Петер Гергелі Peter Gergeli

«Був, наприклад, відбувся другий [третій] Конгрес угорців всесвітній в Будапешті. Я тоді, я й тут був у Комітеті громадянської згоди, із Чорноволом, там обмірковували, дуже важка була ситуація і знаходили певні рішення. Так я потрапив на цей конгрес. А за день відкрився Всесвітній конгрес [форум] українців у Києві. А це були дуже важкі часи. Югославські події, розгортання всіх тих конфліктних історій. Ми пам’ятаємо, які жахи були тоді. Моя донька, яка колись там в таборах була південноугорських, переписувалася з югославським хлопцем. І отримала на черговий лист такий, з таким специфічним штемпелем, що цього населеного… не те що того пана там вже нема, а цього населеного пункту більше вже не існує. Нормально. Тобто знайома нам практика до стирання цілих груп етнічних і так далі. І тоді якраз відбувалися ті події. На угорському конгресі звучали певні нотки, бо там всі намагалися маніпулювати ситуацією так, щоб, борони Боже, Угорщина не могла залишитися осторонь оцього конфлікту. Щоб втягнути в цей конфлікт. І раптом я бачу, що кидається така пропозиція, і якщо контингент, який не врубається, бачу, проголосує за таке ніби просте лагідне питання, то автоматом Угорщина за лічені тижні буде втягнута в цей конфлікт. І тоді, власне, запропонував таке, як сформулювати це питання, також треба було зробити непомітно, але якщо за це проголосують, отаких наслідків не буде автоматом. І це пройшло. Наступного дня, через те що відкрився конгрес українців у Києві всесвітній, власне, я запропонував, щоб написали, звернулися з таким листом. Бо коли ще буде така нагода, так? Що ми, сусіди, маємо жити в мирі, допомагати одне одному, такі якісь хрестоматійні речі. Але не кожного дня є можливість звернутися фізично від представників усього угорства світу до всього українства світу. А угорці є і в Африці, навіть темношкірі є угорці, і це не всі знають. Власне, троє: один бувший депутат ЦДУ [Християнсько-демократичний союз], Бундестага; один бувший, ну не бувший журналіст, у справі якого було винесено вищу міру покарання будапештськими судами, його мали розстріляти, а його вивезли в багажнику дипломати до Німеччини; і ваш покірний слуга. Ми втрьох сиділи і написали такого листа. Цікаво вийшло. А Дмитро Ткач, який був тоді послом в Угорщині, передав, встиг передати, його зачитали перед всім українством. Ну це таке, ніби пишатися не дуже хорошо, але це така штука, якою я пишаюся, я написав листа до всіх на світі українців, і це було офіційно. Ну нічого собі, та. Другої такої нагоди годі і чекати».

«Повертаючись до динаміки угорства, тобто та цифра, яка була вказана як результат перепису [населення] за брежнєвських часів, вона некоректно відбиває істинне становище. Але ж тим не менше вийшло так, що тоді також сімсот з чимось тисяч був Львів, і приблизно три з чимось тисячі було угорців. Ті, що себе декларували угорцями. Бо я, власне, записаний був словаком, моя мама також, і так далі. Тобто специфічно, щоб уникнути репресій. Але це були люди, які постійно, за пропискою проживали у Львові. Крім того, ще було студентство, як в університетах, інститутах, так і у середніх спеціальних навчальних закладах, яких у Львові завжди було дуже багато».

«У свій час, ще за шкільних років я і музикою займався, і математикою, на обласних олімпіадах вигравав так, в такий спосіб. А потім був серед перших рок-музикантів. Саме в мене хворіла бабуся, і отримав дозвіл на те, щоб побути з нею кілька років. І в той час перші, найперші рок-групи утворювалися в Закарпатті. Таких дійсно професійних було два: в Мукачеві і наша. А влада настільки ненавиділа нас, що псувала обладнання, розрізала проводи. Якщо хтось знає професійно, як виглядали тоді екрановані проводи. Якась гітара “Fender”, інша. Штекер туди, а тут — як колючий дріт отак, до колін. Воно не падає, воно таке жорстке, як столєшніца. А голландський провід — взяв кинув на сцену, а воно клац — як вода лежить, і коштує відповідно. Йдеш, щоб завтра до концерту приготуватися, і бачиш, що всі проводи порізані на шмати 10 сантиметрів приблизно. Я мав іти, їхати на концерт, це [19]69 рік, а раптом — я займався велоспортом — бачу, що я в повітрі, з-під мене велосипед викочується, двоє ментів тримають мене в повітрі і просто біжать в бік міліції. Заносять в кабінет начальника, а той зачиняє двері і викидає ключі, як в кіно, крізь форточку. Каже: “Ну так, ваш концерт вже почався”. Каже: “О, ваш концерт вже закінчився, можете йти”. І йому принесли ключа і відкрили. Тобто щось дуже потворне було в основі всього, що тоді коїлося».

«Розповім вам, щоб смак епохи трошки точніше відчути. Якщо хтось бачив правильні, якісні трансляції того, що було знято на Місяці, коли “Аполлон” приземлився, то це картинка така якісна. Як виглядали відповідні кадри з радянської космічної одиссеї? Будь-де. Це такий якийсь рис з пісочком, неякісне зображення, а тому що елементна база була погана. З тисячі транзисторів один був такий, що міг працювати, а решта йшла на “ширпотрєб”. Звичайно, що рок-група хотіла мати підсилювач, який працював би, як “Marshall”. Тобто чистий звук, насичені всі частоти і так далі. Мікс був такий бездоганний, а для цього треба було знайти вихід на виробництво воєнної електроніки. А тоді на мікролампах ще були транзистори. І ми знайшли такий підхід до інженера, який мешкав тоді в Ризі, в Латвії. За обладнанням, за готовими посилювачами ми поїхали вдвох з товаришем. Приїхали ввечері в Ригу. Там листопад, мокрий сніг, студений вітер. Уявіть собі, що ми не знаємо, як добратися за тою адресою, що мали, — і зараз ключовий момент. Звичайно, що прохожого питаємо: а як вийти на вулицю Імантаса? “А ви не тутешні? Зараз, зараз я вам, я принесу, все покажу, намалюю”. Він десь зник хвилин на 10, ну, думаю, точно забув про нас. Раптом біжить з двома парасольками, з таким планшетиком, на який можна зачепити папір, щоб намалювати, інша схема карти, де він покаже, де який фрагмент він тут малює. Дуже ретельно написав, де куди йти, яку відстань, на щось сідати, де виходити, куди топати потім пішки, там ще таке, а потім де повернути, там буде вулиця Імантаса. І ви знаєте, де ми опинились? В першій годині ночі? На найдалекішому цвинтарі. У жахливу погоду, коли можна було замерзнути за п’ять хвилин на смерть. Бо ми питали російською. А як же я спитаю в латиша — угорською? Може, й варто було би. Тоді б він не так, бо предестинація так звана, тобто упереджене ставлення».

«Була така хвиля, що всі ніби почали дихати і зрозуміли, що кисню більше, ніж можна на це зреагувати, і намагалися кудись себе подіти. І ми зібралися. Після того як перші наші кроки відбулися, то стало ясно, що ми маємо десь знайти місце, де можна було б обговорювати свої плани і питання у власному колі без шкільного гармидеру того всього. І цим виявилася художня майстерня оцього художника, Маріона Ілку, який тоді працював вже в Інституті прикладного та декоративного мистецтва. Маріон Йожеф Ілку — це племінник того міністра культури, про якого я згадував, ще за часів Яноша Кадара. Він був, зокрема, чудовим карикатуристом. От як виглядає плакат одної з виставок, які ми влаштовуємо регулярно. Тут можна відчути — це його автопортрет в такому стилі, — що тут маємо справу з людиною, яка має професійну рутину в тому, як коротким і таким помітним рисунком зобразити характер людини. Він нам слугував таким шлюзом, пропуском до будь-якого начальства. Бо як десь щось відбувається, хтось сидить у президії, Ілку Маріон Йожеф сидить серед публіки, намалював того потрібного нам пана у вигляді карикатури, передають йому рисуночок, от і раз, і контакт відбувся. Гадаю, що не кожен може мати такий телефон, який намалює карикатуру і передасть, хоча штучний інтелект може і з цим впоратися».