The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Марина Демко Maryna Demko (* 1969)

• народилася 11 липня 1969 року в Донецьку в родині переселенців з Росії

• 1975 року переїхала з батьками в Норильськ (Російська РФСР)

• у 1984–1988 роках навчалася в Ігарському педагогічному училищі народів Півночі

• 1989 року народила сина, у якого розвинулася глухота

• у 1989–1994 роках працювала вчителькою початкових класів

• 1994 року переїхала до Макіївки, де влаштувала сина в інтернат для глухих

• у 2004–2014 роках працювала в Макіївському міськводоканалі

• брала участь у підготовці президентських виборів у 2014 році на Донеччині у складі окружної виборчої комісії

• була змушена виїхати з Макіївки після того, як чоловік потрапив у полон до бойовиків «ДНР»

• намагалася самотужки визволити чоловіка з полону

• у 2014 році волонтерила в громадській організації «Донбас SOS»

• 17 лютого 2015 року сім’я Демків переїхала до Краматорська

• разом з чоловіком долучилася до роботи громадської організації «Центр зайнятості вільних людей» у Краматорську

• 15 березня 2022 року евакуювалася з Краматорська, але невдовзі повернулась і в 2024 році залишається в місті

• працює операторкою гарячої лінії «Донбас SOS»

See below for the English version:

Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originále a anglickém překladu:

Життєві обставини змушували Марину Демко постійно змінювати місце проживання: Донецьк, міста Далекої Півночі Росії, Макіївка на Донеччині. Коли, здавалося, вона знайшла місце, де по-справжньому щаслива, довелося знову переїжджати, бо у 2014 році її дім опинився в окупації, а чоловіка взяли в полон бойовики «ДНР». Зараз, у 2024-му, пані Марина вже вісім років живе у Краматорську поруч з лінією фронту. 

«Я була звичайною радянською дитиною» 

Марина Вікторівна Демко (в дівоцтві Нагайцева) народилась 11 липня 1969 року в місті Донецьк у родині вихідців з Росії. Її батьки переїхали з Тамбовської області на Донеччину в пошуках кращого життя. Промисловість Донбасу вимагала робочих рук. Своєю чергою, робота на міських підприємствах давала їм шанс отримати паспорт (документ, якого більшість селян Радянського Союзу не мали до 1974 року), а отже — можливість вільно пересуватися. Деякий час після переїзду жили дуже бідно, винаймаючи літню кухню. Згодом отримали в Макіївці квартиру барачного типу від підприємства, де працював батько. 

У 1975 році сім’я переїхала до Норильська — найпівнічнішого в Радянському Союзі промислового центру за Полярним колом. Батько пані Марини влаштувався трактористом на Норильський гірничо-металургійний комбінат. За роботу у важких кліматичних умовах працівники місцевих підприємств отримували пільги і надбавки, тому радянські громадяни їздили туди «на заробітки». 

Пані Марина змалку була відповідальною. Коли народився молодший братик, їй довелося доглядати за ним: «Це було неймовірно важко для мене, набагато важче, ніж я могла витримати. Але я витримувала». У перший клас пані Марина пішла до школи у селищі Каєркан на околиці міста, розбудова якого була пов’язана з розширенням Норильського комбінату. У селищі жило чимало колишніх в’язнів норильських виправно-трудових таборів — з ними спілкуватися було заборонено. Погодні умови були важкими. Іноді морози сягали –50 ℃. Коли була завірюха, по радіо дітям оголошували «актіровку» — вони могли не йти до школи.

Незважаючи на бідність, у якій зростали батьки, їхню важку роботу на Далекій Півночі, батько пані Марини завжди казав доньці, що вони живуть у щасливій країні: «Нам пощастило — не в якійсь там Америці, а в Радянському Союзі, де ми маємо всі блага». Вона щиро вірила, що їм справді поталанило.

Коли їй було 13 років, батько трагічно загинув. Він працював на будівництві газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород. На великому японському тракторі-болотоході «Тюмень» возив величезні труби через річку Єнісей по «зимнику» — льодовій дорозі, яку використовували лише взимку. Його машина провалилась під лід. Тіло так і не знайшли. Мама тяжко це переживала: «Вона начебто була з нами, а її не було. Ми з братом жили майже вдвох. Вона була присутня біля нас». Через складну емоційну атмосферу вдома пані Марина вирішила їхати вчитись до Ігарського педагогічного училища народів Півночі.

Крайня Північ Росії — українська Донеччина 

Ігарка — містечко з населенням до 100 тисяч, аж за дві години льоту від Норильська. Саме там було педагогічне училище для корінних народів Півночі. «Ми тоді називали їх “націоналами”, що дуже неввічливо й грубо, але чомусь так тоді ставилися», — пригадує пані Марина. Представники корінних народів вчилися в окремих групах, адже мали нижчий рівень підготовки: у тих районах, де вони жили, якість освіти була нижчою. Під час навчання група пані Марини була дуже дружною, однак нині з одногрупниками вона не спілкується через їхню пропутінську позицію. 

На студентській дискотеці пані Марина познайомилась зі Станіславом, своїм майбутнім чоловіком. Вони одружились у 1988 році. Родина чоловіка відкрила пані Марині очі на стан справ у Радянському Союзі, бо ставилася до радянської системи набагато критичніше, аніж її батьки. «Для мене це була як така новина, якби я потрапила в інший світ. Вони мені багато чого розказують, дають якісь мені книжки. Хоча тоді вже почалась “перестройка” і все це було вже дозволено». 

Наступного року в подружжя народився син Віктор. Він був цілком здоровим від народження, однак у віці одного року переніс ангіну і, ймовірно, через неправильне лікування втратив слух. Із сином Марина Демко була скрізь: у лікарів, шаманів та знахарів. Проте нічого не допомагало. Коли Віктору виповнилося 5 років, постало питання освіти і соціалізації. У Норильську не існувало інфраструктури, необхідної для дітей з глухотою. Пані Марина вирішила переїхати туди, де дитина зможе навчатися. Її чоловік Станіслав, який на той час уже розпочав кар’єру в міліції, не підтримав цього рішення — пара розлучилася.

З 1989 по 1994 рік, коли материнство кидало стільки викликів, Марина Демко працювала вчителькою початкових класів. У 1994 році вона приїхала в Україну, на Донеччину. У Макіївці була батьківська квартира, куди сім’я час від часу приїжджала. Тут пані Марина влаштувалась вихователькою в інтернат для глухонімих дітей, де навчався її син. На той момент вона ще не володіла жестовою мовою, тому невдовзі звільнилася. Син залишився навчатися в інтернаті.

Буремних 1990-х Марина Демко не помічала. З розповідей знала, що в регіоні діють кримінальні угруповання, але безпосередньо з цим не стикалася. Вбивство президента футбольного клубу «Шахтар» Ахатя Брагіна, який був кримінальним авторитетом, для неї було просто новинами. У той час жінка не працювала. Доглядала за сином і облаштовувала побут у будинку свого другого чоловіка — Олексія Демка. Страйки шахтарів її не дуже цікавили і теж були лише новинами по телевізору. 

Робота в Макіївському міськводоканалі від революції до революції

Другого чоловіка Марина Демко зустріла в Макіївці у 1996 році. У нього був власний бізнес. Саме під впливом чоловіка вона почала переосмислювати себе і зрештою відчула себе частиною українського суспільства. «Я пам’ятаю, коли навіть один раз ми посварилися через те, що він казав, що росіяни все одно нападуть на нас колись. Буде війна, вони все одно будуть намагатися нас захопити, нас подавити якось. Для мене це так дивно було», — згадує пані Марина. 

У 2004 році вона почала працювати секретаркою в Макіївському міськводоканалі. Під час Помаранчевої революції підтримувала Віктора Ющенка. На роботу носила помаранчевий светр, весь час демонструвала підтримку Помаранчевої революції, хоч і було лячно. Її колеги були на іншому боці. Олексій Демко у 2012 році став членом партії Олега Тягнибока «Всеукраїнське об’єднання “Свобода”». 

Коли 2013 року почалась Революція гідності, пані Марина спершу не дуже цим цікавилась. Вона була зайнята повсякденними справами, працювала у водоканалі начальницею служби охорони праці. Спочатку вона не підтримувала дій протестувальників. Проте після 19 січня 2014 року, коли правоохоронці застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, заборонені за мінусової температури, її позиція змінилась. Вона зрозуміла, що не може бути осторонь цих подій.

1 березня 2014 року в Донецьку відбувся перший проросійський мітинг, який став початком сепаратистських заворушень на сході України. Марина Демко потрапила на нього випадково, коли приїхала до міста на прохання свого керівника, директора Макіївського міськводоканалу, підтримати мітинг «за порядок» у регіоні. На центральній площі Леніна вона спостерігала за ескалацією ситуації. «Люди зі сцени щось кричать, купа російських прапорів. Оці збиваються біля цих, купи цих людей, ходять люди в пов’язках. І вони як собаки в стаді, вони збиваються в стадо, в кучу. Оце зі сторони дивишся — це страшно». Міліція спостерігала за подіями, але не втручалася. Згодом з’ясувалося, що в той день було «обрано» керівництво терористичної організації «Донецька республіка». Цей проросійський мітинг став початком заворушень, які згодом переросли у збройний конфлікт на Донбасі.

13 березня під час мітингу за єдність України в Донецьку проросійські бойовики вбили співпартійця Олексія Демка — Дмитра Чернявського, — пролилася перша кров. На думку пані Марини, постраждалих під час цієї мирної акції протесту було більше. «Просто це єдина жертва, яку не змогли якось приховати, що вона була».

Когось зі «свободівців» у Костянтинівці захопили в полон. 17 квітня 2014 року вбили депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за намагання відстояти український прапор. У Макіївці в цій час було спокійно.

Чоловік у полоні бойовиків «ДНР» 

Наприкінці весни 2014 року подружжя Демків брало участь у підготовці виборів, що мали відбутися 25 травня. Працювали в окружній виборчій комісії. Наближався псевдореферендум щодо визнання «Донецької Народної Республіки» («ДНР»). Олексій Демко почав отримувати погрози. Спочатку це були СМС-повідомлення з незнайомих номерів, потім вони стали надходити від знайомих людей з проросійською позицією. 8 травня 2014 року Олексія Демка в Макіївці поранили з вогнепальної зброї. Коли він подзвонив, пані Марина була за містом з колегами. Спершу не повірила в те, що чоловіка переслідують і намагаються викрасти, але за мить стало зрозуміло, що ситуація серйозна. Вона намагалася звернутися по допомогу в міліцію, але черговий їй не повірив: «Він слухає уважно мене, а потім питає щось, не пам’ятаю вже, яка фраза була. На кшталт того, що “ви щось курили зранку?”». Ситуація в Макіївці на той час була спокійна, тому в місцевих правоохоронних органах слова пані Марини не сприйняли всерйоз. 

З допомогою колег їй вдалося зв’язатися з вищим керівництвом міліції в Макіївці. Проте у п’яного начальника місцевої міліції, який поводився «як бандюган», розуміння вона теж не знайшла, лише звинувачення її та чоловіка через їхню політичну позицію. «І ти розумієш, що ти така слаба проти тих, хто там сидить. Ти не маєш можливості себе захистити, свою сім’ю. Це дуже страшно», — згадує пані Марина. Тим часом вдома вже пройшов обшук. У цей же день пані Марина виїхала з Макіївки через загрозу власному життю. 

Так вона опинилася в Дніпрі, а син залишився з бабусею в Макіївці. Однак навіть у Дніпрі пані Марина не почувалася безпечно, тому поїхала до Івано-Франківська. Пан Олексій пробув у полоні місяць. Дружина намагалася викупити його самотужки, з допомогою однопартійців. Викрадачам запропонували 10 тисяч доларів за звільнення чоловіка. Пані Марині довелося контактувати із заступником ватажка самопроголошеної «ДНР» Ігоря Безлера. Викрадачі зрештою відмовилися від викупу, переконуючи її у своїй доброчесності. «Це страшніше ще, ти розумієш, що ти взагалі нічого не розумієш. Що відбувається, хто ці люди, чому вони так поводяться. Це дуже страшно», — говорить пані Марина.

9 червня 2014 року Олексія Демка звільнили. Правозахисник Олександр Кудінов допоміг йому виїхати до Києва, де чоловіка прооперували. Сім’я деякий час перебувала на Прикарпатті. Повернувшись до Києва, пані Марина майже рік волонтерила в організації «Донбас SOS», де в телефонному режимі допомагала людям, що залишилися в окупації, виїхати на підконтрольну Україні територію, а також облаштуватися на новому місці тим, хто вже виїхав. 

Краматорськ і повномасштабна війна

У 2015 році Марина та Олексій Демки переїхали до Краматорська. Через деякий час розпочалися грантові програми, різноманітна державна підтримка для переселенців, згодом подружжя дізналось про різні громадські організації, як-от: «Право на захист», «Карітас», «Людина в біді». Пані Марина та пан Олексій брали участь у грантових програмах, пізніше адміністрували грантові проєкти на розвиток підприємницької діяльності. Почали працювати в громадській організації «Центр зайнятості вільних людей» для кращої соціальної адаптації переселенців, ветеранів та інших вразливих категорій населення. 

Вночі 24 лютого 2022 року пані Марина нічого не чула. У той день товариш чоловіка повідомив про необхідність евакуації. Волонтери підготували гуртожиток у Тернополі. Спершу пані Марина не хотіла їхати через домашніх улюбленців, яких не могла залишити. Згодом родині запропонували будинок у Моршині з умовами для тварин. Син Віктор і пані Марина з котом евакуювалися поїздом, чоловік привіз собаку та речі автівкою. Пан Олексій пішов добровольцем у підрозділ Сил спецоперацій. Пізніше звільнився зі служби і навесні 2024 року проходить лікування. 

Попри те що біля лінії фронту жити страшно, пані Марина лишається у Краматорську, бо тут її дім і місце сили — фруктовий сад біля будинку. Працює віддалено в «Донбас SOS» на гарячій лінії. Консультує з приводу багатоцільової грошової допомоги: «Я теж можу там працювати спокійно, це така можливість відчувати себе вільною на цей час, це дуже важливо зараз».

Вона не хоче більше переїжджати, проте мріє мандрувати і досліджувати Україну. Пані Марина щаслива і не хоче повертатись у минуле: «Мене влаштовує так це життя. Я люблю свою сім’ю, я дуже щаслива, що вона в мене є». 

________________________________________

English version:

The circumstances of her life forced Maryna Demko to change her place of residence regularly: Donetsk, cities in the Russian Far North, and Makiivka in the Donetsk region. When she seemed to have found a place where she was truly happy, she had to move again because in 2014, her home was occupied, and her husband was taken prisoner by the “DPR” militants. Now, in 2024, Maryna has been living in Kramatorsk for eight years, close to the front line. 

“I was an ordinary Soviet child” 

Maryna Viktorivna Demko (née Nahaytseva) was born on July 11, 1969, in Donetsk to Russian immigrants. Her parents moved from the Tambov region to the Donetsk region in search of a better life. The industry of the Donbas required workers. In turn, working at urban enterprises gave them a chance to get a passport (a document that most peasants in the Soviet Union did not have until 1974) and, thus, the ability to move freely. For some time after the move, they lived very poorly, renting a summer kitchen. Later, they received a barrack-type apartment in Makiivka from the company where their father worked. 

In 1975, the family moved to Norilsk, the northernmost industrial center in the Soviet Union beyond the Arctic Circle. Maryna’s father got a job as a tractor driver at the Norilsk Mining and Metallurgical Plant. Employees of local enterprises received benefits and allowances for working in harsh climatic conditions, so Soviet citizens went there “to earn money.” 

Maryna was a responsible person from an early age. When her younger brother was born, she had to look after him, “It was incredibly hard for me, much harder than I could bear. But I did it.” Maryna went to school in the first grade in the village of Kayerkan on the outskirts of the city, which was built up as a result of the expansion of the Norilsk Plant. Many former prisoners of Norilsk correctional labor camps lived in the village, and socializing with them was forbidden. The weather conditions were harsh. Sometimes, the temperatures reached -50 ℃. When there was a blizzard, the radio would announce an aktirovka for the children, meaning they were excused from going to school.

Despite the poverty in which her parents grew up and their hard work in the Far North, Maryna’s father always told his daughter that they lived in a happy country, “We are lucky — not in some America, but in the Soviet Union, where we have all the comforts of life.” She sincerely believed that they were indeed lucky.

When she was 13, her father tragically died. He was working on the construction of the Urengoy-Pomary-Uzhhorod gas pipeline. He was driving a large Tyumen Japanese tractor-trailer to transport huge pipes across the Yenisei River on a zimnik — an ice road that was used only in winter. His car fell through the ice. His body was never found. Her mother took it hard, “She seemed to be with us, but she was gone. My brother and I lived almost alone. She was present with us.” Due to the difficult emotional atmosphere at home, Maryna decided to go to study at the Igarka Pedagogical College of the Peoples of the North.

From the Russian Far North to the Ukrainian Donetsk region

Igarka is a town with a population of up to 100,000, just a two-hour flight from Norilsk. It was there that there was a pedagogical college for the indigenous peoples of the North. “We called them ‘nationals’ back then, which is very impolite and rude, but for some reason, that’s how they were treated back then,” Maryna recalls. Representatives of indigenous peoples studied in separate groups because they had a lower level of education: the quality of education was lower in the areas where they lived. During her studies, Maryna’s group was very friendly, but now she does not communicate with her classmates because of their pro-Putin stance. 

At a student disco, Maryna met Stanislav, her future husband. They married in 1988. Her husband’s family opened Maryna’s eyes to the state of affairs in the Soviet Union, as they were much more critical of the Soviet system than her parents. “For me, it was like this news, as if I was in another world. They told me a lot of things and gave me some books. Although Perestroika had already begun, and all this was already allowed.” 

The following year, the couple had a son, Viktor. He was quite healthy from birth, but at the age of one, he suffered from a sore throat and lost his hearing, probably due to improper treatment. With her son, Maryna Demko went everywhere: to doctors, shamans, and herbalists. But nothing helped. When Viktor turned 5, the question of his education and socialization arose. Norilsk did not have the infrastructure necessary for children with deafness. Maryna decided to move to a place where her child could study. Her husband Stanislav, who had already started his career in the police force, did not support this decision, and the couple got divorced.

From 1989 to 1994, when motherhood posed so many challenges, Maryna Demko worked as a primary school teacher. In 1994, she came to Ukraine, to the Donetsk region. Her parents had an apartment in Makiivka, which the family visited from time to time. Here, Maryna got a job as a teacher at the boarding school for deaf children where her son studied. At that time, she did not yet know sign language, so she soon quit. Her son remained at the boarding school.

Maryna Demko did not notice the turbulent 1990s. She knew from stories that criminal gangs were active in the region, but she did not encounter them directly. The murder of the president of the Shakhtar football club, Akhat Brahin, who was a crime boss, was just a news story for her. At the time, she was unemployed. She was taking care of her son and setting up the house of her second husband, Oleksiy Demko. She was not very interested in the miners’ strikes, and they were also just news on TV. 

Working at the Makiivka City Water Utility from revolution to revolution

Maryna Demko met her second husband in Makiivka in 1996. He owned a business. It was under her husband’s influence that she began to rethink herself and eventually felt part of Ukrainian society. “I remember when we even had a fight once because he said that the Russians would attack us someday anyway. There will be a war, they will still try to capture us, to suppress us somehow. It was so strange for me,” Maryna recalls. 

In 2004, she started working as a secretary at the Makiivka City Water Utility. During the Orange Revolution, she supported Viktor Yushchenko. She wore an orange sweater to work and demonstrated her support for the Orange Revolution all the time, even though she was scared. Her colleagues were on the other side. In 2012, Oleksiy Demko became a member of Oleh Tyahnybok’s All-Ukrainian Union Svoboda party. 

When the Revolution of Dignity began in 2013, Maryna was not very interested in it at first. She was busy with her daily routine, working at a water utility as the head of the labor protection service. At first, she did not support the protesters’ actions. However, after January 19, 2014, when law enforcement officers used traumatic weapons, tear gas, stun grenades and water cannons, which are prohibited in sub-zero temperatures, against the activists, her attitude changed. She realized that she could not stay away from these events.

On March 1, 2014, the first pro-Russian rally took place in Donetsk, which marked the beginning of the separatist unrest in eastern Ukraine. Maryna Demko attended it by accident when she came to the city at the request of her boss, the director of the Makiivka City Water Utility, to support the rally “for order” in the region. On the central Lenin Square, she watched the situation escalate. “People are shouting something from the stage, lots of Russian flags. These people are gathering around these, a bunch of them, people in headbands. And they’re like dogs in a herd, they’re all in a herd, in a bunch. When you look at it from the outside, it’s scary.” The police watched the events but did not intervene. Later it turned out that the leadership of the terrorist organization “Donetsk Republic” was “elected” that day. This pro-Russian rally was the beginning of the unrest that later escalated into an armed conflict in the Donbas.

On March 13, during a rally for the unity of Ukraine in Donetsk, pro-Russian militants killed Oleksiy Demko’s fellow party member, Dmytro Cherniavskyi, spilling the first blood. According to Maryna, there were more victims during this peaceful protest. “It’s just that this is the only victim that they couldn’t somehow hide the fact that it happened.”

Some of the Svoboda members in Kostiantynivka were taken prisoner. On April 17, 2014, a deputy of Horlivka City Council, Volodymyr Rybak, was killed for trying to defend the Ukrainian flag. It was calm in Makiivka at that time.

Husband in captivity of “DPR” militants 

In the late spring of 2014, the Demko couple participated in the preparation of the elections that were to take place on May 25. They worked in the district election commission. The pseudo-referendum on the recognition of the “Donetsk People’s Republic” (DPR) was drawing near. Oleksiy Demko began to receive threats. At first, these were SMS messages from unfamiliar numbers, then they began to come from people he knew with a pro-Russian position. On May 8, 2014, Oleksiy Demko was shot with a firearm in Makiivka. When he called, Maryna was out of town with her colleagues. At first, she did not believe that her husband was being persecuted and kidnapped, but in a moment it became clear that the situation was serious. She tried to call the police for help, but the officer on duty did not believe her, “He listens to me carefully and then asks me something, I don’t remember what the phrase was. Something like, ‘Did you smoke something in the morning?’” 

The situation in Makiivka was calm at the time, so Maryna’s words were not taken seriously by the local law enforcement agencies. 

With the help of her colleagues, she managed to contact the top management of the police in Makiivka. However, she did not find understanding from the drunken local police chief, who behaved “like a bandit” but only accused her and her husband of being politically motivated. “And you realize that you are so weak against those who are sitting there. You have no way to defend yourself, your family. It’s very scary,” Maryna recalls. Meanwhile, the house had already been searched. On the same day, Maryna left Makiivka because of the threat to her life. 

Thus, she ended up in Dnipro while her son stayed with his grandmother in Makiivka. However, even in Dnipro, Maryna did not feel safe, so she went to Ivano-Frankivsk. Oleksiy stayed in captivity for a month. His wife tried to ransom him on her own with the help of fellow party members. The kidnappers were offered $10,000 for her husband’s release. Maryna had to contact the deputy leader of the self-proclaimed “DPR” Igor Bezler. The kidnappers eventually refused the ransom, convincing her of their integrity. “It’s even scarier, you realize that you don’t understand anything at all. What’s going on, who are these people, why are they behaving like this. It’s very scary,” says Maryna.

On June 9, 2014, Oleksiy Demko was released. Human rights activist Oleksandr Kudinov helped him get to Kyiv, where he underwent surgery. The family spent some time in the Ivano-Frankivsk region. After returning to Kyiv, Maryna volunteered for almost a year at the Donbas SOS organization, where she used the phone to help people who remained in the occupation to leave for Ukraine-controlled territory and to help those who had already left to settle in a new place. 

Kramatorsk and the full-scale war

In 2015, Maryna and Oleksiy Demko moved to Kramatorsk. After a while, grant programs and various government support for IDPs began, and the couple later learned about various NGOs, such as Right to Protection, Caritas, and People in Need. Maryna and Oleksiy participated in grant programs and later administered grant projects for the development of entrepreneurial activities. They started working for the Free People Employment Center NGO to facilitate the social adaptation of IDPs, veterans, and other vulnerable groups. 

On the night of February 24, 2022, Maryna did not hear anything. That day, her husband’s friend informed her of the need to evacuate. Volunteers prepared a dormitory in Ternopil. At first, Maryna did not want to leave because of her pets, which she could not leave behind. Later, the family was offered a house in Morshyn with conditions for animals. Her son Viktor and Maryna evacuated by train with their cat, while her husband brought the dog and their belongings by car. Oleksiy volunteered to join the Special Operations Forces. Later, he retired from military service and has been undergoing treatment as of spring 2024. 

Despite the fact that living near the front line is scary, Maryna stays in Kramatorsk because her home is here, as is her source of strength — the orchard by her house. She works remotely for Donbass SOS as a hotline operator. She advises on multi-purpose cash assistance, “I can also work there in peace, it is such an opportunity to feel free at this time, it is very important now.”

She does not want to move again but dreams of traveling and exploring Ukraine. Maryna is happy and does not want to go back to the past, “I’m happy with the way I live. I love my family, I am very happy to have it.” 

 

Česká verze:

Životní okolnosti nutily Marynu Demko neustále měnit místo pobytu: Doněck, města na ruském Dálném severu a Makijivka v Doněcké oblasti. Když už se zdálo, že našla místo, kde je opravdu šťastná, musela se znovu stěhovat, protože v roce 2014 se jejich dům se ocitl pod okupací a jejího manžela zajali ozbrojenci „DLR“. Nyní, v roce 2024, paní Maryna žije již osm let v Kramatorsku v blízkosti frontové linie.

„Byla jsem normální sovětské dítě“

Maryna Viktorivna Demko (rozená Nahajceva) se narodila 11. července 1969 v Doněcku v rodině ruských přistěhovalců. Její rodiče se v touze po lepším životě přestěhovali z Tambovské oblasti do Doněcké oblasti. Donbaský průmysl potřeboval dělníky. Práce v městských podnicích jim na oplátku dávala šanci získat pas (doklad, který většina rolníků v Sovětském svazu neměla až do roku 1974), což znamenalo možnost volného pohybu. Nějakou dobu po přestěhování žili velmi chudě, pronajímali si letní kuchyni. Později dostali od podniku, kde pracoval otec, byt kasárenského typu v Makijivce.

V roce 1975 se rodina přestěhovala do Norilsku, nejsevernějšího průmyslového centra Sovětského svazu za polárním kruhem. Otec Maryny dostal práci traktoristy v Norilském důlním a hutním kombinátu. Za práci v drsných klimatických podmínkách dostávali zaměstnanci místních podniků výhody a příplatky, proto tam sovětští občané jezdili „za výdělkem“.

Paní Maryna měla už od dětství zodpovědnost. Když se narodil její mladší bratříček, musela se o něj starat: „Bylo to pro mě neuvěřitelně těžké, mnohem těžší, než jsem mohla unést. Ale vydržela jsem to.“ Do první třídy šla Maryna v osadě Kajerkan na okraji města; osada vznikla v souvislosti s rozšiřováním Norilského kombinátu. Žilo tam mnoho bývalých vězňů norilských nápravných pracovních táborů, s nimiž bylo zakázáno komunikovat. Povětrnostní podmínky byly drsné. Někdy teploty dosahovaly až
-50 ℃. Když byla sněhová bouře, oznamovali dětem prostřednictvím rozhlasu „sněhové volno“ – nemusely jít do školy.

Navzdory chudobě, v níž její rodiče vyrůstali, a jejich těžké práci na Dálném severu, Marynin otec své dceři stále říkal, že žijí ve šťastné zemi: „Máme štěstí, ne jako tam v nějaké Americe; v Sovětském svazu, máme všechny výhody.“ Maryna upřímně věřila, že skutečně mají štěstí.

Když jí bylo 13 let, otec tragicky zahynul. Pracoval na stavbě plynovodu Urengoj-Pomary-Užhorod. Na velkém japonském bažinovém traktoru Ťumeň převážel obrovské trubky přes řeku Jenisej po „zimniku“ – ledové cestě, která se používala jen v zimě. Jeho stroj se probořil pod led. Tělo se nikdy nenašlo. Matka to těžce nesla: „Ona jako by byla s námi, ale nebyla. Žili jsme s bratrem prakticky sami. Ona jen existovala vedle nás.“ Kvůli těžké emocionální atmosféře doma se paní Maryna rozhodla jít studovat na Igarskou pedagogickou školu národů Severu.

Z Dálného severu Ruska do ukrajinské Doněcké oblasti

Igarka je město s přibližně sto tisíci obyvatel, vzdálené dvě hodiny letu od Norilsku. Právě tam byla pedagogická škola pro domorodé obyvatele Severu. „Tehdy jsme jim říkali ‚národňáci‘, což bylo velmi nezdvořilé a hrubé, ale z nějakého důvodu se na ně tak nahlíželo,“ vzpomíná paní Maryna. Zástupci domorodých národů studovali v oddělených skupinách, protože měli nižší úroveň vzdělání: v oblastech, kde žili, byla kvalita vzdělání nižší. Během studia byla skupina paní Maryny velmi přátelská, nyní ale se svými spolužáky nekomunikuje kvůli jejich proputinovskému postoji.

Na studentské diskotéce se Maryna seznámila se Stanislavem, svým budoucím manželem. Vzali se v roce 1988. Manželova rodina otevřela Maryně oči pro poměry v Sovětském svazu, protože se k sovětskému systému stavěla mnohem kritičtěji než její rodiče. „Pro mě to bylo jak taková novina…, jako bych se dostala do jiného světa. Říkají mi spoustu věcí, dávají mi nějaké knihy. I když tehdy už začala perestrojka a všechno už to bylo povoleno.“

V následujícím roce se manželům narodil syn Viktor. Po narození byl naprosto zdravý, ale ve věku jednoho roku prodělal angínu, a pravděpodobně v důsledku nesprávné léčby ztratil sluch. Maryna Demko byla se synem všude: u lékařů, šamanů i zaříkávačů. Nic však nepomáhalo. Když bylo Viktorovi pět let, vyvstala otázka vzdělávání a socializace. V Norilsku neexistovala infrastruktura potřebná pro děti s hluchotou. Paní Maryna se proto rozhodla přestěhovat do místa, kde se dítě bude moct vzdělávat. Její manžel Stanislav, který v té době již začal pracovat u policie, toto rozhodnutí nepodpořil, a manželé se rozvedli.

V letech 1989 až 1994, kdy mateřství přinášelo tolik výzev, pracovala Maryna Demko jako učitelka na základní škole. V roce 1994 přijela na Ukrajinu, do Doněcké oblasti. V Makijivce byl byt po rodičích, kam rodina čas od času jezdila. Paní Maryna zde získala práci vychovatelky v internátní škole pro hluchoněmé děti, kam chodil její syn. V té době však ještě neovládala znakovou řeč, takže brzy skončila. Její syn v internátní škole zůstal.

Bouřlivá devadesátá léta Maryna Demko nevnímala. Z vyprávění věděla, že v regionu působí zločinecké gangy, přímo se s nimi ale nesetkala. Vražda prezidenta fotbalového klubu „Šachtar“ Achata Brahina, který byl zločineckou hvězdou, pro ni byla prostě jen zpráva. V té době nepracovala. Starala se o syna a zařizovala bydlení v domě svého druhého manžela Oleksije Demka. Stávky horníků ji příliš nezajímaly, a také pro ni byly jen televizními zprávami.

Práce v Makijivské městské vodárenské společnosti od revoluce k revoluci

Druhého manžela potkala Maryna Demko v roce 1996 v Makijivce. Měl vlastní firmu. Právě pod vlivem svého muže začala přehodnocovat sama sebe, a nakonec se začala cítit být součástí ukrajinské společnosti. „Vzpomínám si, jak jsme se jednou dokonce pohádali, protože říkal, že nás Rusové stejně jednou napadnou. Bude válka, stejně se nás budou snažit obsadit, nějak nás potlačit. Pro mě to bylo tak divné,“ vzpomíná paní Maryna.

V roce 2004 začala pracovat jako sekretářka v Makijivské městské vodárenské společnosti. Během Oranžové revoluce podporovala Viktora Juščenka. Do práce nosila oranžový svetr a neustále vyjadřovala podporu Oranžové revoluci, i když měla obavy. Její kolegové byli na druhé straně. Oleksij Demko se v roce 2012 stal členem strany Oleha Tjahnyboka Všeukrajinské sdružení „Svoboda“.

Když v roce 2013 začala Revoluce důstojnosti, Maryna se o ni zpočátku příliš nezajímala. Byla zaneprázdněna každodenními povinnostmi, pracovala ve vodárenské společnosti jako vedoucí služby ochrany práce. Zpočátku akce protestujících nepodporovala. Avšak po 19. lednu 2014, kdy strážci zákona použili proti aktivistům traumatické zbraně, slzný plyn, zábleskové granáty a vodní děla, která jsou při teplotách pod nulou zakázána, se její postoj změnil. Pochopila, že nemůže zůstat stranou těchto událostí.

Dne 1. března 2014 se v Doněcku konal první proruský mítink, který se stal počátkem separatistických nepokojů na východě Ukrajiny. Maryna Demko se na něj dostala náhodou, když přijela do města na žádost svého šéfa, ředitele Makijivské městské vodárenské společnosti, aby podpořila shromáždění „za pořádek“ v regionu. Na centrálním Leninově náměstí sledovala, jak se situace vyhrocuje. „Lidé něco vykřikují z pódia, hromada ruských vlajek. Ti lidé se shlukují kolem těch vlajek, houfy těch lidí, chodí lidé s páskami na rukávech. A jsou jako psi ve smečce, shlukují se do stáda, do houfu. Když se na to díváš zvenčí, je to strašné.“ Policie sledovala dění, ale nezasahovala. Později se ukázalo, že toho dne bylo „zvoleno“ vedení teroristické organizace „Doněcká republika“. Tento proruský mítink se stal počátkem nepokojů, které později přerostly v ozbrojený konflikt v Donbasu.

Pak 13. března v Doněcku během mítinku za jednotu Ukrajiny proruští ozbrojenci zabili spolustraníka Oleksije Demka, Dmytra Černjavského. Byla prolita první krev. Podle paní Maryny bylo během tohoto pokojného protestu obětí víc. „Prostě to je jediná oběť, kterou nedokázali nějak utajit, že tam byla.“

Některé ze „svobodovců“ zajali v Kostantynivce. Dne 17. dubna 2014 zabili poslance městské rady v Horlivce Volodymyra Rybaka, který se snažil bránit ukrajinskou vlajku. V Makijivce byl v té době klid.

Manžel v zajetí ozbrojenců „DLR“

Koncem jara 2014 se rodina Demkových podílela na přípravách voleb, které se měly konat 25. května. Pracovali v okrskové volební komisi. Blížilo se pseudoreferendum o uznání „Doněcké lidové republiky“ („DLR“). Oleksij Demko začal dostávat výhrůžky. Nejprve to byly SMS zprávy z neznámých čísel, pak začaly přicházet od známých lidí s proruským postojem. Dne 8. května 2014 byl Oleksij Demko v Makijivce postřelen. Když volal, byla paní Maryna s kolegy mimo město. Zpočátku nevěřila, že je její manžel opravdu pronásledován a že se ho snaží unést. Po chvíli ale bylo jasné, že situace je vážná. Pokusila se obrátit o pomoc na policii, ale službu konající policista jí nevěřil: „Pozorně mě poslouchá, a pak se na něco ptá…, už si nepamatuji, co to bylo za frázi. Něco jako: ‚Vy jste po ránu něco kouřila?‘“ Situace v Makijivce byla v té době klidná, takže místní donucovací orgány nebraly slova paní Maryny vážně.

S pomocí kolegů se jí podařilo kontaktovat vyšší policejní vedení v Makijivce. Avšak u opilého šéfa místní policie, který se choval „jako bandita“, pochopení také nenašla, pouze ji a jejího manžela obvinil kvůli jejich politickému postoji. „A ty si uvědomuješ, že jsi tak slabá proti těm, kteří tam sedí. Nemáš jak bránit sebe, svou rodinu. Je to velmi hrozné,“ vzpomíná paní Maryna. Mezitím už u nich doma proběhla domovní prohlídka. Ještě téhož dne Maryna odjela z Makijivky kvůli ohrožení vlastního života.

Tak se ocitla v Dnipru, zatímco syn zůstal s babičkou v Makijivce. Ani v Dnipru se však Maryna necítila bezpečně, proto odešla do Ivano-Frankivsku. Pan Oleksij byl měsíc držen v zajetí. Manželka se ho snažila vykoupit sama s pomocí spolustraníků. Nabídli únoscům deset tisíc dolarů za manželovo propuštění. Paní Maryna se musela spojit se zástupcem vůdce samozvané „DLR“ Ihorem Bezlerem. Únosci nakonec výkupné odmítli a přesvědčovali ji o své bezúhonnosti. „Je to ještě strašnější, protože si pak uvědomuješ, že vůbec ničemu nerozumíš. Co se děje, kdo jsou ti lidé, proč se tak chovají. Je to prostě hrozné,“ říká Maryna.

Dne 9. června 2014 byl Oleksij Demko propuštěn. Lidskoprávní ochránce Oleksandr Kudinov mu pomohl odjet do Kyjeva, kde se podrobil operaci. Rodina strávila nějaký čas v Přikarpatsku. Po návratu do Kyjeva pracovala paní Maryna téměř rok jako dobrovolnice v organizaci „Donbas SOS“, kde prostřednictvím telefonu pomáhala lidem, kteří zůstali v okupaci, odjet na území kontrolované Ukrajinou, a také usadit se na novém místě těm, kteří již odjeli.

Kramatorsk a totální válka

V roce 2015 se Maryna a Oleksij Demkovi přestěhovali do Kramatorsku. Po nějaké době začaly grantové programy, všelijaká vládní podpora pro vnitřní přesídlence, a později se manželé dozvěděli o různých neziskových organizacích, jako je „Právo na ochranu“, „Caritas“ a „Člověk v tísni“. Maryna a Oleksij se účastnili grantových programů a později administrovali grantové projekty na rozvoj podnikatelských aktivit. Zahájili práci pro nevládní organizaci „Centrum pro zaměstnávání svobodných lidí“ s cílem zlepšit sociální adaptaci vnitřně vysídlených osob, veteránů a dalších zranitelných skupin.

V noci 24. února 2022 paní Maryna nic neslyšela. Toho dne jim manželův přítel řekl o nutnosti evakuace. Dobrovolníci připravili ubytovnu v Ternopilu. Ona nejprve nechtěla odjet kvůli svým domácím mazlíčkům, které nemohla opustit. Později byl rodině nabídnut dům v Moršynu s podmínkami pro domácí zvířata. Syn Viktor a paní Maryna s kočkou se evakuovali vlakem, zatímco manžel přivezl jejich psa a věci autem. Pan Oleksij se přihlásil jako dobrovolník do jednotek pro speciální operace. Později ze služby vystoupil a na jaře 2024 prochází léčbou.

Přestože život v blízkosti frontové linie je strašný, Maryna zůstává v Kramatorsku, protože je to její domov a ovocná zahrada u domu je místem její síly. Na dálku pracuje na horké lince pro organizaci „Donbas SOS“. Poskytuje poradenství v oblasti víceúčelové finanční pomoci: „Mohu tam také v klidu pracovat, je to taková příležitost cítit se v této chvíli svobodně; to je teď velmi důležité.“

Paní Maryna se už nechce stěhovat, ale sní o cestování a poznávání Ukrajiny. Je šťastná a nechce se vracet do minulosti: „Jsem spokojená s tím, jak žiju. Miluji svou rodinu, jsem velmi šťastná, že ji mám.“