Ольга Чернікова Olga Chernikova

Я розповім це очима людини просто, не громадського діяча, а просто жінки. Ми прокинулися о п’ятій, коли літаки, ми почули обстріли і зрозуміли, що це Краматорський аеродром. Ми прокинулись і вже по телебаченню ми зрозуміли, що війна. Ми одягнулися з сином, дійшли до магазину і побачили вже черги біля банкоматів. Люди вже стояли в черзі в магазини. Ми зняли гроші, ми взяли, що могли, це було так, якийсь… Я хвора на астму бронхіальну, я купила препаратів декілька і прийшла додому. Це був четвер. У суботу поїхала в церкву, і стояли люди, які не захотіли заходити в храм від московського патріархату. Я провела цю службу. Їхала додому, мені, знаєте, психологічно хотілося плакати. Приїхала додому і кажу мамі… Я ж кажу, в мене особисте питання, матуся після ковіду, ми з малим перехворіли, але я тільки відчувала аромат кави, не могла її пити, а мама дуже важко хворіла. Я плакала, кажу: «Ма, це не то, що було в [20]14 році, це на багато часу». І далі — весна була холодна, було зябко. З першого березня люди почали виїжджати. У магазинах черга, ціни на базарі зросли, сіль можна було придбати артемівську за 70 гривень. Черги в аптеках, не можна купити йод, те, що було два дні назад, можна було взяти — ти не можеш цього зробити сьогодні. Ти бачиш, як місто просто стає пустим, ти ходиш додому, в тебе в холодильнику хліб, щоб можна було тиждень-два [харчуватися]. Ти затарився тою мукою, щось там склав, так дивишся телебачення. У нас антена, і не зразу відрізали [від російського телебачення], тобто це була така інформаційна війна. Це був просто інформаційний жах, що Росія каже, що буде. Ти бачиш, як літають літаки, ми ж були вже під обстрілами. Потім, в березні почали люди виїжджати, ринок пустий, вулиці пусті, в квітні ти бачиш, як виїжджає «АТБ», «Єва» і місто просто стає таким, як ти його побачив в [20]14-му, коли приїхав за речами [з евакуації], воно пусте. Ти знаєш… Ті жінки, які, наприклад, з мамою хворіли, і ти розумієш, що потрібно допомагати, ти якраз береш ту муку… Три-чотири у мене було жінки, яким я носила, вони на п’ятому поверсі живуть — ну так, п’ятий-четвертий, — я просто приносила. Тому що я знала, що їм важко спускатись. Магазини закриті. Ціни. А потім вже почалося таке. Ти вже побачив гуманітарну допомогу, немає груп ніяких, тобі просто кажуть: а отам-отам видається. Видали, потім тих людей вже немає. Я так до квітня побула вдома, все поприбирала, подивилась і пішла працювати на касу. Мені просто зривало кришу, я не знала, що робити. Тобто людина, яка займалася фотографією, хотіла відкрити свою власну фотошколу, соціальні проєкти проводити, громадською діяльністю займатися, сідає на касу, тому що ти розумієш, що є дитина, мама, яка не поїде, а якщо поїде, вона просто не витримає фізично. Бо без якогось приміщення ти ніхто, і я це розуміла. Плюс ми вирішили, в нас тварини. Ми вирішили допомагати людям, нікуди не виїжджати. Загальна картина — місто пусте. Це вже потім хлопці з’явились, військові, це вже інша сторінка, а спочатку в тебе таке, ти пішки взагалі ходиш, аптеки відриваються, сирени, приміщення в тебе стає таким… плазму я зняла взагалі і сказала: «Ми не дивимося телебачення». Тобто ми по інтернету отримуємо інформацію по місту. Ти завішуєш вікна, тому що є комендантська година, яка починається. Вона ж починалася з п’ятої спочатку, і вже було темно, світло вимикалось, і далі вже. Це вже війна. Це такий відрізок. Дівчата [з громадської організації «Асоціація жінок “Пані”»], ми збиралися… Zoom не показував в Донецькій області і зараз не показує, ми по «Міту» [Google Meet] збиралися з дівчатами. Вони вважали, що я психічно нестабільна, що мене потрібно вивозити, а я казала, що потрібно тут людям допомагати, і лишилась.

— І ще я пам’ятаю, до [Євро]майдану початок був Олімпіади в Сочі, пам’ятаю очі, мені дуже врізалися [в пам’ять] очі [Віктора] Януковича, який дивився і був такий сумний-сумний. Потім був Майдан, і поїхали наші — Краматорськ, Слов’янськ — на цей Майдан, і є фотографії. У нас поїхали так: ті, хто був за Майдан, і ті, хто був з Донецька, тобто ті, хто стояли біля Києва і чекали, що робити далі, я таких так само знаю. Тобто вже було розподілення. Вже чітко можна було побачити, вже почалися такі викреслення в мене, бо в мене економічна освіта і я бухгалтер, пишу в блокнотах, записую потім вже в телефоні. Почалися, я почала вичеркувати людей зі свого життя. Просто тому що ми розмовляємо на різних язиках, на різних мовах. Ми не можемо «ти мені кажеш одне, я друге», ми не розуміємо одне одного. — Що тоді відбувалось в Слов’янську? — Ой. Це була така тиша. Просто пам’ятаю, коли почався Майдан, всі були біля телевізорів і дивилися, що буде далі. Але я дуже пам’ятаю, як почалося все оце пов’язане з «ДНР» у Слов’янську. Я пішла в церкву, це була субота, перед Вербною неділею, це ще по московському календареві. Коли я поверталася зі служби, по місту вже почали їздити машини, в яких були колеса, якісь великі такі дерева, і було видно костри. Тобто стали ставити блокпости. А в неділю вже ми чітко знали, що як. Бо нас показували по всьому світу. Що, наприклад, батюшка, там, де я співала, він був за Київську Русь. Що є блокпости. Ми потім з матусею борщ готували, возили нашим хлопцям, а були сусіди, які робили окрошку і возили тим, хто був на блокпостах деенерівців. Розподілення було, і були ті, хто розумів, що буде, — просто збиралися і їхали зі Слов’янська. А були ті, хто мали власний бізнес, на цьому заробляли гроші, тобто піднялися ціни, коли вже місто було оточене і ніхто не хотів зрозуміти, що з цим робити.

На Західній Україні в мене не було жодних проблем, тому що люди дуже добрі, довіряють, запрошують додому. Це перші такі телефони, навіть зараз, знаєте, в нас, наприклад, родина — мама, син, я, в мене собака і три коти. А люди, які залишились тут, у Львові, — це вже родина, розумієте? Велика родина, комусь щось потрібно, якесь свято — ми приїжджали. Я дуже Львів добре знаю, Трускавець і по області. Є родини, які повиїжджали з Донецької області. Коли я їхала, мама каже: «Не показуй паспорта, що ти з Донеччини». Я кажу: «Припини». Так сталося, що стільки родин стали моїми, спочатку це друзі, потім вже родинний зв’язок, потім — я ж кажу — допомога один одному. І це по нині, тобто з [200]8 року я спілкуюся з Західною Україною і жодного разу не можу сказати, що тут якось погано, не прийняли, не нагодували, не зустріли. Навіть ті, хто у [20]22 році поїхав до Львова… Перше, що вони зробили, — зателефонували і сказали: «Оля, поїхали». Бо вони знали, що мама після ковіду, ну це потім. У Слов’янську... Слов’янськ — це у нас місто керамістів, там кераміка, у нас виготовляли вироби з кераміки. Це більш прагматичні люди, це люди, які вміють працювати. Я всіх поважаю, тобто немає поганих людей, є твоє особисте ставлення до них. Коли ти до них ставишся, ти довіряєш їм, коли ти хочеш довіряти і вірити, то й вони до тебе, вони це відчувають. Просто тут легше спілкуватись мені особисто, а там, так, там не так довіряють, як на Західній Україні, там перевіряють. Тому що цей відголос «донецькі» є, таки є, це як менталітет. [Люди] дуже працьовиті, ви не повірите, це трудоголіки на Сході, це люди, які по краплинці все збирають. Це сто процентів.

У моїй родині завжди звучала пісня, тому що бабця співала. Мою бабцю було… В Другу світову війну вона була, як то кажуть, вкрадена від життя і була в концлагері, вона багато про це розповідала. В моїй родині завжди є така сторінка, ми згадували про тих, кого немає, завжди, тобто спілкувались, і мені це розповідали. До п’яти років якраз моя бабця мене так виховувала, це були книжки, українські книжки, це були Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко. У нас багато було книжок, було модно. Але ми не тільки це ставили на полиці, а ще й читали. Я зачитувалась. Вивчання української мови — це почалося з дитинства. Я розмовляла російською, українською, ще мене бабушка, бабця навчала німецькій мові. Хочу сказати, що я навчаюся цій мові і зараз. Але я задоволена і в захваті від того, що ми маємо ту свободу — вільно розмовляти українською мовою, зараз боремось за те, щоб наші діти розмовляли [нею]. В Україні має звучати тільки українська мова. Може бути багато мов, я не заперечую цього, це і німецька, і польська. По татусевій лінії у нас були поляки, єврейські поляки. Це мій прадід, тобто таке змішання крові. І звучала польська мова, тато розповідав. Цей такий скарб, він донісся і до мого сина. Мій син має прізвище не його батька, а діда. Він Черніков Ілля Володимирович. Бо у батька тато — Герой Радянського Союзу, і він отримав Зірку за форсування Дніпра [медаль «Золота зірка»]. На жаль, я зараз кажу, і в мене все тремтить, бо… Наша родина, Батьківщина[-Мати] в Києві, ми бачили там прізвище нашого прадіда. На жаль, ми втратили і зірку Героя, нагороди, які зараз не в Україні. Мені прикро, що ми не можемо навіть поїхати на батьківщину батька — це місто Горлівка. Бо дід працював заступником директора шахти. [Там] була вулиця Чернікова, і я зростала патріотично, тобто цінувалося все, бо настільки цінувалася перемога, що люди живі і нагодовані. Ми завжди згадували це, настільки патріотичну Україну, яка народила тих солдат, які стали героями.