Сергій Ізотов Serhii Izotov

«Ті три дні на Майдані, коли були самі тяжкі, я пішов з хлопцями, з якими служив в армії. Вони мене знайшли, і ми з ними пішли на Майдан, і згадали… Це спецпризначенці, які демобілізувалися вже кілька десятиліть тому. Але ми стояли. У мене був пістолет з травматичними кулями. У них також. І ми ті три дні, саме три дні, ми там стояли. Я жив на Печерську, десь у кілометрі від Верховної Ради. Там, де Київміськбуд, висока така будівля. Ось навпроти неї моя квартира була, мій будинок. І там в мене жили хлопці, дуже багато хлопців. Потім, коли почалася війна, то один пішов, другий пішов. Я думаю: “А що я тут сиджу? Мені соромно. Чому я сиджу?” Навіть не тому, що соромно. Тому, що я не хочу, щоб було так, як хочуть оті регіонали. Потім по знайомству мене взяли. Я був недовго, я не буду брехати. Я був всього два місяці, але у Дебальцево. Це був жовтень-листопад-початок грудня. Трохи більше двох місяців. А потім прийшли підготовлені молоді хлопці, снайпери. Я там попрацював від усієї душі. Жити в країні і не бути причетним? Я зустрічав людей, які [казали]: “Я — людина аполітична, я — людина мистецтва. Я малюю, я співаю. Мене це не стосується під яким прапором, який у мене гімн”. З ними сперечатися — це марна справа. Це, як зараз з москалями сперечатися, хто на кого напав. Це марна справа. Я не сперечаюся. Що там доводити? Я знаю. У мене є свої бачення, свої переконання. Я їх твердо дотримуюсь. І впевнений, що все буде за нами, все буде добре».

«Треба було оформлювати документи до Мінської філармонії. Я прийшов здавати документи. Така тітонька сиділа, як у всіх у кадрах, у відділі кадрів: “А чому у вас прописка київська?” Я кажу: “Так не повезло мені, мабуть, що я киянин”. Насправді я завжди був гордий тим, що я — киянин. І я казав, що національність у мене “киянин”. Я дуже любив Київ, дуже. І зараз люблю, звичайно. Він зараз вже не такий. У молодості все краще, ви ж розумієте. Але він був зеленіший, не так його вирубували. Не було цих багатоповерхівок у Києві, які могли заслонити весь ландшафт, змінити і краєвид зіпсувати. Ну, це таке…Тому я кажу: “Київська прописка”. Вона каже: “Ні, ми вас не можемо прийняти. Ви повинні виписатися, там, у Києві, і прописатися тут у Мінську. Але це буде дуже важко”. Мулявін: “Ми все зробимо. Давай, виписуйся”. У ті часи, 70–80-ті, прописатися, особливо у Києві, навіть якщо ти киянин, було майже неможливо. Коштувало це дві з половиною тисячі рублів. Майже як кооперативна квартира. І особливого бажання в мене не було. І я тоді сказав, що не знаю, що робити. Мабуть, поїду до Києва. “Ні-ні, давай, можна зробити трудову угоду”. Але за трудовою угодою мене зараховували на три місяці, потім продовжували. Мені це було байдуже. Але ж зараховували освітлювачем, майстром сцени. А я виходив на сцену і співав. Мені було десь між 20 і 30 роками. Як ви розумієте, у цьому віці на все наплювати. Але потім дальше…більше…Почали гастролювати. Це дуже цікаво. Міняти міста, тебе всі радо зустрічають, аплодисменти, квіти, слава. Дівчата».

«Керував цією експедицією …. хтось там керував. Ти знаєш, що в кабінеті є керівник, і на місці є керівник, який основний. Ось на місці це був Олександр Авакян, з яким я познайомився. Людина не те що неординарна. Це унікальна людина була. Зараз на розі вулиці Володимирської і Десятинного провулка є будинок. І на другому поверсі невеличка табличка “Здесь жил Саша Авакян”. Навіть не знаю, з чого почати розповідь про нього. Це людина-планета. Він заснував перший в Україні вокально-інструментальний ансамбль, який співав українською мовою. Група називалася “Березень”, а потім “Марія Оранта”. Чудові пісні. У нього вірменське прізвище. Мати естонка, батько вірменин. Він писав українською мовою. Група… В’ячеслав Криштофович, зараз кінорежисер відомий.<…> Валера Вітер, який співав і зараз співає у “«Кобзі”». Це провідний співак цього колективу. Це його обличчя, його візитна картка. До речі, Валера вважає себе не так співаком, як художником. Він — член ради художників України, і він плакатист. Такий же добрий плакатист, як і співак. <…> Є пісні, які проймають просто. “Дума про Боженка”, “Невінчане кохання” і таке інше. Він [Авакян] збирав хлопців, малолітніх злочинців, яких повинні були посадити до в’язниці, до колонії. Він брав їх на поруки. Разом з ними будував на Рибальському острові. Він побудував бригантину “Рахуба”, і є пісня “Рахуба”. Ті хлопці, які його слухали, не дозволялося ні пити, ні палити нічого. Це були маленькі злочинці. Саня помер. Його було вбито у [19]88 році. Прийшли Герої Радянського Союзу, командири підводної лодки, різні, академіки, яких він виховав. То вихованці, які були б зеки. Потім він зайнявся спелеологією...»

«Я непогано знав англійську мову. Батько мене з шести років віддав вчитися. Викладачу. Я вчив англійську мову. А мати мене водила до Софіївського собору, до Лаври, до музеїв, ікони різні… Вона непогано зналася на мистецтві. Вона мені розповідала. Таким чином поєдналися знання англійської мови, деякі знання ікон, вміння спілкуватися з людьми і жажда наживи. Я познайомився з людьми з Подолу, які малювали ікони під XVII–XVIII століття. Тоді, у [19]72-му тільки-но відкрився готель “Либідь”, і я, як то казали, “знімав фірму”,“записував фірму”. Ну, тут знайомився з іноземцями, я їм пропонував ікони, підробки. Вони платили долари. Я у 72-му міг розпізнати де фальшиві долари, де ні. А треба сказати, що тоді, якщо у тебе в кишені знаходять більше п’яти доларів, то це вже був строк. За валюту могли і посадити. Була окрема стаття за зв’язок з іноземцями, по лінії КДБ. Щастя продовжувалось недовго. Я встиг собі купити там шмаття, як тоді назвали кішки, кішки іноземні. І почали мести ці бригади. Я прийшов до батька, який тоді працював, скажімо так, в силових структурах <…>Я кажу: так, так і так. Він тоді голився. Каже: “Ну, що тобі сказати, синку, ти приходиш по п'яти або шести статтях. Дві по лінії КДБ, інші по лінії МВС. Розстріляти тебе не розстріляють. 15 років тобі не дадуть. Ну, років 12 ти отримаєш. Тобі зараз 18. В 30 років вийдеш. Все життя попереду. Влаштуєшся на якусь фабрику, на якийсь кабельний завод, слюсарем третього розряду. Одружишся з дівчиною з камвольного комбінату. В общазі ви отримаєте кімнату. Спочатку купите в розстрочку холодильник, потім телевізор. Заживете, як люди. Все добре. Що ти хочеш від мене?” Він був тоді полковником і повинен був отримати звання генерала буквально там… Я кажу: “Тату, так я переживаю не за себе, а за тебе”. — “А за мене чого?” — “Ну, я ж на суді скажу, що англійської мови я навчився з твого, скажімо, благословіння. Всім принадам старослов’янським завдяки мамі. От і не будеш не тільки генерал-майором, навіть майором не будеш”. Це був перший шантаж в моєму житті. З одного боку влучний, бо я не сів до тюрми, з другого боку невлучний, бо я сідницями позмітав все павутиння зі стелі. Це був перший і останній раз, коли він дав мені такої “плюхи”. І протягом трьох днів, а по справі проходили 47 чи 48 осіб, і мене протягом трьох днів відправили [у] пгт [смт] Десна, четвертий окремий десантно-саперний батальйон. Спецназ».