Ольга Гейко Olha Heiko

Я в основному їздила в Москву до [Петра та Зінаїди] Григоренків, там зустрічалась з [Тетяною] Великановою. У неї там пару разів ночувала, бо мій рідний дядя не захотів мене приймати і я більше з ним не спілкувалась, з цією родиною. Для мене там в основному були Григоренки, я у них завжди зупинялась. Я розказувала про події на Україні, про конкретно Мирослава Мариновича, про Миколу Матусевича. Про ще інших людей. Якось на той момент уже просто получилось, що я познайомилась з людьми більш-менш мого ж віку, з тими самими [Володимиром] Малинковичем і Галею, дружиною його, з Яном Бородовським і Наташею Мамсіковою, це теж подружжя, з Сєньою Гінзбургом. Тобто це були і ті, що бажали виїхати, а їх не відпускали, це так звані реф’юзники, або «отказники» російською. І була частина теж там тих, що тяжіли до демократії. От скажімо, та ж сама [Оксана] Мешко, [Левко] Лук’яненко — для них головніша була саме національна ідея, національне самовизначення. То я більш така була — можливо, тому що я і молодша набагато була, — я була лояльніша до інших течій, була більш демократична. І тому мені було легко і з тими, і з тими. І, звичайно, що мені було цікавіше більше з тими, хто ближче до мене за віком. Тим більше, що Лук’яненко був все ж таки... Йому не можна було виїжджати з Чернігова. <...> І я до нього їздила туди. От я теж з ним радилась, чи можна мені вступати в [Українську Гельсінську] групу. І він підтримав. Він сказав, що це добре, що молодь, але ви мусите зрозуміти, на що ви йдете.

Мала бути Олімпіада у [19]80 році. І почалась до певної міри зачистка Києва. І КГБ сказало так, що в Києві залишилось троє небезпечних людей: Володимир Малинкович, Микола Горбаль і Ольга Матусевич. Ну якщо від тих знаєш, що чекати, від цієї не знаєш. Вона абсолютно... У неї сім п’ятниць на тиждень, вона сама не знає, що вона зробить в наступну хвилину. До певної міри вони були праві. І Малинковичу вони дали... Не то що дали змогу, вони його ледве не примусили виїхати. Вони почали його бити, почали переслідувати. [Ян] Бородовський, Мамсікова — вони з Наташею, Померанцеви уже на той момент виїхали. Тобто в мене получалось, що я в «Борисполі» стільки ридала за ними за всіма, що вважала, що я все уже відплакала. І ми прощались… А тоді якраз напередодні мого арешту ми були у мене вдома, мама, її сестра тьотя Наташа. І я кажу, що, може, давайте я піду в КГБ і скажу їм, що я буду сидіти тихо чи десь виїду з Києва, не чіпайте мене. На період Олімпіади. Я, власне, не пам’ятаю, чи це була моя ідея, чи це була мамина ідея, чи тьоті Наташі. В общем, ось таке ми сиділи обговорювали. Це, по-моєму, було 8 березня чи щось таке. А тоді маму забрала швидка в лікарню, бо в неї був абсцес, нарив в горлі, якась така була ангіна страшнюча. Її швидка забрала вночі. А через день рано-вранці прийшло КГБ з обшуком. І я зрозуміла, що це все.

Я коли після суду над Матусевичем і Мариновичем зустрілась з Миколою, то він попросив, щоб я виїхала, що тут мені не буде життя. А крім того, у нас була така блакитна мрія — пробити українську еміграцію. Бо євреї євреями, а української еміграції не було. Те, що вдалося виїхати Надійці Світличній, то це, знову ж таки, була добра воля КГБ. І мені прислали виклик начебто родичі. І я почала збирати документи, пробивати еміграцію. Врешті-решт мені відмовили. І я тоді зібрала всі свої документи і написала листа Брежнєву. Що я там написала — я не пам’ятаю. Типу: забирайте це все, воно мені не треба.

Щоб зірвати нашу феєрію під пам’ятником Шевченку, влада київська вирішила зробити шикарний концерт — там всякі співаки, хор Леопольда Ященка. Ми, значить, наробили... Нє, ми нічого такого не робили, просто там прийшло чимало студентів з жовто-блакитними прапорами. Моя мама лежала в лікарні. Батька ж уже не було. Назару моєму ще лишався місяць до першого року, я його на колясці маленькій [везла]. І ми туди прийшли цілим скопом, а там оце концерт іде. І повно-повно людей. Ми чекали-чекали, а потім вирішили, що підемо туди, уже до пам’ятника. До самого пам’ятника нас не пропустили, там стояли гебісти молоді, знаєте, такі бикуваті хлопці. Хлопці-студенти з прапорами десь намагались видертись нагору, їх хапали, ми в одного студента, бо в нього вчепився гебіст, мій кум Тарас Антонюк, котрий був поруч, покусав його, щоб відібрати прапор. І я кажу цьому студенту, що віддавайте нам прапор, я його буду тримати. Я з дитиною на руках! Хто в нас його забере? І ми таки прорвались на сходи під пам’ятник. А оці-от хористи Леопольда Ященка, вони тих хлопців скидали. Хлопці хотіли біля них стати, а ті їх відштовхували. Вони боялись. А ми стояли на сходах. І я от мріяла б побачити цю фотографію! То, що вона є, я в тому не сумніваюсь, бо стільки там було гебні, і вони явно фотографували. Стояв Тарас Антонюк, а в нього такий, знаєте, яскравий, український... Зовнішність, чимось схожа на Шевченка, вуса чорні, волосся таке. А всі ж у вишиванках! Він з прапором, я з маленькою дитиною, і поруч Олесь Шевченко, а в нього теж така військова виправка, вуса, такий симпатичний. І ікона в руках. Це була така трійця, от я зараз говорю, і по мені мурашки біжать.

Я ще була вагітна. Квітень [1988 року]. На Чорнобиль ми робили демонстрацію. Перед 1 травня теж, 26-го числа, на Хрещатику. Там трибуни уже були для демонстрації, і ми на них стали. Це теж було шикарне видовище. І люди, просто звичайні перехожі... А у нас були на папері написані плакати, що я тримала — я навіть не знаю. Або з кимось. Хлопців усіх по дорозі хапали. [Сергій] Набока тільки вийшов з дому, і його одразу. А жінок пускали, там тільки одну жінку затримали, бо у неї був неповнолітній син, і вони його схопили, то вона разом з ним. А так жінок не чіпали. Але люди поставились до цього дуже-дуже добре. І коли з того натовпу — ну це [Український культурологічний] клуб робив — вихоплювали і тягли кудись у відділок, то перехожі на його місце ставали. Це теж було шикарно. І ми так протримались більше години, щось півтори години. Я коли подзвонила в Москву і про це розказала, то вони нам заздрили. «Як? Ви більше години? Та ми десять хвилин, і все, і нас розносять!». А тут — я пишалась!