The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Адель Діанова Adel Dianova (* 1948)

• народилась 22 травня 1948 року у Львові

• навчалась у Вищому театральному училищі ім. Бориса Щукіна

• на початку 1970-х років повернулась до Львова, де закінчила механіко-машинобудівний факультет Політехнічного інституту

• у 1974 році організувала молодіжний театр «Дебют»

• з 1975-го по 2007 рік була акторкою театру «Гаудеамус» Бориса Озерова

• у часи “перебудови” віднайшла і почала свідомо розвивати свою єврейську ідентичність

• у 1998–2018 роках очолювала єврейську благодійну організацію «Хесед-Ар’є»

• долучилася до відродження і розвитку соціальної роботи в Україні

• організаторка Міжнародного фестивалю єврейської музики «Lviv Klez Fest» (1998–2008) та Міжнародного театрального фестивалю «Сузір’я Лева» (1999–2002)

• голова Єврейської релігійної громади прогресивного юдаїзму «Тейва» у Львові

• працює над популяризацією єврейської історії та культури, поверненням у вжиток їдишу

Навіть після закінчення Другої світової війни та Голокосту євреї були змушені далі приховувати свою національну приналежність, змінювати місця проживання, імена і прізвища, замовчувати і забувати рідну історію та культуру. Згодом на відновлення самоідентичності пішли довгі роки, а щоб перейняти знання, треба було знаходити тих, хто пам’ятає і хоче про це говорити; люди складали образ самих себе з багатьох загублених частин. Адель Діанова також пройшла цей шлях. На це їй знадобилося сорок років. 

Пам’ять про Голокост приходила рідними місцями 

Перед Другою світовою війною у Львові жило майже 319 тисяч мешканців, третина з яких — євреї. Після Голокосту їх залишилося лише вісім сотень. Дівчинка, яка народилася тут чотири роки потому, — Адель Ісаківна Кобринська (тепер — Діанова) — дізнавалася і збирала інформацію про страшний геноцид по частинках упродовж років. У радянський період тема Голокосту була табуйованою. Про те, що відбулося з містом, їй «розповідали» лише сліди від куль на стінах кам’яниць, покинуті помешкання і пустирі від синагог у колишньому єврейському кварталі. 

Дідусі та бабусі, з якими ніколи не познайомилась 

Вона так і не побачила своїх бабусь і дідусів: «вони були замучені, вбиті задовго до [її] народження». Якова та Гітель, які дали життя батькові Адель — Ісаку (1915 р. н.), вбили під час Голокосту німецькі та румунські військові у Кишиневі; їх закрили у власному будинку і підпалили. Мендель та Хана, батьки Голди (1916 р. н.), матері Адель, загинули під час блокади Ленінграду. Ісак та Голда познайомились у госпіталі міста Алмати. Батько перед війною був переконаним соціалістом, сам мобілізувався до Червоної армії, і його було поранено, а мати — актриса, перебувала разом з сином від першого шлюбу в евакуації. Після закінчення війни вони переїхали до Львова, де оселилися в однокімнатній квартирі на вулиці Немировича-Данченка; Ісак вступив у Політехнічний інститут на механіко-будівний факультет, а Голда доглядала новонароджену донечку. Травму у післявоєнний період можна було відчитати навіть у дитячих іграх. Разом зі своїми друзями Адель бавилась у партизан та німців. За цими іграми спостерігали двоє старожилів кам’яниці — полька, якій вдалося залишитися в місті попри примусове переселення поляків з новоприєднаної Західної України, і двірник — пан Лущ. Вони розповідали Адель історії щоденного життя під час війни, а заразом і те, що сталося з львівськими євреями. 

Паралельне життя 

У Радянському Союзі було нормально перебувати під постійним контролем, тому люди зазвичай дуже обережно ставилися до того, про що, коли і з ким говорити, як поводитися на роботі, куди ходити відпочивати та у що вірити. Батько Адель, Ісак, походив із сім’ї ортодоксальних євреїв. Він не наполягав на тому, щоб його дружина та донька були релігійними, але сам, виконуючи закони віри, «жив подвійним життям, дуже прихованим». Після війни дочка все частіше бачила, як батько перетворювався на «антирадянську людину». Релігійні практики він поєднував із прослуховуванням іноземного радіо і розмовами з братом Абрамом на їдишу. Тоді школярка Адель дуже соромилась того, що вони говорять на «маме-лошн» («рідна мова»), особливо у громадських місцях. Така позиція батька несвідомо передавалась і дочці. У старшій школі, коли була там комсоргом, їй сказали виступити на заході і засудити твори Євгена Євтушенка, яких вона навіть не мала можливості прочитати. Дівчина відмовилась: «Ми ж все розуміли, особливо в старших класах, від тих батьків антирадянських, ми все розуміли, що відбувається. Ми жили також паралельним життям».

Листування із закордоном, алія та спадок тітки

Сестра Ісака та Абрама, Етель, після війни оселилась в Ізраїлі. Наприкінці 1950-х років вона вислала рідним «інструкцію, як треба їхати в Ізраїль». У Радянському Союзі виїхати за кордон було зовсім нелегко, і якщо середньостатистичному громадянинові така віза вже і надавалася, то зазвичай вона була в один кінець, без можливості повернутися. У березні 1957 року між Польською Народною Республікою та Радянським Союзом було підписано угоду про подальшу репатріацію колишніх польських громадян. Цією можливістю і мали скористатись Кобринські — алія (репатріація євреїв) повинна була відбутись «через Польщу». У сім’ї почалися суперечки на тему еміграції, адже старший син Голди був за національністю росіянином, ще й призовного віку, відповідно, виїхати не міг. Тому вони вирішили залишитись. Адель постійно залишалася з тіткою Етьою на контакті — «весь час ми листувалися, я розповідала де я, що я, як я живу». Цей контакт із закордоном впливав і на кар’єру батька Ісака, який працював технологом на заводі «Львівприлад» і через листування з родичами не міг отримати допуску до секретних матеріалів. Адель так і не зустрілася з тіткою. Уперше вона прилетіла в Ізраїль вже у середині 1990-х років. Етель уже тоді померла, але там жив батько, який переїхав 1986 року. Рідні показали жінці тітчин спадок: лист і фотоальбом, де були зібрані фотографії Адель «по цілій біографії». У листі було написано: «Дорога Ада, я тебе все життя чекала [...], а тепер помираю і не хочу, щоб ти приїжджала, тому все своє майно [...] я заповідаю дітям, батьки яких загинули в ізраїльських війнах». 

Акторка у «театрі проти догм»

У будинку на вулиці Немировича-Данченка поверхом нижче жив Богдан Ступка: «От він поступив в студію, от перша роль, якісь телешоу [...], телевізор був тільки в одній хаті, і ми всім будинком збиралися і дивилися». Натхненна успіхом друга, після закінчення школи 1966 року, Адель пробувала вступити у Вище театральне училище ім. Бориса Щукіна в Москві. Проте після першого відбіркового етапу її застерегли: «Ти не пройдеш, тому що ти єврейка, а ті євреї, які у нас [навчаються], вони всі блондини з голубими очима, а ти можеш поїхати в Грузію поступати». Вдалося вступити з другого разу, вона провчилася три семестри, але закінчити так і не змогла. По-перше, дівчині постійно говорили: «У тебе специфічна зовнішність… ти не зможеш грати в чеховських п’єсах, ти не можеш грати у російському репертуарі взагалі нічого». Окрім цього, батькові дуже не подобалася акторська професія, тому він постійно наголошував, що чекає дочку у Львові. Після повернення Адель вступила до Політехнічного інституту, де закінчила механіко-машинобудівний факультет за напрямом «Прилади точної механіки», проте театр завжди був у центрі її думок. У 1974 році вона організувала молодіжний театр «Дебют», почала працювати з режисерами Борисом Озеровим та Анатолієм Ротенштейном. Рік потому вона зіграла свою дебютну роль дівчини Мірри з роману Бориса Васильєва «В списках не значился» у театрі «Гаудеамус». У час, коли культурі відводили політичну роль «просвіти мас», у львівському авангардному театрі Бориса Озерова часто ставили п’єси, до яких були питання у цензури: «Вони [п’єси] були дуже сміливими та сприймалися львів’янами, “що це треба дивитися”». Адель Діанова була актрисою театру «Гаудеамус» упродовж 32 років. 

«Ось що означає “працювати ангелом”»

У 1992 році був прийнятий закон про національні меншини в Україні, згідно з яким можна було створювати спільнотні громадські об’єднання. Отож одного дня після вистави до актриси підійшов художник Гіора Моїсеєв і запитав, чи не хоче вона «попрацювати ангелом», тобто очолити благодійну організацію. Адель погодилась. Так у серпні 1998 року розпочалась історія першого у Західній Україні «Хеседу»: «Хесед — це з івриту “милосердя”». Львівська організація отримала назву «Хесед-Ар’є» — дослівно «милосердя у Львові» («ар’є» з івриту — «лев»). Організація діє у місті досі; її мета — допомогти представникам єврейської спільноти й особам, визнаним Праведниками світу, а також зберегти і поширити єврейську культурно-історичну спадщину. За час свого керівництва (Адель Діанова очолювала цю організацію до 2018 року) одним з найважливіших напрямків вона вибрала відродження єврейської культури. Від 1998 до 2018 року було організовано шість фестивалів єврейської книги, проведено фестиваль образотворчого мистецтва «Вогнегривий Лев», три міжнародних фестивалі єврейського театрального мистецтва «Сузір’я Лева» та десять міжнародних фестивалів «Lviv Klez Fest». Пам’ятаючи про батьківську моме-лошн, жінка працювала над поверненням до Львова автентичної мови, разом з Олександрою Соміш створила єврейський музичний ансамбль, який досліджував і виконував пісні на їдиші. На початку 2000-х років досвід львівського «Хеседу» переймали багато благодійних і громадських організацій у відновленій українській державі. 

Як очільниця «Хесед Ар’є» Адель Діанова була долучена до роботи над довідником «Єврейський Львів: сто адрес», появу якого ініціювало Львівське товариство єврейської культури ім. Шолома Алейхема. Це видання перевідкривало світ передвоєнного Львова, а саме його єврейське минуле. Під час збору матеріалів та дослідження вона познайомилась із жінкою, яка врятувалася з Янівського табору праці у Львові — Яніною Альтман (Гешелес), авторкою спогадів «Очима дванадцятирічної дівчинки». Історія Яніни, зустріч з нею у Хайфі та пізніший її приїзд до Львова стали для Адель дуже важливою та безпосередньою «історією про Голокост». 

Відповідь на питання «А я хто?»

Стратегія «повернення до коріння» подобалась далеко не всім, зокрема, Адель Діановій діставалося від політиків правого спрямування. Восени 2008 року фонд «Хесед-Ар’є» проводив заходи у львівських школах, на яких говорили про Голокост у Львові і показували документальний фільм «Два танго». У відповідь на це 18 грудня представник ВО «Свобода» Іван Гринда скерував до прокуратури запит, в якому звинуватив БФ «Хесед Ар’є» в «антиукраїнській діяльності», зазначивши, що у фільмі є інформація про львівський погром 1941 року та участь у ньому української допоміжної поліції. У запиті було вказано, що 3 листопада у державній школі № 10 з польською мовою викладання «відбулася ганебна антиукраїнська і антидержавна провокація, організована жидівським товариством, штаб-квартира якого знаходиться у нашому місті на вул. Котляревського, 30». Після цього організації заборонили проводити будь-які заходи у львівських школах, а звернення до міських і обласних органів влади залишилися без відповіді. Для Адель «це був період, коли [вона] себе тут відчувала чужою», проте жінка залишилась в Україні і продовжила свою діяльність. Це стало також моментом остаточного становлення власної ідентичності, вона сказала собі: «Я українка єврейського походження». 

Рішення залишитись удома попри війну

Зараз Адель, незважаючи на повномасштабну війну та прохання рідних переїхати в Ізраїль, залишається у рідному місті. Тут вона очолює єврейську релігійну громаду прогресивного юдаїзму «Тейва», продовжує працювати над розвитком єврейської культури та українсько-єврейських стосунків. Її кредо про щоденну працю на благо суспільства: «Кожна людина може на своєму місці зробити щось таке, щоб добро перемогло зло. Потім велике добро переможе велике зло, якщо кожна людина переможе маленьке зло».