The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Вікторія Гончаренко Viktoriya Honcharenko (* 1965)

• народилася 1965 року в Краматорську на Донеччині

• 1971 року пішла до першого класу Краматорської загальноосвітньої школи № 27

• у 1983 році вступила до Краматорського технологічного технікуму, здобула освіту бухгалтера

• п’ять років працювала бухгалтеркою на підприємстві «Побутрадіотехніка»

• на початку 1990-х переїхала до Донецька і стала фотографинею

• у 2012 році повернулась до Краматорська, де відкрила магазин з продажу надгробних пам’ятників

• у квітні 2014 року долучалася до мітингів на підтримку єдності України

• залишилася в захопленому бойовиками «ДНР» Краматорську навесні-влітку 2014 року

• напередодні російського повномасштабного вторгнення брала участь у мітингу «Краматорськ — це Україна»

• 8 квітня 2022 року допомагала постраждалим від ракетного удару по Краматорському залізничному вокзалу

• навесні 2022 року закрила свій магазин і стала комунальною працівницею

• 20 березня 2024 року у просторі Фонду розвитку громади у Краматорську відбулась персональна художня виставка «Час змін»

• навесні 2024 року залишається у Краматорську, працює над циклом картин «Не моя моя війна»

You can find the English-language version below.

Český překlad příběhu následuje po tom ukrajinském.

На початку 1990-х, коли Україна стала незалежною, Вікторія Гончаренко переїхала з рідного Краматорська до Донецька і перекваліфікувалася з бухгалтерки на фотографиню. Напередодні Революції гідності повернулася і знову змінила сферу діяльності, відкривши крамницю пам’ятників. Після повномасштабного вторгнення Росії продовжувати звичну справу стало складно. Пані Вікторія стала комунальною працівницею і залишається вдома. Життя у прифронтовому місті триває, зокрема, й завдяки їй. 

Родина з дворянським корінням

Вікторія Гончаренко народилася 1965 року в Краматорську Донецької області. Її родина із Саратова переїхала до цього міста, рятуючись від переслідувань більшовиків після Жовтневої революції 1917 року: «Тоді багато хто приїжджав <…> тікали від комуністів, від розкуркулення». Зі спогадів рідних пані Вікторія знала, що родина мала дворянське коріння, великий білий рояль, бібліотеку, велике господарство, тримали верблюдів. «Вони завжди любили Україну. Казали: “Як нас добре зустріли, які тут хороші люди”».

Дідусь пані Вікторії, Іван Соболь, брав участь у Другій світовій війні: 1939 року у складі радянських військ увійшов до Польщі, у 1942 році потрапив до німецького полону, а згодом відбував ув’язнення в одному з таборів ГУЛАГу. Радянська влада здійснювала особливу політику щодо колишніх військовополонених червоноармійців, адже їхнє перебування в полоні тлумачилося як “зрада батьківщини”. Дідусь повернувся додому зі сталінських таборів у 1950-х роках, помер у 1980-х. Чоловік намагався не згадувати про жахіття війни і табірне ув’язнення.

Під час Другої світової війни родина Вікторії Гончаренко пережила окупацію Краматорська. Мама, що під час німецької окупації була маленькою дівчинкою, добре пам’ятала голод під час війни: «Я питала [у мами], як ти можеш це пам’ятати? Вона каже: “Віто, я пам’ятаю це прекрасно. <…> Мама пішла на роботу. Я сиджу у вікні, і в мене одне слово «їсти». Чомусь українською, не знаю. Їсти, їсти, їсти. Я чекаю на маму, коли вона прийде, щось принесе”». Через досвід голоду вже після завершення війни родина намагалася робити величезні запаси продуктів, постійно накопичуючи їх, попри те що частина згодом псувалася. Ця практика була притаманна багатьом людям, які пережили Голодомор 1932–1933 років, голод під час війни чи в повоєнний період.

Радянське повсякдення трьох поколінь жінок 

Батько пані Вікторії помер майже одразу після народження доньки. І в сім’ї залишились бабуся, мама і Вікторія. Дитинство її минало в типовій атмосфері пізньорадянського періоду. До першого класу родина мешкала в селищі Веселе, що зараз є мікрорайоном Краматорська. Згодом матері виділили квартиру від швейної фабрики, де вона працювала, і вони переїхали до Краматорська. Саме там минули шкільні роки Вікторії Гончаренко. Дівчинка мала багато друзів і більшість часу проводила на вулиці, граючи в популярні дитячі ігри: козаки-розбійники, вибивало, халі-хало-стоп. Разом з однолітками вони влаштовували концерти для сусідів.

У 1972 році Вікторія пішла до першого класу восьмирічної школи № 27, пізніше — до школи № 4. Навчання велося російською мовою, хоча з 4–5 класів додалося вивчення української. Як і інші діти, дівчинка пройшла посвяту в жовтенята та піонери, змалечку була знайома з принципом добровільно-примусової участі у святкових парадах і демонстраціях, приурочених до радянських свят. «Це було як дихати», — коментує пані Вікторія, описуючи повсякденність тих років.

У родині були свої традиції. Жінки трьох поколінь пекли пиріжки; попри скрутне фінансове становище, прикрашали ялинку щороку новими іграшками; читали західні детективи та російську класику. У п’ять років пані Вікторію записали до дитячої бібліотеки, згодом вона відвідувала шкільну, а потім — бібліотеку поруч із домом. Радянське кіно дивилася рідко, віддаючи перевагу читанню. Лише іноземні стрічки у кінотеатрах викликали її інтерес. Натомість жінка обожнювала твори Джека Лондона та Германа Гессе.

Попри пафос ідей комунізму, реалії життя в СРСР були далекими від ідеалів. «Для нас ця дівчинка виглядала як просто з іншого світу», — згадує пані Вікторія однокласницю, батьки якої працювали в Болгарії та мали доступ до дефіцитних товарів. Навіть звичайний пенал, колготки чи фломастери ставали предметом заздрощів, через те що в Радянському Союзі це був дефіцит. 

Із косметики можна було купити хороші латвійські губні помади й тіні «Dzintars», інколи в магазини потрапляли французькі помади чи пудра: «Але за ними треба було вистояти пів дня. І то давали по одній в руки». Можна було придбати справжні французькі парфуми за 25 рублів. Радянських парфумів було вдосталь, але вони не вирізнялися якістю: «Вони просто тхнули».

На свята в родині Вікторії Гончаренко традиційно дарували книжки або одяг. Вона завжди раділа новому вбранню. На дні народження друзів не запрошувала, тож святкування відбувалися в колі сім’ї — купували торт. Яскравих спогадів про власні дні народження в неї не збереглося, натомість радянські загальнодержавні свята запам’яталися набагато краще.

До червоних дат, як-от 1 травня, родина купувала новий парадний одяг, робила багато світлин. Обов’язковими атрибутами були повітряні кульки та прапорці. Колони очолювали великі підприємства, а все місто збиралося на параді.

У 1983–1985 роках, ще до горбачовської перебудови, після параду всі йшли в парк або на природу. Там каталися на гойдалках, їли морозиво та фотографувалися. В магазинах асортимент був доволі скромним. На свята могли купити лише вино, з пивом завжди були проблеми. За тиждень до великих свят нічого не можна було придбати — все завчасно розкуповували і складали в комори чи холодильники.

Закінчивши школу в 1983 році, Вікторія Гончаренко вступила до Краматорського технологічного технікуму на бухгалтерський облік — не стільки з бажання, скільки через відсутність інших варіантів.

Студентство, зміна професії, «перебудова»

Студентські роки пані Вікторії були стандартними для того часу: «капусники» в технікумі та літня практика в колгоспі. Здобувши освіту, у 22 роки пішла працювати бухгалтеркою на підприємство «Побутрадіотехніка». Фірма займалась ремонтом і прокатом побутової техніки. Там пропрацювала п’ять років. Робота була одноманітною і нудною, тому працювати за фахом не подобалось. 

Після звільнення пані Вікторія вирушила розпочати нове життя до Донецька — найбільшого міста регіону, де кардинально змінила професію — вивчилась на фотографиню. Згодом відкрила свій фотосалон. Там яскраво відчула зміни, пов’язані з розпадом Радянського Союзу і проголошенням української незалежності. Цей період запам’ятався як час змін, а з іншого боку, розгубленості й невизначеності для деяких людей. У буремні 1990-ті деякі місцеві рекетири були клієнтами фотосалону пані Вікторії. Мати таких знайомих у той час вважалося престижним. 

Тоді ж на власному досвіді вона відчула силу шахтарського руху. Вимагаючи гідних умов праці, донецькі гірники блокували рух транспорту — на роботу доводилося їздити об’їзними шляхами чи навіть ходити пішки. На центральних площах міста стояв гуркіт касок, якими шахтарі били по землі.

Бабай у місті й розквіт після визволення

У 2012 році через сімейні обставини Вікторія Гончаренко повернулась до Краматорська. Там відкрила власний бізнес — ритуальний магазин, який виготовляв і продавав пам’ятники. Після 1990-х, здавалося, життя в місті почало стабілізуватися — бізнес працював і приносив прибуток. Під час Революції гідності пані Вікторія не стежила за перебігом подій у Києві, бо не мала надії на зміни: «Я взагалі туди не лізла. Тому що я була впевнена, що вигнали Яника [Віктора Януковича], а буде хтось інший. Просто переділ влади».

Коли 12 квітня 2014 року місто захопили бойовики незаконного збройного формування «Донецька народна республіка» («ДНР»), багато людей з оточення пані Вікторії це підтримали. Вона спостерігала, як бойовики на чолі з російським найманцем Олександром Можаєвим на прізвисько Бабай захоплювали будівлю міськради. Їхня ексцентрична поведінка, одяг з георгіївськими стрічками і гучна російська музика вразили жінку. Радіо так званої ДНР транслювало відверту антиукраїнську пропаганду. «Попи з московських церков <…> починають розповідати: “Украинский язык от сатаны”. <…> І я на все це дивилася, як на якийсь художній фільм».

До так званого референдуму щодо державної самостійності самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» («Луганської Народної Республіки») 11 травня в місті були проукраїнські мітинги, в яких пані Вікторія брала участь, але після його проведення висловлювати свою громадянську позицію стало складніше. Одного дня, побачивши в пані Вікторії українську символіку, її переслідувала група молодиків, і це викликало відчуття небезпеки. 

Коли 5 липня 2014 року бойовики залишили Краматорськ, люди вийшли на вулиці спустілого міста. Над адмінбудівлею майорів український прапор. Після звільнення Краматорська і перенесення до нього обласної адміністрації місто змінилось: «Це був підйом. <…> Почали відкриватися центри, концерти організовували. Місто стало студентським», — розповідає пані Вікторія.

Повномасштабне вторгнення та обстріл Краматорського вокзалу

Жінка не готувалась до великої війни, але з 2014 року мала відчуття, що «все знову повториться». Найстрашнішими з початку повномасштабного російського вторгнення стали для неї події 8 квітня 2022 року. Пані Вікторія працювала у своєму магазині, коли росіяни обстріляли залізничний вокзал з ракетного комплексу «Точка-У». «Я чую виразно крик. І люди біжать з вокзалу. Вони просто біжать». Після вибуху до магазину набилось багато людей, і пані Вікторія, як вміла, надавала їм першу допомогу. Внаслідок обстрілу залізничної станції загинула 61 людина, 121 отримала поранення.

Попри близькість Краматорська до лінії фронту, Вікторія Гончаренко залишається вдома. Одразу після обстрілу вокзалу вона закрила власний бізнес із продажу пам’ятників і стала комунальною працівницею. На цій роботі вона почувається щасливою: «Я можу бачити цю природу. Мені не треба ні про що думати».

Життєлюбка за натурою, вона активно підтримує життя міста, бере участь у культурних заходах, ділиться фотографіями Краматорська у групі фотоклубу «Час змін» у фейсбуці, адміністраторкою і співавторкою якої є. «Місто живе», зокрема, завдяки їй.

Пані Вікторія створює картини в експериментальній техніці, але після початку повномасштабного вторгнення довгий час не могла малювати. Це бажання повернулось навесні 2024 року. Вона почала створювати цикл картин «Не моя моя війна». Мріє, що після перемоги відкриє новий квітковий бізнес, а війну у своїх роботах більше не зображатиме: «Я буду малювати квіти, у мене будуть сонячні картини».

 

Česká verze:

Na začátku 90. let, když Ukrajina získala nezávislost, se Viktoria Hončarenko přestěhovala z rodného Kramatorska do Doněcku a z účetní se přeškolila na fotografku. V předvečer Revoluce důstojnosti se vrátila a opět změnila obor činnosti, otevřela si obchod zabývající se výrobou a prodejem náhrobních pomníků. Po totální ruské invazi bylo obtížné pokračovat v běžné práci. Paní Viktoria se stala komunální pracovnicí a zůstala doma. Život ve městě nedaleko frontové linie pokračuje zejména díky ní.

Rodina se šlechtickými kořeny

Viktoria Hončarenko se narodila v roce 1965 v Kramatorsku v Doněcké oblasti. Její rodina se do tohoto města přestěhovala ze Saratova, aby se po Říjnové revoluci v roce 1917 zachránila před pronásledováním ze strany bolševiků: „Tehdy přišlo mnoho lidí <…> utíkali před komunisty, před rozkulačením.“ Ze vzpomínek svých příbuzných paní Viktoria věděla, že rodina měla šlechtické kořeny, velký bílý klavír, knihovnu, velké hospodářství a chovala velbloudy. „Vždycky milovali Ukrajinu. Říkávali: ‚Jak dobře nás tady přijali! Jací jsou tu dobří lidé!‘“

Dědeček paní Viktorie, Ivan Sobol, se účastnil druhé světové války: v roce 1939 vstoupil v řadách sovětských vojsk do Polska, v roce 1942 se dostal do německého zajetí a později byl vězněn v jednom z táborů gulagu. Sovětské úřady uplatňovaly vůči bývalým válečným zajatcům Rudé armády zvláštní politiku, protože jejich pobyt v zajetí byl interpretován jako „vlastizrada“. Dědeček se ze stalinských lágrů vrátil domů v 50. letech a zemřel v 80. letech. Snažil se na hrůzy války a věznění v lágrech nevzpomínat.

Během druhé světové války rodina Viktorie Hončarenko přežila okupaci Kramatorska. Matka, která byla v době německé okupace malou holčičkou, si dobře pamatovala na hlad za války: „Ptala jsem se [matky], jak si to můžeš pamatovat? A ona říká: ‚Vito, já si to pamatuji velmi dobře. <…> Maminka šla do práce. Já sedím v okně a myslím na jediné slovo: jíst. Z nějakého důvodu je to ukrajinsky, nevím proč. Jíst, jíst, jíst. Čekám na mámu, až přijde a něco přinese.‘“ Kvůli zkušenosti s hladem se rodina po válce snažila dělat si obrovské zásoby. Neustále hromadila potraviny, i když se některé časem zkazily. Takové jednání bylo charakteristické pro mnoho lidí, kteří přežili hladomor v letech 1932–1933, hlad během války nebo v poválečném období.

Každodenní život tří generací žen v Sovětském svazu

Otec paní Viktorie zemřel prakticky hned po narození dcery. V rodině zůstaly babička, matka a Viktorie. Její dětství se odehrávalo v typické atmosféře pozdně sovětského období. Až do doby, než začala chodit do školy, rodina žila ve vesnici Vesele, což je dnes čtvrť v Kramatorsku. Později byl matce přidělen byt od oděvní továrny, kde pracovala, a všechny se přestěhovaly do Kramatorsku. Právě tam pak Viktoria Hončarenko strávila svá školní léta. Dívka měla mnoho kamarádů a většinu času trávila venku hraním oblíbených dětských her: kozáci-lupiči, vybíjená, zaháněná a podobně. Společně se svými vrstevníky také pořádali koncerty pro své sousedy.

V roce 1972 nastoupila Viktoria do první třídy osmileté školy č. 27 a později přešla do školy č. 4. Vyučování probíhalo v ruštině, ale ve 4.–5. třídě byla přidána výuka ukrajinštiny. Stejně jako ostatní děti byla dívka postupně přijata do oktjabrjat [pozn. překladatele: předchůdce Pionýra, u nás Jiskry] a pionýra. Od útlého věku byla seznámena s principem dobrovolně povinné účasti na slavnostních průvodech, přehlídkách a mítincích zasvěcených sovětským svátkům. „Bylo to přirozené jako dýchání,“ komentuje paní Viktoria každodenní život těch let.

Rodina měla své tradice. Ženy tří generací pekly koláče, navzdory tíživé finanční situaci každoročně zdobily vánoční stromek novými ozdobami a četly západní detektivky i ruskou klasiku. V pěti letech Viktorii zapsali do dětské knihovny, později navštěvovala školní knihovnu a pak knihovnu poblíž jejich domu. Sovětské filmy sledovala jen zřídka, raději si četla. Její zájem v kinech vzbuzovaly pouze zahraniční snímky. Zato však milovala díla Jacka Londona a Hermanna Hesseho.

Navzdory patosu myšlenek komunismu měla realita života v SSSR daleko k ideálu. „Pro nás ta holka byla jak z jiného světa,“ vzpomíná Viktoria na spolužačku, jejíž rodiče pracovali v Bulharsku a měli přístup k nedostatkovému zboží. Dokonce i obyčejný penál, punčocháče nebo fixy jí záviděli, protože v Sovětském svazu byly nedostatkovým zbožím.

Co se týká kosmetiky, daly se koupit dobré lotyšské rtěnky a oční stíny „Dzintars“, někdy se do obchodů dostaly i francouzské rtěnky nebo pudry: „Na ty ale bylo třeba půl dne stát ve frontě. A pak dávali jen jeden kus na osobu.“ Pravé francouzské parfémy se daly koupit za 25 rublů. Sovětských parfémů bylo dost, ty ale nebyly kvalitní: „Prostě smrděly.“

K svátkům si Viktoriina rodina tradičně dávala jako dárky knihy nebo oblečení. Ona měla vždycky radost z nového oblečení. Na své narozeniny nezvala kamarády, takže oslavy probíhaly v rodinném kruhu a kupoval se dort. Na vlastní narozeniny žádné zvláštní vzpomínky nemá, zato sovětské státní svátky si pamatuje mnohem lépe.

Na „rudá data“ jako třeba 1. máj si rodina kupovala nové slavnostní oblečení a pořizovala spoustu fotografií. Povinnými atributy byly balónky a vlaječky. V čele průvodu chodily velké podniky a na přehlídku se scházelo celé město.

V letech 1983–1985, ještě před Gorbačovovou perestrojkou, chodili po přehlídce všichni do parku nebo do přírody. Tam se houpali na houpačkách, jedli zmrzlinu a fotili se. Sortiment v obchodech byl poměrně skromný. O svátcích se dalo koupit jen víno. S pivem byly vždycky problémy. Týden před velkými svátky nebylo nic k dostání – všechno bylo dopředu vyprodané a uložené ve spižírnách nebo lednicích.

Po absolvování střední školy v roce 1983 nastoupila Viktoria Hončarenko na Kramatorskou technologickou průmyslovku na obor účetnictví, ani ne tak z vlastního přání jako spíš z nedostatku jiných možností.

Období studií, změna profese, „přestavba“

Studentská léta Viktorie byla typická pro tehdejší dobu: večírky se zábavným programem na průmyslovce a letní praxe v kolchozu. Po ukončení studia ve dvaadvaceti letech začala pracovat jako účetní v podniku „Pobutradiotechnika“. Firma se zabývala opravami a půjčováním domácích spotřebičů. Viktoria tam pracovala pět let, práce ale byla monotónní a nudná a nebavila ji.

Po odchodu z práce Viktoria odjela do Doněcku, největšího města v regionu, aby začala nový život. Radikálně změnila profesi a vyučila se fotografkou. Pak si otevřela vlastní fotografický salon. Tam živě prožívala změny spojené s rozpadem Sovětského svazu a vyhlášením ukrajinské nezávislosti. Na toto období vzpomíná jako na dobu změn, na druhou stranu ale také pro některé lidi čas zmatku a nejistoty. V bouřlivých devadesátých letech byli klienty Viktoriina fotografického salonu někteří místní vymahači. Mít takové známé bylo v té době považováno za prestižní.

Tehdy také na vlastní kůži poznala sílu hornického hnutí. Doněčtí horníci se dožadovali důstojných pracovních podmínek a blokovali dopravu, takže do práce bylo třeba jezdit objížďkami nebo dokonce chodit pěšky. Centrálními náměstími města se rozléhal zvuk přileb, jimiž horníci tloukli o zem.

Babaj ve městě a prosperita po osvobození

V roce 2012 se Viktoria Hončarenko z rodinných důvodů vrátila do Kramatorsku. Tam si otevřela vlastní firmu, která se zabývala výrobou a prodejem náhrobních pomníků. Život ve městě se od konce devadesátých let stabilizoval a podnik fungoval a vydělával. Během Revoluce důstojnosti Viktoria nesledovala dění v Kyjevě, protože neviděla žádnou naději na změnu: „Vůbec jsem tam nelezla. Protože jsem si byla jistá, že sice vyhnali Janyka [Viktora Janukovyče], ale nastoupí někdo jiný. Prostě se jen přerozdělení moci.“

Když 12. dubna 2014 město obsadili ozbrojenci nelegální ozbrojené skupiny „Doněcká lidová republika“ (DLR), mnoho lidí z Viktoriina okolí je podpořilo. Sledovala, jak se separatisté v čele s ruským žoldákem Alexandrem Možajevem, přezdívaným Babaj, zmocnili budovy městské rady. Jejich výstřední chování, oblečení se svatojiřskými stuhami a hlasitá ruská hudba ji šokovaly. Rozhlas takzvané DLR vysílal otevřeně protiukrajinskou propagandu. „Popi z moskevských církví <…> začínají prohlašovat: ‚Ukrajinský jazyk je od satana.‘ <…> A já jsem to všechno sledovala, jako by to byl nějaký celovečerní film.“

Před takzvaným referendem o státní nezávislosti samozvaných DLR a LLR (Luhanské lidové republiky), které se konalo 11. května, se ve městě konala proukrajinská shromáždění. Viktoria se jich účastnila, ale po referendu už bylo obtížnější vyjádřit svůj občanský postoj. Jednoho dne ji pronásledovala skupina mladíků poté, co u ní uviděli ukrajinskou symboliku. To v ní vyvolalo pocit nebezpečí.

Když ozbrojenci 5. července 2014 Kramatorsk opustili, lidé vyšli do ulic zpustošeného města. Nad správní budovou vlála ukrajinská vlajka. Poté, co byl Kramatorsk osvobozen a do města se přestěhovala regionální správa, se město změnilo: „Byl to vzestup. <…> Začala se otevírat centra, pořádaly se koncerty. Město se stalo studentským městem,“ vypráví paní Viktoria.

Totální invaze a ostřelování kramatorského nádraží

Na velkou válku se nepřipravovala, ale od roku 2014 měla pocit, že se „všechno bude opakovat“. Nejhorším zážitkem od začátku totální ruské invaze se pro ni staly události 8. dubna 2022. Paní Viktoria pracovala ve svém obchodě, když Rusové ostřelovali nádraží z raketového komplexu „Točka-U“. „Zřetelně slyším křik. A lidé utíkají z nádraží. Prostě utíkají.“ Po výbuchu se do obchodu nahrnula spousta lidí a Viktoria jim poskytovala první pomoc, jak nejlépe uměla. V důsledku ostřelování nádraží zahynulo 61 lidí a 121 jich bylo zraněno.

Navzdory blízkosti Kramatorsku k frontové linii zůstává Viktoria Hončarenko doma. Ihned po ostřelování nádraží zavřela svůj podnik s prodejem pomníků a stala se komunální pracovnicí. V této práci se cítí šťastná: „Vidím tu přírodu. Nemusím o ničem přemýšlet.“

Jako přirozená milovnice života aktivně podporuje život ve městě, účastní se kulturních akcí a sdílí fotografie Kramatorsku ve facebookové skupině fotoklubu „Čas proměn“. Město žije zejména díky ní.

Viktoria vytváří obrazy experimentální technikou. Po začátku totální invaze ale nemohla dlouho malovat. Tato touha se jí vrátila až na jaře roku 2024. Začala vytvářet cyklus obrazů nazvaný „Moje ne moje válka“. Sní o tom, že si po vítězství otevře nový obchod s květinami a už nebude ve svých dílech zobrazovat válku: „Budu malovat květiny, budu mít prosluněné obrazy.“

 

English version:

In the early 1990s, when Ukraine gained independence, Viktoriya Honcharenko moved from her hometown of Kramatorsk to Donetsk and transitioned from an accountant to a photographer. Just before the Revolution of Dignity, she returned and switched careers again, opening a monument shop. After Russia’s full-scale invasion, continuing her usual work became difficult. Viktoriya became a utility worker and remains at home. Life in the frontline city continues, thanks in part to her efforts.

A family with noble roots

Viktoriya Honcharenko was born in 1965 in Kramatorsk, Donetsk region. Her family had moved to this city from Saratov, fleeing Bolshevik persecution after the October Revolution of 1917: “Many came then <…> fleeing from the communists, from Dekulakization.” From family recollections, Viktoriya knew that her family had noble roots, a grand white piano, a library, a large farm, and kept camels. “They always loved Ukraine. They used to say, ‘We were welcomed so well, such good people here.’”

Viktoriya’s grandfather, Ivan Sobol, participated in World War II: in 1939, he entered Poland with Soviet troops, was captured by the Germans in 1942, and later imprisoned in a Gulag camp. The Soviet government had a special policy towards former Red Army prisoners of war, interpreting their capture as a “betrayal of the fatherland.” He returned home from Stalin’s camps in the 1950s and died in the 1980s. He tried to avoid recalling the horrors of war and his imprisonment.

During World War II, Viktoriya Honcharenko’s family survived the occupation of Kramatorsk. Her mother, a young girl during the German occupation, vividly remembered the wartime hunger: “I asked [my mother], how can you remember that? She said, ‘Vita, I remember it perfectly. <…> Mother went to work. I sit by the window, and I have one word in my head, ‘food.’ For some reason, in Ukrainian, I do not know. Food, food, food. I’m waiting for mother to come back and bring something.’” Due to the experience of hunger, the family tried to hoard large amounts of food even after the war, constantly stockpiling despite some of it eventually spoiling. This practice was common among those who had survived the Holodomor of 1932–1933, the wartime hunger, or that of the post-war period.

Everyday Soviet life of three generations of women 

Viktoriya’s father passed away almost immediately after her birth. Thus, the family consisted of her grandmother, mother, and Viktoriya. Her childhood unfolded in the typical atmosphere of the late Soviet period. Until the first grade, the family lived in the village of Vesele, which is now a microdistrict of Kramatorsk. Later, her mother was allocated an apartment by the sewing factory where she worked, and they moved to Kramatorsk. It was there that Viktoriya Honcharenko spent her school years. She had many friends and spent most of her time outdoors, playing popular children’s games such as Cossacks and Robbers, dodgeball, and hali-halo-stop. Together with her peers, they organized concerts for the neighbors.

In 1972, Viktoriya started first grade at the eight-year School No. 27 and later transferred to School No. 4. The language of instruction was Russian, although Ukrainian was added as a subject from the 4th or 5th grade. Like other children, she was initiated into Little Octobrists and Pioneers and was familiar from a young age with the principle of compulsory voluntary participation in festive parades and demonstrations dedicated to Soviet holidays. “It was like breathing,” Viktoriya comments, describing the everyday life of those years.

The family had its traditions. The three generations of women baked buns; despite financial difficulties, they decorated the Christmas tree with new ornaments every year; and they read Western detective stories and Russian classics. At the age of five, Viktoriya registered in the children’s library, later, she started using the school library and eventually the one near her home. She rarely watched Soviet films, preferring to read instead. Only foreign films shown in theaters piqued her interest. Instead, she adored the works of Jack London and Hermann Hesse.

Despite the pompous communist ideals, the realities of life in the USSR were far from ideal. “For us, that girl seemed like she was from another world,” Viktoriya recalls about a classmate whose parents worked in Bulgaria and had access to scarce goods. Even a simple pencil case, tights, or a set of markers was an object of envy because such items were in short supply in the Soviet Union.

Regarding makeup, good Latvian lipsticks and eyeshadows, Dzintars, were available, and sometimes French lipsticks or powder appeared in stores, “But you had to stand in line for half a day to get them. And even then, you were allowed only one per person.” Genuine French perfumes could be bought for 25 rubles. There were plenty of Soviet perfumes, but their quality was poor, “They just stank.”

For holidays, Viktoriya Honcharenko’s family traditionally gifted books or clothes. She was always delighted with new outfits. She did not invite friends to her birthdays, so celebrations were family affairs with a purchased cake. She does not have vivid memories of her birthdays, but Soviet state holidays left a much stronger impression.

For significant dates, like May 1, the family bought new festive clothes and took lots of photos. Balloons and flags were mandatory accessories. Large enterprises led the parade columns, and the whole city gathered to participate.

In 1983-1985, before the Gorbachev-era Perestroika reforms, everyone went to parks or nature after the parade. They rode swings, ate ice cream, and took photos. The selection in stores was rather modest. For holidays, they could only buy wine, with beer always being difficult to find. A week before major holidays, nothing could be bought as everything was preemptively purchased and stored in pantries or refrigerators.

After finishing school in 1983, Viktoriya Honcharenko entered the Kramatorsk Technological College to study accounting — not so much out of desire as due to the lack of other options.

Student life, career change, and the Perestroika

Viktoriya’s student years were typical of that time, filled with kapustnik parties at the vocational school and summer assignments at collective farms. After completing her education, she started working as an accountant at the Pobutradiotekhnika enterprise at the age of 22. The company was involved in repairing and renting household appliances. She worked there for five years, but the monotonous and dull nature of the job left her unsatisfied with her profession.

After quitting, Viktoriya moved to Donetsk, the largest city in the region, to radically change her occupation by training as a photographer. Later, she opened her own photo studio. It was during this time that she vividly felt the changes brought about by the collapse of the Soviet Union and the declaration of Ukrainian independence. For some people, this period is remembered as a time of change but also of confusion and uncertainty. In the turbulent 1990s, some local racketeers were clients of Viktoriya’s photo studio. Having such acquaintances was considered prestigious at that time.

During this period, she also experienced firsthand the power of the miners’ movement. Demanding decent working conditions, Donetsk miners blocked traffic, forcing people to take detours or even walk to work. The sound of miners banging their helmets on the ground resonated in the city’s central squares.

Babai in the city and flourishing after liberation

In 2012, due to family circumstances, Viktoriya Honcharenko returned to Kramatorsk. There, she opened a business — a funeral shop that manufactured and sold monuments. After the 1990s, life in the city seemed to have begun to stabilize — her business was running and generating profit. During the Revolution of Dignity, Viktoriya did not follow the events in Kyiv closely, as she had little hope for change, “I didn’t get involved at all. I was convinced that once Yanyk [Viktor Yanukovych] was ousted, someone else would take over. Just a redistribution of power.”

When, on April 12, 2014, the city was captured by militants of the illegal armed group “Donetsk People’s Republic” (“DPR”), many people from Viktoriya’s circle supported it. She observed as the militants, led by Russian mercenary Alexander Mozhaev, nicknamed Babai, seized the city council building. Their eccentric behavior, clothing adorned with St. George’s ribbons, and loud Russian music left a strong impression on her. The radio of the so-called DPR broadcasted blatant anti-Ukrainian propaganda. “Priests from Moscow churches <…> started saying, ‘The Ukrainian language is from Satan.’ <…> And I watched all this as if it were a movie.”

Before the so-called referendum on the state independence of the self-proclaimed DPR and LPR (“Luhansk People’s Republic”) on May 11, there were pro-Ukrainian rallies in the city, which Viktoriya attended. However, after the referendum, expressing her views as a citizen became more dangerous. One day, after seeing Viktoriya with Ukrainian symbols, a group of young men pursued her, making her feel in danger.

When the militants left Kramatorsk on July 5, 2014, people took to the streets of the deserted city. The Ukrainian flag flew over the administrative building. After the liberation of Kramatorsk and the relocation of the regional administration to the city, it began to change, “It was an upswing. <…> Centers started opening, concerts were organized. The city became a student [hub],” Viktoriya recounts.

Full-scale invasion and the strike on the Kramatorsk railway station

Viktoriya did not prepare for a major war, but since 2014, she had a feeling that “everything would repeat itself.” The most terrifying event for her since the beginning of the full-scale Russian invasion occurred on April 8, 2022. Viktoriya was working in her shop when the Russians shelled the railway station with an [OTR-21] Tochka missile system. “I distinctly heard a scream. And people were running from the station. They were just running.” After the explosion, many people crowded into her shop, and Viktoriya provided first aid as best she could. The shelling of the railway station resulted in 61 deaths and 121 injuries.

Despite Kramatorsk’s proximity to the frontline, Viktoriya Honcharenko remains at home. Immediately after the railway station was attacked, she closed her monument business and became a utility worker. She feels happy in this role, “I can see this nature. I don’t have to think about anything.”

A lover of life by nature, she actively supports urban life, participates in cultural events, and shares photos of Kramatorsk in the Chas Zmin (Time of Change) photo club group on Facebook, of which she is an administrator and co-author. “The city lives,” in part, thanks to her.

Viktoriya creates paintings using an experimental technique, but after the full-scale invasion began, she was unable to paint for quite some time. This desire returned in the spring of 2024. She started creating a series of paintings titled Not My My War. She dreams of opening a new flower business after the victory and abandoning depicting the war in her works, “I will paint flowers, and my paintings will be sunny.”