Адель Діанова Adel Dianova

* 1948

  • «[Олег] Тягнибок зібрав всіх, всі організації українські, і робив таку конференцію. Головним його тезисом було: “Україна для українців”, і це дуже мене бентежило. Я підняла руку і запиталася: “Пане Олеже Тягнибок, скажіть, будь ласка, коли ви кажете “Україна для українців”, кого ви маєте на увазі? Ви маєте на увазі етнічних українців чи людей з українським громадянством?” Він замовк, не відповів нічого на це питання, просто не відповів. Це був момент, коли мені казали: “Якщо ти по національності не українка, то ти не українка взагалі”. А я казала: “Ні, я українка, українка єврейського походження”. Це був тяжкий етап, він був пару років, ми все ж таки продовжували наші фестивалі і казали: “Ці фестивалі — це боротьба з антисемітизмом і з Тягнибоком водночас”. У той час це був другий, завершальний, етап мого становлення, коли він сказав “Україна для українців”, я сама собі задала це питання: “А я хто? Я не маю права бути українкою тут в Україні, раз я не українка, чи маю?” І я собі відповіла на це питання: “Так, маю право бути громадянкою України й українкою, але єврейського походження”».

  • «Почалися створюватися єврейські якісь організації, громади єврейські, почалося наближення до своїх корінь у всіх євреїв. Коли я стала директором тої організації “Хесед”, вона досі існує на вулиці Котляревського, 30, то я познайомилася з такими людьми в Ізраїлі, з художниками, поетами, письменниками, які вийшли з тих міст [колишнього Радянського Союзу], хто з Риги, хто з Москви, тобто російськомовні. І коли я почала там [в “Хесед-Ар’є”] роботу, він [Гіора Моїсеєв] мені сказав: “Ти маєш зробити так, щоб оці старенькі люди, євреї, вони зараз ходять до нас, і щоб до нас ходили молоді, які хочуть рватися сюди, щоб їм було цікаво”. І я почала вивчати культуру, власне, хотіла повернути ото, що було до [Другої світової] війни, корені повернути. Цей “LvivKlezFest” — це була одна програма, крім того, я створила єврейський театр, до війни тут був єврейський театр, власне в Т[еатрі] Ю[ного] Г[лядача] він був, і його директором, і головною актрисою була Іда Камінська, яка потім дістала “Оскар” і померла в Нью-Йорку вже. Я створила знову єврейський театр, єврейський ансамбль пісні, єврейський ансамбль танцю, ми все це відновлювали… в нас був девіз “Ніякої “Тумбалалайки”, ніякої “Хави Нагіли”. Ми тільки брали те, що там, в коріннях діставали. Ці пісні, ці п’єси повертали! Це було дуже цікаво».

  • «Театр [“Гаудеамус” Бориса Озерова]… виріс зі студентського, але згодом став професійним. Першим вчителем і першим наставником був [Роман] Віктюк, друг Театру, друг Озерова і мав великий вплив творчий на Театр. Це був театр авангардний, такий сучасний. І в ті часи у Львові, коли були вистави Озерова, то білети неможливо було дістати. А ці театри: Прик[арпатського] В[ійськового] О[кругу], Т[еатр] Ю[ного] З[рителя], Театр [ім. Марії] Заньковецької — будь ласка, йдіть, білетів повно. Навіть колись був такий епізод, а мій батько жодного разу не був на ні одній моїй виставі, він це відкинув, він не хоче про це знати і не йде. І власне, в один такий час, коли йшла вистава “В списках не значился”, батько мені дзвонить, я вже жила на [вулиці] Артема, коли мені батько подарував кооперативну квартиру, …вже чоловік був. Батько дзвонить і каже: “Дістань мне два квит… два билета на Списки свои”. Я говорю: “Ты пойдешь?” — “Нет, не я, главный инженер просит”. Тобто неможливо було дістати білети навіть, отакий був театр. Мушу вам сказати, що нас кожної вистави приймала ціла комісія, чи можна нам її… Нам “Горе от ума” [Олександра] Грибоєдова заборонили взагалі до показу. Прийшла комісія: “Ні, ви мало вивчали матеріали XXVI з’їзду [КПРС], мало вивчали, це видно по вашій виставі, що мало вивчали”. “Горе от ума” Грибоєдова, мало вивчали. Такий був театр, до якого було дуже тщательноє вніманіє, отаке, від тих власт… органів влади. Ми їздили часто в Москву, нас вважали обличчям Львова, нас запрошували. Це був театр, який котіровался. Багатий репертуар був — від [Василя] Шукшина, от “Оптимістична трагедія” [Всеволода Вишневського], де я грала комісара, розумієте? А чому я? Наш Озеров — дуже цікава людина. Я кажу: “Чому?” — “А тому, що всі комісари були євреями, ти будеш грати комісара”. Але коли вже нас приймала комісія, чи можна грати, чи нє, то Озерова викликали на кавьор там десь в органах влади і сказали: “Чому ти взяв єврейку на головну роль комісара?” А він каже: “А хто був комісарами? Лариса [Розалія] Землячка, Рейхнер, вони всі були євреями, дівчата були”. — “Нехай вони будуть хоть неграми, але ти маєш замінити її у виставі жінкою нашої національності”. От. І так замінив. Але потім ця вистава зникла, бо, все ж таки, має значення, роль лічності в історії. Знайшов заміну по обличчю, але не знайшов [заміни] по темпераменту і по акторським здібностям».

  • «Вся вулиця [Немировича-]Данченка з другої сторони — це сади. Ми в цих садах проводили весь час: лазили по деревах… я лазила, як хлопець, по деревах… робили собі якісь доміки, будиночки собі робили, грали в різні війни. Дуже пам’ятаю, що в партизан і німців ми грали і от кожного дня хтось був партизанами, а хтось — німцями, а іншого дня ми мінялися. Коли я була партизанкою, мене німці спіймали, і я мусила щось, я вже не пам'ятаю, якийсь секрет видати, я не видавала, не хотіла видавати. Вони мене повісили на дереві, і я б вже померла, точно, бо вони мене справді повісили, якщо б сусідка з дому навпроти не побачила, не вибігла і мене не врятувала. Отакі в нас були ігри, дуже рольові. Ну, багато чого… всі ці люди, діти, з якими… вулиця була… ми весь час… були польські діти, були російські діти, українські. Ми зовсім не робили з цього ніякої проблеми, ми всі разом були. А на нашій… власне, в нашому будинку, де я жила і Богдан Ступка, там ще жила старенька-старенька-старенька полька, вона багато чого… Вона одна жила. Багато чого розповідала, що коли поляків виганяли з міста [у 1944–1946 роках], то вона лишилася. “Куди я поїду? Я не хочу” — і лишилася одна. Вона дуже багато чого цікавого розповідала. Колись я вийшла на вулицю, вона стояла на під'їзді, і щось ми… перед нами такі люки були. Знаєте, люки, які у Львові. Вона каже мені: “Знаєш”, я польську мову.. це перша мова, яку я [вивчила], в мене няня була полячка, і вона мені каже, ця старенька пані: “От під час коли були німці, якось я тут стояла на під'їзді, а звідти побіг маленький голий хлопчик, голий повністю і він добіг до мене і не знає, де ховатись, я відкрила люк і сховала його там”. Потім побігли німці і питаються її: “Тут не пробігав такий хлопець?” Вона каже “пробігав, а туди побіг”, показала рукою. Вони побігли туди, після того вона ще почекала хвилин десять, відкрила люк… Це дуже жахливо… а хлопчика з'їли криси, об’їли його. Такі речі вона розповідала. Отак до мене доходив Голокост».

  • «Вони бачили скрізь там [у східних частинах Радянського Союзу] бідних дуже людей, а тут, у Львові, було якесь закордонне життя. По-перше, тут були продукти в магазинах, у всіх решта містах [Радянського Союзу] цього не було. Тут були продукти, тут була одежа, тут люди якось одягались гарно, і якась інакша атмосфера була. Дуже батькам це підходило, особливо батькові, який звик до цього, а мама просто була здивована і приголомшена таким містом під час війни! Тобто от тільки закінчилась війна. У нас не було багато обстрілів, у Львові, але я бачила, навіть коли була маленька, ми з батьком гуляли, у стінах бачила дірки, дзюрки, і я питалась: “Що це таке?” Він каже: “Це постріли, це від куль”. Тобто тут стріляли, тут розбомбили… У Львові було сто синагог, сто. Одну Темпель знищили, це [синагога громади] прогресивного юдаїзму, повністю і Золоту Розу спалили повністю. Коли вони [батьки] приїхали до Львова, то тут не було… ну, радянська влада, ніяких синагог і ніяких церков, нічого не було, як нібито. Але одна синагога була на [вулиці] Вугільній, а одна на зараз [вулиці Братів] Міхновських. На Вугільній її перетворили в склад просто, а Міхновських щось там теж було. Заборонялося ходити в синагоги і мати синагоги, от. І вони всі ховалися, греко-католики собі ховалися зі своєю вірою, євреї зі своєю. Батько десь на Пасху, на Песах, на мові єврейській “Песах”, десь діставав мацу, якісь секретні цехи були, які виготовляли мацу, і батько приносив, пам'ятаю, але це було дуже небезпечно, ось. Так що Львів був цікавим містом, і потім народилася я, яка взагалі, я ж тут живу все життя, а мій син в Ізраїлі. Я весь час себе питаю: “Чому ж я не в Ізраїлі, не біля сина?” Але я не можу відірватися від того міста, від того всього, від тих сірих стін. Я просто їду туди десь на місяць, зараз, під час війни довше була, і відчуваю, що там не можу просто жити, мене тягне [назад], це мій дім, просто мій дім. Отак я… Багато моїх знайомих кажуть: “Ти якась не досить нормальна жінка, ти можеш їхати, куди хочеш, але не їдеш”. Ні, не їду».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 09.12.2023

    (audio)
    duration: 02:12:55
    media recorded in project Memory of National Minorities of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Я в сорок років стала єврейкою

Адель Діанова у Львові на вул. Чайковського, 1990-ті рр.
Адель Діанова у Львові на вул. Чайковського, 1990-ті рр.
photo: Personal archive of Adel Dianova

Адель Діанова — українська єврейка, акторка театру та громадська діячка, багаторічна керівниця всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є». Народилася 22 травня 1948 року у Львові, який ментально тільки ставав частиною радянського простору. У шкільні роки хотіла були балериною, навчалася у Вищому театральному училищі в Москві, але через несхвальне ставлення батька до її вибору повернулася додому, не завершивши навчання. Закінчила Політехнічний інститут у Львові, отримала диплом механіка-машинобудівника. Проте захоплення театром її не покинуло, тому, повіривши у свою мрію, усе життя провела на театральній сцені — з 1975-го по 2007 рік була актрисою театру «Гаудеамус». Учениця та колега режисерів Анатолія Ротенштейна, Бориса Озерова, Романа Віктюка. Уже в зрілому віці Адель Діанова остаточно відкрила свою єврейську ідентичність. У 1998 році очолила фонд, який був прекурсором соціальної роботи у Західній Україні. Брала участь у низці проєктів, пов’язаних з єврейською історією та культурою. Організаторка міжнародних фестивалів єврейської книги, музики та театру «Вогнегривий Лев», «Сузір’я Лева», «LvivKlezFest». Мешкає у Львові і продовжує працювати над розвитком українсько-єврейських стосунків.