Альона Каравай Alona Karavai

Це дуже хороший час, але і дивний час, тому що, з одного боку, в «Ізоляції» відбувались неймовірні речі, на відкритті, дуже класні проєкти, класні виставки. Тобто, з одного боку, тут щось таке виникає, такого, чого, можливо, в цьому місті не було. А з іншого боку, десь на фоні все одно існує дуже велика різність і інша спільнота, яка абсолютно цього не розуміє, — те, що відбувається. І в мене було враження, що якесь розходження, воно збільшується, і ця різниця збільшується в якийсь момент. Тобто відбуваються і хороші речі, але і це з одного боку нагнітання теж відбувається. «ДНР» — це ж була організація, яка була заборонена СБУ довгий час, але вони все одно час від часу десь виникали, робили свої так звані акції, інструменталізовані місцевою владою. Вони час від часу цю маргінальну групу підіймали, коли треба було зробити якусь роботу їх руками. Їх ніхто не зупиняв, і це було досить сильно видно. Вони в якийсь момент же навіть під дверима «Ізоляції» були, ось ця заборонена організація, і було видно, що ніхто з цим нічого не робить. І було незрозуміло, як воно повинно рухатись далі, тобто якщо це відбувається зараз. — Пригадуєш ще, може, якісь конфлікти під час роботи в «Ізоляції» — з деенерівцями? — Крім того, що вони приходили під двері — ні. Пригадую, що на якесь восьме березня теж була феміністична виставка, здається, це були різні проєкти Жанни Кадирової. Але тоді ніхто особливо не приходив, хто міг би прийти на такі проєкти. Але ось це… Часом таке було враження, що коли ми в «Ізоляції», ми ніби на такому своєму острівочку. І тут нібито все ок, але ми плаваємо в океані, і в цьому океані плавають, не знаю, якщо не акули, то щось відбувається, чого ми не знаємо. І це просто острів, а навколо тебе якісь такі дуже темні води, і дуже незрозуміло, що в цих водах.

В Донецьку це була, з того що я бачила, така стандартна група людей, які в принципі на таких подіях мали б бути. Як я казала, сталіністи, заборонені денеерівці, якісь інші люди, яких я вважала міськими божевільними, яких я вважала, що вони є в маргінальній частині. В принципі їх було дуже небагато, вони були дуже візібл, їх було дуже видно. І те, що я побачила біля міської ради, — це якраз було недалеко від бібліотеки Крупської, від того місця, де ми зазвичай зустрічались, — це була якась… те що я зрозуміла, то це просто якась вакханалія відбувалася, яка абсолютно ніяк не контролювалася поліцією, не було ніякої спроби зупинити те, що відбувалося. І воно все більше і більше виглядало так, що виходить в якесь абсолютно неконтрольоване щось, неконтрольований бунт. Яке очолюють дуже дивні люди, яких я до того бачила в Донецьку, але яких я ніколи не могла уявити в якомусь поганому сні, що вони зараз будуть очолювати це місто. Тобто це така маргінальна група, на яку ти дивишся і думаєш, що це щось взагалі не з цієї серії. Я бачила, як ці люди стають, тобто опиняються в авангарді, і, скоріше за все, вони візьмуть якийсь контроль чи владу в цьому місті, і це буде драматично в цей момент. В Краматорську те, що я бачила, — що там скоріше відбувалися процеси аналогічні, але їх очолювали, з того, що я бачила, скоріше люди з кримінальним минулим чи якісь наркоділери, які жили в нашому дворі. Тобто раптом люди, які завжди продавали наркотики у себе вдома, стоять на площі і щось очолюють в цей момент. І ти бачиш приблизно, який сегмент виходить, і це теж ніяк не контролювалось. І я в якийсь момент їздила то в Донецьк, то в Краматорськ. Між ними у нас тоді ще в Донецьку був офіс, який в кінці кінців ми просто там покинули. Він був в центрі міста, занадто близько до міської ради і в такому вже досить неприємному місці знаходився. І я якось так курсувала між цими містами, не знала, що мені робить, розуміла, що щось назріває, його ставало більше. В якийсь момент мені дзвонила мама і казала, що наш відділок міліції захопили, це реально від її квартири триста метрів. І це якраз де відбувався ось цей діалог про порєбрік. Це якраз був ось цей відділок поліції біля неї. І вона мені теж казала, що тут росіяни, тут вже не наші. Як мені мама казала: «Тут вже не наші наркомани, тут вже російські солдати», — те, що вона мені каже. Тому що дуже сильно видно різницю, хто зараз що захоплює; і в Краматорську було видно, що це навчені військові, які це роблять.

Бо я знаю, що ще з [20]14 року для мене було це дуже важливо, це була якась така контрреакція, що коли я переїхала в Берлін, я казала: «Я не біженка». Хоча по факту, по всіх показниках — так. Тобто навіть якщо я тоді переїхала тому, що я тоді отримала дуже швидку пропозицію роботи, але від тих самих колег, у яких я стажувалася тоді раніше, 2008 рік. І це для них була спроба мене витягнути, допомогти мені. Те, що формально це була пропозиція про роботу, воно ж нічого не означає. Я б її не прийняла, якби не було цього контексту, і цієї пропозиції про роботу, можливо, не було б, якби не було цього контексту. Для мене було важливо не обмежувати себе цією ідентичністю, не навішувати на себе цей ярлик і так далі. Але це також призвело до того, що частина досвіду, який я мала, він мною ж маргіналізувався, замовчувався, не проговорювався і так далі. Я не думаю, що це завжди є правильним шляхом. Тобто теж були перегиби. Наприклад, коли я переїхала у Франківськ і тут якийсь час перебувала, я знаю, що якась кількість моїх знайомих місцевих, з якими я спілкувалася, через два роки, через три роки, могли мені сказати: «Ой, а ти де, ти десь з-під Косова чи шо?». Я кажу: «Ну, не зовсім». Тобто я в якийсь момент так мімікрувала, що цього досвіду не було видно. Але це неправда, тобто це ж неправда насправді. Цей досвід існує, і якщо цей досвід не є видимим для решти спільноти, він також не рефлектується, його ніби не існує, це неправда. Але це, мені здається, якась така досить типова або непоодиночна стратегія переселенців, біженців першої хвилі війни, які цей досвід тримали досить сильно в собі, ділилися, може, десь тільки всередині спільноти або не ділилися цим досвідом зовсім.

Перші два тижні ми з Аньою Потьомкіною мали якесь таке спільне магічне мислення. Ми просто, виходить, 24-го [лютого 2022 року] вже в обід зібралися тут в офісі, там в офісі зверху. Тобто спочатку зранку хто там що переорієнтувався, збігав в магазин, купив, не знаю, що тоді купували, воду, сіль і щось там ще, шкарпетки. Тобто зробили ось ці свої якісь дуже незрозумілі закупи в магазинах, подзвонили додому, прийшли сюди. І виходить, Аня прийшла в штанах для йоги і в чорному светрі від «Плану Б». Коли ми робили «План Б», в нас були такі спільні корпоративні худі. Якщо з капюшоном — це худі називається? В нас були такі худі з капюшонами, і в Ані, і в мене однакові. І в цей день ми приходимо в цих худі, просто тому що вони дуже теплі, дуже мʼякі і ще й з капюшонами. І обидві приходимо: вона в якихось лосінах, а я теж в штанах від йоги, тому що вони дуже мʼякі. Я зранку вдягаюся швидко і плюс я вдягаюсь з тим, що якщо треба вночі спати в цьому одязі, щоб теж було зручно. І ми такі прийшли, трошки посміялися з того, що ми прийшли однаково вдягнені. І потім у нас було таке магічне мислення, що ми не перевдягаємося, поки це не закінчиться, бо ми думали, що це закінчиться за два тижні. І ми реально ходили кожен день, два тижні в цьому одязі. Звичайно, що ми десь прали його ввечері, коли є можливість, але ми ходили в чорних штанах і чорних худі. І десь в кінці другого тижня я кажу: «Аня, здається, це буде все ж таки трошки довше». Вона теж каже: «Я теж хотіла сказати, але мені було незручно». Я кажу: «Давай завтра вже почнем ходить в іншому одязі». І ми назавтра почали ходити в іншому одязі. Але перші два тижні ми проходили в одному і цьому ж, бо були якось впевнені, що це дуже швидко закінчиться.