small children to Crimea and suggesting that Olha and her son also leave. The destination was a sanatorium in Yevpatoriya, “We did not know what life was like [in the annexed Crimea]; we were only on the territory of this sanatorium, where we were fed and housed, and there was a person in charge of us, who, as I understand, was from Donetsk.” Accommodation was free, but everyone had to work. Olha engaged with children, running a music club and organizing entertainment programs. Despite the situation, she maintained her personal stance, “It was Russia Day, but I sang the song Malvy, which is by Sofia Rotaru, not Ani Lorak.” In June, when it was very dangerous in Sloviansk, she managed to evacuate her mother, and she herself returned home at the beginning of July to get summer clothes. These were the first days after the liberation of Sloviansk, “The city was empty, there was a lot of garbage, people were dirty, hiding, some standing in line for bread deliveries, and there was smoke over Mykolayivka.” The situation in Sloviansk was difficult, but in Yevpatoriya, the evacuees were no longer welcome and were told bluntly, “There is an MChS [Ministry of Emergency Situations] camp in Rostov — [go] there.” After this experience, Olha decided she could no longer leave her home. This was her first encounter with the war, and then life near the frontline began.

War as seen through the eyes of a photojournalist

Most residents returned to the city in October 2014. Initially, finding work was difficult, but in December, corporate events began, and Olha decided to start her own event agency. Sloviansk began to revive, with new NGOs emerging, and she immersed herself in public activities, becoming a member of the Women’s Association Pani, a group of women dedicated to both family building and societal development. During this time, Olha also mastered a new profession — photography. Initially, she took photos of acquaintances, which eventually led to commercial photo sessions, “[I] earned enough to afford my own camera, gave the old one to my child’s godmother, bought a professional one and started [doing commercial photoshoots].”

In 2014-2015, she worked with the OSCE commission as a photojournalist. During her assignments, she traveled to both sides of the frontline, “I saw the weapons in the asphalt near Donetsk, the destroyed Yasynuvata checkpoint, and the village of Partyzany.” She also managed to visit her father’s house in Horlivka and retrieve surviving family photos. The hardest part was talking to civilians who believed Ukrainians were to blame for everything and seeing how familiar places had changed. Donetsk, where she used to visit often, was now entirely different, “The outskirts of Donetsk — it’s scorched earth.” The area was now controlled by people the locals had known in entirely different roles, “You see, Motorola [Arsen Pavlov — commander of the ‘Sparta’ battalion, involved in the occupation of Sloviansk, a war criminal], he was from Sloviansk, a handyman, we knew him as a guy who just did not want to work.” After one of the shellings of the OSCE commission, deeply affected by everything she saw during her work, Olha decided to focus on artistic photography. In October 2019, her first solo photo exhibition opened.

Sloviansk, the city where the war began

After the de-occupation in 2014, many NGOs emerged in Sloviansk, and social entrepreneurship began to develop. Although photography had become Olha Chernikova’s main occupation by that time, she increasingly dedicated herself to public activities. She was active in the aforementioned Women’s Association Pani, as well as in the volunteer movement and the public council at the Donetsk Regional Administration.

However, since 2014, a divide had emerged among the city’s residents, with differing views on the region’s future — within Ukraine or not. “Sloviansk — a city of entrepreneurs, ceramists, and sanatorium-resort treatment” had become “the city where the war began,” and the regional center was no longer 135 kilometers away but only 15, as after the occupation of Donetsk, the regional center was moved to Kramatorsk.

“We woke up at five in the morning”

Before the full-scale invasion, in addition to her work and public activities, Olha was deeply involved in domestic concerns — her son was finishing medical college, and her mother was recovering from COVID-19. The local authorities tried to reassure the people until the very end. On February 20, 2022, the city held events to honor the heroes of the Heavenly Hundred, and a Sloviansk is Ukraine rally was planned for February 24.

When, on the evening of February 21, Russian President Vladimir Putin signed a decree recognizing the sovereignty of the “LPR” and “DPR” (the so-called Luhansk and Donetsk People’s Republics), which implied recognition of these pseudo-republics within the entire borders of the Luhansk and Donetsk regions, even beyond the temporarily occupied territories, the mood among the residents changed, and anxiety grew. The city’s mayor urged people to remain calm. The next day, a state of emergency was declared throughout Ukraine, and border regions introduced restrictive measures at checkpoints. On February 24, Olha and her family woke up at five in the morning to the sounds of explosions. Like other residents, they went to buy necessary supplies and withdraw cash from their bank cards. Olha decided to stay to help those who could not evacuate and started working at a local supermarket. Two things became the hardest for her after the full-scale invasion: the information war, with Russian propagandists infiltrating the information space, claiming that “Ukraine is shelling us,” and the inflation caused by local entrepreneurs. Overcoming these challenges became Olha’s priority in her activities on the regional public council.

Two years of full-scale invasion and ten years since the beginning of the war

Two years have passed since the beginning of the full-scale invasion. Olha’s son is pursuing higher medical education, working as a nurse in a local hospital, and caring for civilians. She has returned to her work as a photographer and has started working as a social and economic consultant for public relations at the Tenth of April NGO.

In 2024, Sloviansk represents “frontline life…; it’s normal life because we live and do not know where the next strike will land; it’s phone life, you call Dnipro, ‘Everyone’s alive?’, and Lviv calls you, asking, ‘All fine? Is it bad?’ and then you call Lviv.”

On May 5, 2024, Russian military forces struck the Sloviansk Thermal Power Plant with four cluster and one high-explosive missile; the distance to the front line is 26 kilometers. Olha traveled to Lviv to share her story.

 

Note

[1] The Soviet authorities were suspicious of all citizens who had been in territories occupied by the Nazis, especially those sent to forced labor in Germany. According to the agreements signed at the Yalta and Potsdam conferences in 1945, the repatriation of all Ostarbeiters became mandatory. Upon returning home, these people were summoned for interrogation by the counterintelligence unit of the Soviet Union’s People’s Commissariat of Defense. It often happened that men (and teenage boys) were convicted of collaboration and imprisoned in Gulag camps.

________________________________________
 

Olha Černikova je fotografka a občanská aktivistka ze Slovjanska. Její příběh prostupují obrázky z vyprávění jejího dědečka o překročení Dněpru v roce 1943, ze šťastných dnů jejího dětství a přírody Doněcké oblasti, mluví o zkušenostech z války v roce 2014 a o rodném městě po 24. únoru 2022, kde se rozhodla zůstat a pomáhat druhým, ať se děje cokoli.

Mezi dvěma totalitami: babička – Ostarbeiter, dědeček – Hrdina Sovětského svazu

Olha Volodymyrivna Černikova se narodila 6. května 1978 ve Slovjansku v Doněcké oblasti. Otec pracoval jako stomatolog, matka byla konstruktérkou. Její dětství bylo typické pro pozdní sovětské období: škola, sen o tom, že bude umělkyní, a výlety s rodinou do přírody. Netypickou dětskou zkušeností ale bylo množství historických vzpomínek, které dívce předávali její babička a dědeček, kteří přežili druhou světovou válku.

Dědeček paní Olhy, Fedir Černikov, byl v říjnu 1943 vyznamenán titulem Hrdina Sovětského svazu s udělením Leninova řádu a medaile „Zlatá hvězda“. Byla to odměna za to, že 6. října téhož roku během bitvy o Dněpr a postupu Rudé armády na Kyjev dokázal přeplavat řeku a položit přes ni kabelové spojení pro komunikaci mezi jednotkami. Pocházel z Kurské oblasti, během poválečného hladomoru se přestěhoval do Horlivky, kde našel práci v dole Rumjancev. V okupované Horlivce je po něm dodnes pojmenována ulice.

Z matčiny strany byl příběh spojen s jinou geografií. Během nacistické okupace Charkovské oblasti byla babička paní Olhy, Raisa Natoloka, spolu s dalšími dívkami z městečka Barvinkove poslána na nucené práce do Německa. Vyprávěla své vnučce o pracovním táboře u hranic s Francií (Natzweiler-Struthof), o rodině německého důstojníka, v níž si hrála s jeho dětmi, a o výsleších sovětskými tajnými službami po návratu domů [1].

V rodině měli tradici vyprávět si vzpomínky: „Přišla bouřka, zahnala všechny domů, večer jsme rozsvítili lampičku a táta vyprávěl, babička vyprávěla, nebylo to spojeno s nějakými svátky.“

Doněc, křídové hory a Serebrjanské lesy

Příroda Doněcké oblasti, to jsou řeky, jezera, stepi a křídové hory. Otec a dědeček Olhy Černikovy se věnovali rybaření a myslivosti, a tak byla Olha od dětství zvyklá cestovat po regionu a trávit čas v přírodě: „Hodně jsme jezdili, a to nejen k moři, jak bylo tehdy v módě.“ Mezi její oblíbená místa od dětství až do současnosti patří Slovjansk, Svjatohirská lávra a Modrá jezera v Doněcké oblasti. Nyní (stav v květnu 2024) jsou některá z těchto míst zničena a ztracena v důsledku bojů rusko-ukrajinské války. Serebrjanské lesy byly pro rodinu místem, kam jezdili načerpat nové síly. Ve vesnici Torske, nedaleko těchto lesů, byla novorozená Olha tajně pokřtěna, protože „otec, který byl lékařem, a matka, která byla v továrně ve straně“, se tehdy nemohli veřejně hlásit ke křesťanství. Na Modrých jezerech trávila léta mládí – jezdila tam se svými spolužáky. A ve Svjatohirsku, chodila na procházky po břehu Severního Doňce už se svým synem.

Soukromá podnikatelka

Po absolvování studia ekonomie založila Olha Černikova v roce 2000 vlastní advokátní kancelář, která působila v oblasti hutního průmyslu a stavebních materiálů. Své podnikání musela kloubit s mateřstvím, protože v listopadu téhož roku porodila syna Ilju. Hodně pracovně cestovala po Ukrajině, často pobývala v západních oblastech. Tehdy si uvědomila, že by chtěla synovi ukázat i jiné regiony Ukrajiny: „Měli jsme takovou tradici, dvakrát do roka jsme jezdili: v zimě do hor, do Černivců, a v létě do Lvova.“ V tempu „dva týdny západ [Ukrajiny], dva týdny doma“ žila až do globální finanční krize v roce 2008. Pak zavřela firmu, vzala si syna od rodičů a usadila se ve Slovjansku: „Chtěla jsem se věnovat dítěti, vynahradit mu dobu, kdy jsem s ním nebyla.“ Když přemýšlela o aktivitách, které by jí umožnily pracovat na místě, vzpomněla si na babiččiny písničky, které se učila v dětství, a na hudební školu, kterou vystudovala. Vedle taneční školy, kam chodil její syn, otevřela soukromé hudební studio a zajišťovala animátory a zvukaře pro oslavy.

Okupace Slovjansku, evakuace a rozhodnutí zůstat doma

Dne 12. dubna 2014 se bojovníci teroristického uskupení „Doněcká lidová republika“ („DLR“) zmocnili budovy policejního oddělení ve Slovjansku. Ráno 13. dubna už měli pod kontrolou všechny vjezdy do města. Začala okupace Slovjansku. „Nebylo na výběr, prostě jsme mlčeli, abychom ochránili rodinu – to jsem byla já, moje máma a můj syn,“ vzpomíná paní Olha. Koncem května, kdy probíhaly intenzivní boje o město, jí zavolala pracovnice odboru mládeže a sportu místního úřadu a požádala ji, aby pomohla evakuovat matky s malými dětmi na Krym. Zároveň také nabídla odjezd paní Olze a jejímu synovi. Cílovým místem bylo sanatorium v Jevpatorii: „Nevěděli jsme, jaký byl život [na anektovaném Krymu], byli jsme jen v areálu tohoto sanatoria, dostali jsme najíst, bydleli jsme, dohlížela na nás jedna žena, nakolik rozumím, byla z Doněcku.“ Ubytování bylo bezplatné, ale všichni museli pracovat. Paní Olha pracovala s dětmi: vedla hudební kroužek a organizovala zábavné programy. Navzdory situaci se našel i prostor pro osobní postoj: „Byl ‚Den Ruska‘ a já jsem zazpívala píseň ‚Malvy‘. Byla to píseň Sofie Rotaru, ne Ani Lorak.“ [„Malvy“ jsou protiválečná ukrajinská píseň o matkách, které marně čekají na své padlé syny. Mají ji v repertoáru různí ukrajinští interpreti. Jejím zazpíváním na svátek „Den Ruska“ paní Olha odvážně vyjádřila svůj postoj k ruské okupaci ukrajinských území.] V červnu, kdy bylo ve Slovjansku velmi nebezpečno, se Olze podařilo evakuovat svou matku. Začátkem července se sama vrátila domů pro letní oblečení. Byly to první dny po osvobození Slovjansku: „Město bylo prázdné, spousta odpadků, lidé špinaví, schovávali se, někteří, stáli ve frontách, protože přiváželi chleba, nad Mykolajivkou byl kouř.“ Situace ve Slovjansku byla těžká, ale v Jevpatorii už evakuovaní nebyli vítáni, přímo jim říkali: „V Rostově je tábor ministerstva pro mimořádné situace, [jeďte] tam.“ Po této zkušenosti se paní Olha rozhodla, že už svůj domov neopustí. Takové bylo její první setkání s válkou, dál začal život v blízkosti frontové linie.

Válka z pohledu fotoreportérky

Většina obyvatel se vrátila do města v říjnu 2014. Zpočátku bylo těžké najít práci, ale v prosinci se začaly konat firemní akce, a Olha Černikova se rozhodla založit vlastní eventovou agenturu. Slovjansk začal ožívat, vznikaly nevládní organizace, a ona se ponořila do veřejných aktivit: stala členkou „Asociace žen ‚Paní‘“, které sdružovalo ženy, jimž záleželo nejen na budování rodiny, ale také na rozvoji společnosti. Zároveň si paní Olha osvojila novou profesi – stala se fotografkou. Zpočátku prostě fotila své přátele, později začalo i komerční focení: „Vydělala jsem si na vlastní fotoaparát; ten, který jsem měla, jsem dala kmotře, pořídila jsem si profesionální a začala jsem.“

V letech 2014–2015 spolupracovala s komisí OBSE jako fotoreportérka. Během svých výjezdů pobývala na obou stranách frontové linie: „Viděla jsem zbraně, které jsou v asfaltu u Doněcku, zničené kontrolní stanoviště Jasynuvata a vesnici Partyzany.“ V té době se jí také podařilo navštívit otcův rodný dům v Horlivce a odnést si dochované rodinné fotografie. Nejtěžší bylo komunikovat s civilisty, kteří věřili, že za všechno mohou Ukrajinci, a vidět, jak se důvěrně známá místa změnila. Doněck, v němž dříve často pobývala, se nyní zcela změnil: „Okraj Doněcku, to je spálená země.“ Šéfovali tam lidé, které místní obyvatelé znali z dřívějška v úplně jiné roli: „Rozumějte, Motorola [Arsen Pavlov, velitel batalionu „Sparta“, který se podílel na okupaci Slovjansku, válečný zločinec], on je ze Slovjansku, pomocný dělník, znali jsme ho jako člověka, kterému se prostě nechtělo pracovat.“ Po jednom z ostřelování komise [OBSE] Olha těžce prožívala vše, co během své práce viděla, a rozhodla se, že se chce zaměřit na uměleckou fotografii. A v říjnu 2019 otevřela svou první samostatnou výstavu fotografií.

Slovjansk – město odkud začala válka

Po deokupaci v roce 2014 se ve Slovjansku začaly objevovat nevládní organizace a došlo k rozvoji sociálního podnikání. Přestože hlavním zaměstnáním Olhy Černikovy v té době bylo fotografování, stále víc času věnovala společenským aktivitám. Působila ve výše zmíněné „Asociaci žen ‚Paní‘“ a také v dobrovolnickém hnutí a ve veřejné radě při Doněcké oblastní správě.

Od roku 2014 se však mezi obyvateli města, kteří viděli budoucnost regionu různě – někteří jako součást Ukrajiny, jiní ne –, otevřela propast. „Slovjansk, město podnikatelů, keramiků a sanatorní léčebné péče se stal městem, odkud začala válka.“ Oblastní centrum se nyní nenachází ve vzdálenosti 135 kilometrů, ale 15 kilometrů, protože po obsazení Doněcku bylo centrum oblasti přesunuto do Kramatorsku.

„Probudili jsme se v pět ráno“

Před totální invazí byla Olha Černikova kromě pracovních a společenských aktivit ponořena do domácích starostí – syn končil studia na střední zdravotnické škole a matka se zotavovala z prodělaného covidu. Místní úřady se do poslední chvíle snažily uklidňovat lidi. Dne 20. února 2022 se ve městě konaly akce na počest hrdinů Nebeské setniny a na 24. února byla naplánována akce „Slovjansk – to je Ukrajina“.

Když 21. února večer ruský prezident Vladimir Putin podepsal dekret o uznání suverenity „LDLR“ (takzvaných „Luhanské a Doněcké lidové republiky“), znamenalo to uznání pseudorepublik v hranicích celé Luhanské a Doněcké oblasti, a to i vně hranic dočasně okupovaného území. Nálada obyvatel města se změnila a obavy vzrostly. Starosta města požádal o zachování klidu. Následujícího dne byl na celé Ukrajině vyhlášen výjimečný stav a v příhraničních oblastech byla zavedena režimová omezení na kontrolních stanovištích. Dne 24. února paní Olhu a její rodinu probudily v pět hodin ráno zvuky ostřelování. Stejně jako ostatní obyvatelé, i oni šli nakoupit nezbytné věci a vybrat hotovost z bankovních karet. Olha se rozhodla zůstat na místě, aby pomáhala těm, kteří se nemohli evakuovat. Nastoupila do práce v místním supermarketu. Po totální invazi se pro ni staly nejtěžšími dvě věci: informační válka, kdy se ruští propagandisté vedrali do informačního prostoru a tvrdili, že „po nás střílí Ukrajina“, a inflace stvořená místními podnikateli. Při své práci v oblastní veřejné radě si paní Olha jejich překonání vytyčila jako svou prioritu.

Dva roky totální invaze a deset let od začátku války

Od zahájení totální invaze uplynuly dva roky. Syn paní Olhy ukončil střední zdravotnické vzdělání, pracuje jako zdravotní bratr v místní nemocnici a stará se o civilisty. Ona sama se vrátila ke své práci fotografky a začala pracovat jako konzultantka pro socioekonomické otázky v oblasti práce s veřejností v nevládní organizaci „Desátý duben“.

Slovjansk v roce 2024, to je „frontový život <...>; je to normální život, protože žijeme a nevíme, kam to přiletí [raketa]; je to život po telefonu, voláš do Dněpru: ‚Kdo žije?‘, tobě volá Lvov: ‚Je to dobré? Není to dobré?‘, pak zase ty voláš do Lvova…“

Dne 5. května 2024 zaútočila ruská armáda čtyřmi tříštivými a jednou vysoce explozivní raketou na tepelnou elektrárnu ve Slovjansku; vzdálenost k frontové linii je 26 kilometrů; paní Olha přijela do Lvova vyprávět svůj příběh.

 

Poznámka

[1] Sovětské úřady se stavěly nedůvěřivě ke všem občanům, kteří pobývali na územích okupovaných nacisty, zejména k těm, kteří byli posláni do Německa na nucené práce. Podle rezolucí Jaltské a Postupimské konference, které byly podepsány v roce 1945, se repatriace všech Ostarbeitrů stala povinnou. Po příjezdu domů byli tito lidé předvoláváni k výslechu pracovníky kontrarozvědky Lidového komisariátu obrany SSSR. Často se stávalo, že muži (a dospívající chlapci) byli odsouzeni za kolaboraci a uvězněni v táborech gulagu.